Graduation

•|Збірка драблів спеціально для челленджу #авересень2022 у твітері. Автор челленджу: @Chmonder1

Осаму не пам’ятає, коли саме хлопець із рудим волоссям, що сидить разом з ним за партою з першого класу, став для нього кимось особливим. Не пам’ятає, як вони перестали жартувати один над одним, і те, як стали проводити по черзі один одного до дому. Не пам’ятає, коли він вперше запросив його до себе, і як вони вперше пішли разом прогулятися та сиділи допізна у якомусь парку. Він не пам’ятає, з чого все почалося, однак зараз шкодує, що все це не сталося раніше, коли у них був на це час. У них було цілих 11 років, за які можна було б дуже добре дізнатися, у кого які улюблені квіти, кому які подобаються фільми, хто про що мріє, де бував, а де ще тільки мріє побувати. Більшу їх частину вони витратили на сварки, насмішки, безглузді дитячі жарти та ще купу непотрібних речей. Вони якось різко та одночасно подорослішали лише в одинадцятому класі, разом готуючись до іспитів, та гуляючи вечорами. І тоді Дазай зрозумів, який його однокласник насправді класний, цікавий, та гарний. На жаль, тільки в той момент він зрозумів і ще дещо: у нього залишився лише один рік. Та де там рік? 9 місяців, якщо бути точним. Всього 9 місяців для того, щоб насолодитися спільним часом. А далі вже вони роз’їдуться хто куди і більше один про одного й не згадають. Адже навіщо Осаму Чуї? У нього буде багато інших проблем і ще одна йому точно не потрібна. Там, де буде навчатися Накахара у нього з’являться нові друзі, і вони точно будуть кращими за Дазая.

І от сьогодні вже випускний вечір. Урочиста частина пройшла, тож залишились тільки випускники та вчителі. Сьогодні все не так, як завжди. І класний керівник не такий суворий, і завучі веселіші, і учні дружніші, ніж зазвичай. Сьогодні той день, коли вперше офіційно дозволяється випити трохи шампанського або вина, хоча усі тут уже давно пробували алкоголь і неодноразово. Осаму пам’ятає, як вони, таємно від учителів, приносили пляшку вина на новорічний шкільний вечір та пили його на вулиці, щоб ніхто інший не помітив. Зараз уже багато хто далекий від ідеально тверезого стану, адже, як би там не було, пити вміють не всі. До нього підходить декілька його однокласниць. Вони теж трохи вже захмеліли та ласкаво посміхаються до нього, пускаючи очима бісики. Пропонують потанцювати з ними. Але Дазай ввічливо відмовляється і відходить подалі. Він хоче знайти Чую. У цей вечір у нього є останній шанс розповісти йому про свої почуття. Він не боїться, що Накахара йому відмовить, адже вони навряд чи колись побачать один одного. Але, скільки б він не шукав, всередині будівлі Чуї немає. Тут трохи душно від великої кількості людей, може, він пішов провітритись?

Осаму вирішує піти на вулицю. Йому й самому не завадить трохи освіжитися. Він йде по напівтемному коридору прямо до виходу, сподіваючись, що, знайшовши Чую та про все йому розказавши, стане трохи легше на душі. Він готовий до того, що Накахара зі своїм запальним характером пошле його якнайдалі. І він би цього хотів. Тоді його наївні сподівання на щось більше, ніж просто дружба, розвіються, а Дазай більше не буде думати про нього. Хоча… Звичайно він про нього ще довго згадуватиме, але тоді просто розумітиме та буде впевнений на всі сто відсотків, що між ними нічого бути не може. Він відчиняє двері та виходить на поріг школи. Карі очі шукать потрібну фігуру, занадто вже знайому за ці 11 років. І Дазай її знаходить. Он він. Він сидить на лавці прямо перед школою та спокійно курить, не боячись, що хтось помітить. Чуя уже давненько зловживав цигарками, хоча робив це не часто, наскільки знав Осаму. Накахара палив тоді, коли нервував та хотів заспокоїтися. Іноді, коли вони разом сиділи за підручниками ввечері, Дазаю доводилося відбирати цигарки, адже Чуя інколи просто не помічає, як багато палить. Колись Осаму влетіло від батьків за те, що його одяг пахне димом, але однокласника він не здав, адже знав, що батьки Чуї точно покарають його більше, якщо дізнаються про шкідливу звичку сина. Дазай зітхає та підходить до нього. Що ж сталося, що Чуя такий занепокоєний? Посварився з кимось? Коли тільки встиг?

Дазай сідає поруч, а Чуя, помітивши його, зітхає та викидає ще тліючу цигарку в траву.

– Щось не так? – запитує Осаму, дивлячись на зоряне небо.

– З чого ти взяв? – а от Чуя дивиться вниз, не підіймаючи погляд. Він видається трохи напруженим, тож Дазай починає сумніватися, чи варто говорити про свої почутта зараз. Не через страх почути “ні”, а через страх ще більше зіпсувати Чуї вечір. Адже до нього це вже явно хтось зробив.

– Ти ніколи не палиш просто так. Я все ж  твій друг. Можеш розповісти.

– А що казати? – зітхає Чуя, теж піднявши очі до неба. – Сьогодні випускний, Осаму, – тихо відповідає Накахара, і Дазаю здається, що в його голосі присутні нотки суму.

– Невже будеш сумувати за школою? – злегка усміхається Дазай і переводить погляд на однокласника, вкотре помічаючи наскільки він гарний, та розуміє, як же йому його не вистачатиме, але з наступними словами Чуї усмішка швидко зникає.

– За тобою, дурню, – роздратовано відповідає Накахара. До Осаму не відразу доходить сенс почутих слів.

– Що?..

– Що чув. – Чуя втомлено зітхає та дивиться тепер на будівлю школи, бо дивитися Осаму в очі зараз занадто страшно. – Бо ти мені подобаєшся.

Осаму не знає, що сказати. У нього всередині зародилося якесь нове невідоме раніше почуття. Щось на зразок радості, хвилювання, умиротворення та зніяковілості водночас. Він планував зізнатися Чуї в коханні, а виходить, що Чуя відчуває те ж саме… Якби зараз було трохи світліше, обидва б побачили легкий рум’янець на щоках один одного. Зізнання Накахари було неочікуваним, Осаму б ніколи не подумав, що може йому подобатися. Але як же добре від цього стало….

– Я взагалі-то… – говорить Осаму, запинаючись. – Шукав тебе щоб запросити на танець… Ти не проти?

Чуя підіймає здивований погляд на свого однокласника.

– На танець? Хлопця? При всіх? Ти жартуєш.

– Та ні, – знизує плечима Дазай. – А як не хочеш при всіх, – він підіймається і простягає Чуї руку, – то можемо лише удвох.

Накахара дивиться якось зачудовано, але мимохіть тягнеться до руки Осаму та підіймається.

– Але сюди навіть музики не чути…

– А хіба вона нам треба? – Дазай посміхається, трохи ніяково кладучи руки Накахари собі на плечі. Чуя декілька секунд мовчить, потім усміхається та тихо відповідає:

– Дійсно. І без неї добре.

Він би сказав, що просто чудово, однак замовкає, відчуваючи, як його талію обвивають руки однокласника. Як добре, що їх ніхто не бачить…