Сяо/Люмін

Заїжджий двір Ваншу.

Тихий вітерець розплескував ніжне, світле волосся, а вечірня тиша пестила слух. Опершись ліктями на поручні та запрокинувши голову назад на балконі стояла дівчина.

В минулому шукач пригод що шукала свого брата, а зараз принцеса безодні, що об’єднала підземне царство і Тейват. ЇЇ брат покинув цей світ у пошуках нового дому, але вже без сестри. Вона вирішила залишитися в Тейваті із друзями. Багато добрих спогадів залишилося з цієї подорожі. Хоч і неочікуванно але швидко маленький вітерець перетворився на сильний, наче хтось розрішав його флісом
-Люмін.

Поруч почувся голос. Сиплий але водночас ріжучий наче лезо голос.

-Я почув, почув що ти покликала мене.

Якша прийшов швидше ніж Люмін встигла договорити його ім’я. Темно-синя маска все ще була на його обличчі, а ще свіжа кров монстрів була на списі.

-Де ти був, священний Якша? Я могла почекати.

Повернувшись до Адепта промовила принцеса. Відхилившись від перил і підійшовши до Якши, Люмін доторкнулася до холодної як лід та сяючою наче фальшиве небо, маски. Через мить під гарячими руками дівчини маска розсипалась на мільйони маленьких порошинок. Яскраво помаранчеві очі нагадують топаз імперіал поблискуючий від світла ліхтаря. Він дивився їй прямо в очі, читаючи кожну емоцію що проблискувала в дівочих очах.

-Тобі не загрожує небезпека. Навіщо ти мене покликала?

– Будеш тофу, Алатус? Я хотіла прогулятися із тобою. В Лі Юе свято морських ліхтарів. Хочеш піти?

Ніжно, майже невагомо рука погладила хлопця по щоці. Хлопець все ще дивився в очі Люмін. В такі гарні, золотисті очі. Такі невинні та добрі до нього. Скільки крові бачили ці невинні очі? Скільки болю прийшлось перетерпіти цьому тендітному тілу? Скільки шрамів сховані під цією одежею? Сяо не знав, але по її очам було видно що багато було пережито і багато забуто.

-Людські розваги? Мені це не цікаво. Вони для мене не мають ніякого значення, для мене це безглузда трата часу. Але якщо ти хочеш я можу сходити, але тільки через тебе. В місті теж є злі духи, хтось повинен тебе захищати.

Трішки відвевши погляд сказав Алатус. Йому було приємно що його запросили на свято, багато часу він тільки дивився здалеку не сміючи прийти в гавань. Помаранчеві вогники завжди зворушували серце Сяо, вони нагадували йому про той час коли він вперше їх побачив. Сотні кольорових, сяючих вогнів взмивали в небо, наче іскри від великого вогнища.

«Люба Люмін, нажаль ти не моя»