fear and last summer

Твій дім там, де спокійні твої думки

Конфуцій

я думаю з тривогою про те,

що молодість твоя минуща, друже;

вона вже незабаром відцвіте,

а там косою час махне байдуже…

нащадкам дай життя, як хочеш ти

без остраху назустріч смерті йти.

                                  Вільям Шекспір. сонета 12.

Життя проходить, немов пори року.

“Весна” – наше народження. Наші перші кроки, перше слово “мама”, дитячий садок та школа. Це – перші свідомі роки.

“Літо” – юнацтво та перша дитина на власних руках. Це перше кохання, яке солодке, неначе мед; перше почуття провини та сорому, що робить нас людиною. Ми зеленіємо та наші плоди починають весніти разом з літніми квітками.

А “осінь” – це пора року, яка пожинає ці плоди. Поки дерева жовтіють, ми втрачаємо красу.

Це перші зморшки на обличчі, втрата дітей, які покидають гніздо – свою домівку. Ми стаємо самотніми в душі, залишаючи “внутрішню красу”.

І на сам кінець – зима. Вона відбувається два рази в році: на його початку та кінці. “Зима” – це смерть та початок нового життя.

Кожна пора року буває лише один раз у нашому житті.

Але листя, які зараз падають від вітру, дають нам час подумати про це. Йдучи під накрапаючим дощем та жовтими ліхтарями, переступаючи калюжі, думки не випливають з твоєї голови.

— Геге!

— А?

Людина, яку так називали, обертається на вигук. Швидким кроком до неї підходить високий та стрункий чоловік з камерою у руці.

— Хотів сказати, що ти маєш прегарний вигляд. Ми з тобою рідко бачимося.

Геге м’яко поцілували у кінчик носика, ледве торкаючись його губами. Червоні від холоду щоки запалали яскравіше разом з пальцями рук.

— Ох, університет не дає мені і хвилинки вільного часу.

— Ти впевнений, що юрист – це твоя професія?

— … Якщо і не моя, то немає вже куди втікати.

Поруч стояла лавка, на яку обережно сіли. Стояти залишилася лише одна людина в чорному пальто. З камерою у руці, із опущеним пучком волосся позаду.

— Знаєш, мені вже неважливо, чого потребує моя душа…

Спадаюче волосся поправили за вухо та сором’язливо усміхнулися. Хоча в усмішці читалися більше сум та печаль, з якими вже змирилися. Вже не були сенсі приймати якісь рішення, як би сильно не хотів цього Сє Лянь. В його житті зовсім скоро закінчиться “літо”.

— Геге, тобі потрібно подумати над цим. Хто, як не ти, побудує тобі щасливе майбутнє?

— Ах, майбутнє… Таке відчуття, що я вже не так сильно хочу його. Я боюся його.

Чоловік у чорному пальто стояв непорушно. Колихав його зав’язане волосся лише осінній легіт. Що відбувалося в його голові? Можливо, не менше, ніж у голові Сє Ляня. Він не розумів, що відчував: ностальгію чи дежавю від світлих вуличних ліхтарів, які освітлювали кожну краплю дощу. Зараз він вже доросла людина, але досі пам’ятає себе у шкільні роки: дитина середньої школи, яка бавиться з однокласниками та дивиться на чергову бійку. Усміхається або боїться жартів однолітків та друзів, які втішно його обіймають після поганої оцінки. Або ж прогулюють з ним уроки у старшій школі – яким би правильним не був Сє Лянь.

— Геге, життя коротке, тому від нього потрібно брати все. Навіть я колись піду від тебе, залишу тебе.

— Не підеш…

— Життя коротке, геге.

— Я боюся постарішати наодинці, без тебе.

…Куди він приплив зараз? Тільки вчора він прогулювався по школі, будучи в початкові школі, та дивився у кабінети старшокласників або у вікна, де ніжні промені осіннього сонця пробивалися у коридори. А зараз у нього страх залишитися в кінці свого життя зовсім одним, без підтримки та кохання, без улюблених людей в своєму житті, які, скоріш за все, підуть з нього.

— Я кохаю тебе тут і зараз, Сє Лянь. Твоє тілесне пальто сидить на тобі чудово, а осінь підходить твоїм сумним очам. Але я не хочу, щоб ти проливав сльози.

Хуа Чен підійшов до коханого та стер вологі доріжки, що холодніли на вулиці. Трішки постояв та віддав три фотографії в жовто-помаранчевих тонах.

— Бери від цього життя все та живи так, ніби це твій останній день, геге.

Фотографії обережно взяли в тремтячі руки, приблизили до себе та направили на них розмитий погляд. Це не нові фотографії. Їм вже пішов другий місяць, але вони досі гарні. На них був один момент, який Сє Лянь вважав майже найкращим в своєму житті. Мимовільному та швидкому житті.