angels on the moon

Дадзай чує шелест крил. Щоночі, чи пізнього вечора хлопець виходить на балкон та дивиться на зорі. Нічні “сонечка”, чомусь тягнуть до себе, приваблюють.. Кожної темної пори доби, Осаму вдивляється у високу далечінь, яка приховує таємничість.

***

Порізи на руках Осаму, немов сузір’я, що розсипались по нічному небу хитромудрими узорами. “Для чого я це роблю?” інколи виникає в думках хлопця, та нахиливши голову, ховаючи очі за каштановими кудрявими прядками, ніби хтось може зазирнути в душу через бездонні карі джерела, наповнені смутком, він відповідає сам собі: “Щоб відчути себе живим”.

Ще декілька років тому, Дадзай мав сенс жити. Мав людину, в якій знаходив розраду. Все неможливе здавалось не таким вже й далеким. Сили переповнювали кров, жили, нерви, шкіру. Життя пливло безупинним потоком в тілі Осаму. Юнак існував.
А зараз, поринувши з головою в свої думки, брюнет щось шкрябає в записнику, який бачив більше, ніж будь-хто з людей, який чув кожен вдих та видих Дадзая, який знає кожну думку та всі переживання хлопця, який потеритими сторінками, поквітчані зорямт, з ланцюгом історій відкривається Осаму. Часом на жовтуватих сторінках оселяються якісь доволі милі монстрики, чи закарлючки, схожі на тваринок, але частіше за все, зберігає життя блокнота маленькі, трохи незграбні котики. Так, саме кошенятка. Здавалось, як у такої людини улюбленою твариною може бути милий та кумедний звір, якого так люблять діти. Кожна частина записника заповнена. Багато гострих, різких букв, що вростають в книжку, розтинаючи сторінки. Скільки емоцій, переживань та думок вкладено ці іноді з нотками філософії, або ж зовсім абсурдні тексти. Мабуть цей чорний блокнот єдина розрада Осаму. Вірний друг, що витримає та прийме Дадзая таким, який він є.
Юнак дорожить цією річчю, але мабуть шматок паперу заповнений, на диво м’якими та округлими літерами перевершує записник в тисячі разів. Будь-хто, хто посміє прочитати, чи навіть взяти цю записку побачить гнів та лють, зазвичай байдужого до оточуючих Осаму.
На папері, нашвидкоруч вирваному з блокнота невеличкими, акуратними синіми буквами виведено:

«Дадзай, я мушу покинути тебе. Не шукай, не сумуй, не жалій, не помирай. Я завжди поруч. Нажаль це все, що я можу сказати.
Твій Чуя »

***

Накахара Чуя особливий. Окрім того, що він той, хто збирав Дазая в купу, після того, як той сотні разів ламався, юнак ще й мав крила. Білі, пишні крила, якими Чуя кружляв по небесах, склавши які, сидів Накахра на пухких ватяних шматках, люди ще їх кличуть хмарами. Похитуючи ногами, хлопець дивився на нього. На Осаму.
Вночі, попри заборони спускався на землю та проводив час біля Дадзая, який в свою чергу не бачив напів божество.

***

Осаму стоїть на даху та дивиться на нічне небо, ніби може там щось розгледіти, окрім нечисленних білих цяток.

— Навіщо ти залишив мене, нічого не пояснив.. За що змушуєш мучатись?? Щодня я мрію про ангела на місяці. Там, де всі, кого я знаю не йдуть з життя занадо рано. Не покидають мене. Хочу ще раз торкнутись до твоєї руки. Відчути палюче тепло , що випромінюють твої пальці. Хочу ще раз відчути дивне відчуття всередині, коли ти поруч. Ніби сердце взірветься і різко зупиниться. Згадати як це, коли дихання частішає, ніби в легенях не вистачає кисню. Хочу торкнутись до шовкового рудого волосся. Відчути карамельний смак чупа-чупсу, який ти так любиш, на своїх вустах. Зупинити час, щоб бути поруч вічно. Дихати тобою, жити тобою, бачити тебе, відчувати твою присутність. Хочу кохати тебе так, як нікого ніколи не зможу. Хочу залишитись тобою, Накахара Чуя. Але ти — ангел, а я — людина. Сама природа познущалася над нами і для Чуї та Дадзая ніколи не буде: ми.

Останній крок вперед. Політ. Останній подих. Останній порив сердця.