and it’s not what i want, i wanna be still with you

“It’s beautiful out today 

I wish you could take me upstate 

To the little place you would tell me about  

When you’d sense that I want to escape” 

“Сьогодні дуже красиво 

І я хочу, щоб ти відвіз мене кудись на північ 

В те маленьке місце, про яке говориш 

Коли знаєш, як сильно я хочу втекти” 

Вдих, два, три, чотири. Видих, два, три, чотири, п’ять, шість.  

Повторити п’ять разів. Спробувати нащупати якусь текстуру під шершавою шкірою долонь, знайти запах, відчуття, щось видиме і щось недоступне зору.  

Намагатись, намагатись і ще раз намагатись. Не пристало такому відомому і визнаному широкою публікою зівак, які бачать лише майстерно вибудуваний фасад – інакше й бути не могло – архітектору, величному Світочу свого даршану, плей-бою, філантропу, міліардеру… Кхм… Не варто, щоб його бачили таким. Він не хоче, щоб його бачили таким. 

До ідеалу прагнути варто. Потрібно. Але не тягнути себе до нього. Не натягувати фальшиву посмішку аби не руйнувати образ успішного Кавеха, не віддавати гроші з продажу батьківського будинку на палац – не свій звичайно ж – але такий омріяний і леліяний ночами, і в снах, і на кресленнях.  

Він вірить, що заслужив. Аль-Хайтам мав рацію, в погоні за ідеалами він лишився ні з чим. Перед очима одразу ж з’являється образ цього неможливого зануди. Неможливого, але раціонального, на відміну від нього. Ось хто-хто, а Аль-Хайтам ніколи б не опинився в такій ситуації. А ідеали привели Кавеха в таверну Ламбада, хазяїн якої, здається, змирився з новим постійним гостем, безмовно надаючи допомогу.   

Творча криза, розчарування у собі і світі, постійне відчуття провини – він звик. Він сам. Сам проти усього світу, такий неідеальний, він так і прагне втерти Кавеху носа, показати, як воно насправді. Допомоги чекати немає звідки. Мама, він сподівається щасливо, живе у Фонтейні. Батько ж… Він картає себе занадто часто аби забути.  

Він справиться. Повинен.  

В бокалі архітектор туди-сюди бовтає недопитий ковток вина. Зайняте в самому кутку місце важко помітити від входу. 

Але хтось, здається, все ж помітив. Кавех приготував свою найяскравішу посмішку, мабуть це хтось із Академії вирішив поцікавитись, як ідуть його справи. Паршиво, краще б не цікавились. І не підходили. І забули б про нього взагалі.  

Біля столика зупиняється висока постать. Кавех, готовий до чергового фарсу, підіймає погляд і посмішка повільно, як летить листочок на осінньому вітрі, тане.  

Що ж, хоча б десь він не промахнувся – це точно хтось із Академії. Занадто знайоме волосся відтінку попелу, занадто знайомі зелені очі. Пом’яни чорта – він тут як тут. Саме його не хотілось би бачити найбільше. Тепер доведеться визнати, ідеали недосяжні, він підняв планку занадто високо, поставивши усе, що мав. І програв. Ідеали недосяжні ж.  

На секунду зависає напружена тиша, очі Кавеха і Аль-Хайтама зустрічаються. Останній займає місце навпроти.  

— Тут вільно? Чи ти когось чекаєш? 

Кавех чує слова, ніби через товщу води.  

Вдих, два, три, чотири. Видих, два, три, чотири, п’ять, шість.  

— Вільно — він сам дивується, що зумів хоч щось відповісти. 

— Чудово, — продовжує Аль-Хайтам, — давно не бачились. 

Звичайно, що не бачились, бовдур. Важко випадково перетнутись коли Кавех всіма силами намагається уникати людей. Точніше, одну контретну людину. Ту, яка зараз перед ним сидить. 

Він приготувався до чогось колючого і неприємного, Хайтам міг його підколоти чи навіть посміятися, погляньте ж, він був правим – який сюрприз.  

Але нічого не стається. Ну, як нічого. В той вечір Аль-Хайтам пропонує Кавеху пожити в нього. А той погоджується.  

Поворот, достойний індійських фільмів і життя Кавеха. Доля над ним знущається. Або, може, відчайдушно намагається до нього докричатись. 

*** 

Життя з Хайтамом таке ж, як і дружба з ним – з присмаком перепалок, дрібних скандалів і відвертих підшучувань. Але Кавех не може не визнати – він вдячний. Хоча й не бачить у вчинку Аль-Хайтама, настільки черствого сухарика, будь-якої логіки. 

— І все ж, я спробую ще раз. Навіщо тобі це? Я хочу знати. Не вірю, що це щире бажання приютити бездомного. Такий раціональний і зібраний, це зовсім на тебе не схоже! 

— І наскільки ж добре ти мене знаєш? Я — сама доброта. Сприймай це так. 

Відповідь ніяк не заспокоює душу Кавеха. Але він звикне. Він справиться. 

Повинен. 

***  

Вода точить камінь. Час іде, Кавех починає усвідомлювати, що аль-Хайтам — найкраще, що могло з ним статись. Такий неідеальний, але зовсім не прагне приземлити його мрійливу натуру. Він дає йому шанс рости. Дає турботу, своєрідну, але це вона, Кавех точно знає.  

За кілька років спільного життя вони стали більш м’якими, гострі кути стерлися об випадкові нічні розмови, коли обоє виходили на кухню за черговою чашкою кави. Об плед, накинутий на плечі, коли Кавех знову засинав над проектом. Об дві порції сніданку, замість однієї.  

Повільно, але впевнено він переконувався в тому, що Хайтам його наскрізь бачить. Чи не це стало причиною тієї неочікуваної пропозиції у барі Ламбада? Кавех не хоче думати. Не хоче знати. Чи може… 

Загалом, це і неважливо.  

Біля нього йому рідше приходиться слідкувати за диханням і шукати текстури для шершавих пальців.  

Можливо Аль-Хайтам і не помітив зовсім, що він надламаний, не цілий. Тріснутий, як найгарніша фарфорова лялька з вітрини, яку тепер чекає списання. Може фасад все ще стоїть? Будував справжній майстер. 

Але всі догадки розбиваються, коли Кавех, нездатний на самі банальні речі, натикається тільки на розуміючий погляд.  

— Я давно це помітив, Каве. Чекав, коли будеш готовий сказати сам, але вже немає сенсу щось приховувати. 

На очі навернулась пелена сліз. Він не знав, що відповісти.  

— Я принесу води і трохи їжі. Ти справишся. Ми справимось разом. 

*** 

“But I’ve been anywhere 

And it’s not what I want  

And I wanna be still with you” 

“Але я був усюди  

І не знайшов, чого хочу 

Усе, чого прагну – ти” 

Здається, доля докричалась. На пальцях кільця, в серцях затишок. 

“Союз, благословенний небесами” — так думав він. “Як вони взагалі разом уживаються?” — думали всі інші. 

Ніхто не бачив справжнього Кавеха. Окрім Хайтама. Ніхто не бачив справжнього Хайтама. Окрім Кавеха. Вони доповнювали один одного, пазли зійшлись ідеально і Кавех любив після кількох бокалів вина поговорити на тему долі, яка їх звела. І Аль-Хайтам, який як науковець ставив під сумнів кожне сказане ним слово, закопував того ж науковця поглибше і слухав з такою цікавістю, ніби вивчав старовинні руни, знайдені в не менш старовинних руїнах.  

Рука в руці. Дві чашки, залишені в раковині. Незастелене ліжко.  

Тоді, сидячи в таверні, розбитий і спустошений, Кавех ніколи б не подумав би, що на нього чекає. Що на них чекає.  

Він зовсім не очікував, що Аль-Хайтам вивчив його “мову”. Тридцять п’яту в списку, але нею він пишався чи не найбільше. 

— Поганий день? 

— Жахливий, вони відхилили ледве не всі мої проекти, можеш уявити?! А ті, які не відхилили потребують купи правок, я був готовий їх послати, правда. 

— Хочеш сходимо за місто? На той схил, де відкривається чудовий вид на Алькасар-сарай. Можна ще й корзинку з фруктами і вином взяти. 

—Ну от, змій-спокусник. З тобою куди завгодно. 

“See the tree shadows lie in black the pools in the lawns
You’re the breeze in my Austin nights
You’re the breeze in my Austin nights
You’re the breeze in my Austin nights” 

“Поглянь, тіні дерев лягають темними плямами на галявину 

Ти – мій вітерець в ночах Остіна* 

Ти – мій вітерець в ночах Остіна 

Ти – мій вітерець в ночах Остіна” 

* Остін – місто в штаті Техас, про яке згадує Mitski. Була ідея адаптувати під реалії Тейвату, але вирішила лишити оригінал. 

Пісня – Texas Reznikoff, Mitski