a pact of our youth

у чайльда був гарний сміх.

найчастіше він сміявся, коли був під кайфом. коли його зіниці майже повністю закривали блакить райдужки ока, неначе грозові хмари на небі, коли він ставав занадто тактильним і ліз цілуватись. коли говорив про свої почуття. його голос тоді сідав і зривався на хрип від безупинних балачок, і він змочував горло дешевим вином з картонної упаковки. 

і тоді кая теж посміхався. він зберігав такі моменти в серці, бо від згадки про посмішку чайльда ставало тепло на душі, а пам’ять телефону була переповнена і не дозволяла зробити хоча б одне фото. тож кая просто запам’ятовував: очами, руками і губами вивчав кожний сантиметр чужого обличчя, перелічував кожну веснянку.

і він згадував посмішку чайльда, коли прямо перед ним три кулі розсікали тіло ділюка. і чайльд сміявся — уявний, у нього в голові, і казав, що все добре. аж поки цілком реальний чайльд не витяг його з імпровізованого укриття, а звуки пострілів не заглушили чарівний сміх. кая повернувся до реальності лише коли зміг вдихнути свіже повітря.

— альберіх, трясця! ти мене чуєш? — чайльд дивився йому прямо у вічі пронизливо і схвильовано.

— завжди, — лише посміхнувшись, кая відчув, що щось не так. що зараз не час для цього. — о боже. вони вбили його. дідько, вони справді вбили ділюка?

— так, і, будь ласка, нам треба тікати, — чайльд кладе руки на плечі каї і обережно стискає. — вони нас помітили. тікаймо якомога далі, добре?

кая киває, і вони тікають. чайльд завжди бігав швидше за нього, тому доводиться триматись за руки, аби не загубитись серед мотлоху ангару, в якому мала відбутись угода. кая прокручує в пам’яті усі події: вони прийшли разом із ділюком, аби подбати про його безпеку, потім чайльд посміхався… ні. чорт. він марить. потім вони із чайльдом сховались, спостерігаючи за фатуї, готові вистрелити в будь-який момент. о, так, здається, у них були пістолети. у чайльда точно був, дивно, що він не стріляє, поки вони під обстрілами втікають з ангару. 

отже, вони не встигли врятувати свого ділера, друга і майже старшого брата. кая не встиг. кая хоче повернутись до бездиханого тіла, можливо, поплакати, та поховати його десь на березі моря. але чайльд тягне його до виходу, поки позаду щось вибухає, і кая не знаходить в собі сили на опір.

і вони біжать так довго, що ноги починають втомлюватись, а легені болять від збитого дихання. але вони не зупиняються, бо постріли за ними не стихають, і кая чомусь саме зараз хоче сказати чайльду, як любить його, бо якщо це їхній останній день—

кая прокидається. чайльд сидить перед ним, на краєчку односпального ліжка, бо в готелі не було вільних номерів з двоспальним. одна його рука знаходиться на лобі каї, а інша — притримує за плече.

— що таке? — сонно питає той. голос хрипить, ніби він кричав уві сні. він сподівається, що ні.

— це я маю питати, — чайльд ласкаво посміхається і прибирає руку з лоба. — ти неспокійно спав, і, здається, в тебе жар. як ти себе почуваєш?

кая сідає в ліжку і дійсно відчуває, як все його тіло горить. він притискається до чайльда, ластиться у його обійми.

— знову той сон, — буркоче кудись йому в шию. 

— мені шкода, — чайльд цілує його в маківку. — це через кислоту, пам’ятаєш?

кая киває. вони ще кілька хвилин сидять так, обіймаючись, поки кая відділяє у своїй свідомості спогади зі сну від реальності. посмішка чайльда присутня і там, і там.

— поспиш зі мною? — просить він і посувається у ліжку, аби звільнити трохи місця. — не дуже зручно, але обіцяю не відпускати.

— гаразд, — і вони обидва завалюються на одну подушку. чайльд мовчить певний час, а потім зовсім тихо додає: — я теж обіцяю.

— що? — кая не помічає, як швидко знов поринає у сон.

— не відпускати тебе.

кая наосліп знаходить обличчя чайльда і цілує кудись у щоку.

— будеш моїм нескінченним тріпом, — і тихо сміється. 

— обов’язково.

 

***

 

кая перестає рахувати готелі на третьому місяці їхніх переховувань. чайльд звідкись дістає гроші і трохи наркотиків — каже, що вони все ще мають насолоджуватись життям. кая сумнівається, що блювати у громадському туалеті о четвертій ранку від неякісних таблеток — це насолода життям, але поки чайльд поряд, притримує його волосся і погладжує по спині, йому годі жалітись.

і чайльд дійсно його не відпускає: він поруч після кожного кошмару і під час кожної панічної атаки. він розділяє з каєю горе і ніжно-ніжно цілує, аби заспокоїти. 

— тобі б до психолога сходити, — тихо каже, обводячи пальцями лінії на долонях каї. той сміється:

— щоб мене забрали у відділок за контрабанду і торгівлю наркотиками? ні, дякую, я якось сам.

чайльд зітхає із розумінням і підсідає ближче.

— пам’ятаєш, для чого ми в це вв’язались? — кая киває, і він продовжує: — ми обов’язково станемо щасливими. і дуже-дуже багатими, я обіцяю. настільки, що зможемо оплатити собі повний курс психотерапії, віддамо всі борги і даруватимемо один одному носки від прада на річницю.

— а якщо я захочу краватку від ґуччі? — кая посміхається і майже торкається носом чужого. чайльд повільно цілує його.

— тоді буде краватка від ґуччі.

 

одної ночі кая прокидається від дзвінка. чайльда немає поряд — мабуть, вийшов покурити, — і кая мружить очі, аби прочитати ім’я на екрані телефону.

його серце пропускає удар.

ділюк.

це сон, певно, думки вирієм закручуються в голові. прокинусь і розповім чайльду про новий вид кошмарів.

але він бере слухавку і чує лише чуже дихання.

— кая? — голос ділюка звучить цілком реально, неначе він дійсно кличе його. — це ти?

— так, — кая ковтає слюну і щипає себе за руку. все відчувається занадто реально. — хто це?

в кімнату повертається чайльд із напівпорожньою пачкою сигарет в руці. із запитанням дивиться на каю, і той показує йому екран телефону.

— якого… — шепоче чайльд і сідає поряд. кая знизує плечима і вертає телефон до вуха.

— це я, ділюк, — продовжує голос по ту сторону слухавки. — ти видалив мій номер?

— ні, — все, що здатен видавити з себе кая.

— вибач, що дзвоню так пізно. не думав, що на те, щоб розібратись з підставою фатуї і підробкою документів піде аж три місяці. ти як? де ти зараз?

— я… — кая відчуває, як нудота підступає до горла. перед очима стоїть картина прорешетованого, скривавленого тіла ділюка. — я нічого не розумію.

чутно, як ділюк роздратовано зітхає. так само, як робив це в реальному житті — точно так, кая може присягнути, це зітхання замінювало йому колискові від матері.

— ти під кайфом? — питає скоріш обережно, ніж невдоволено. кая хитає головою, забуваючи, що його не бачать. — просто надішли мені свою адресу, добре? нам треба зустрітись. це стосовно твого друга.

погляд каї одразу ж спрямовується на чайльда; той виглядає не менш схвильованим.

— добре, — обережно відповідає кая.

— бережи себе, — каже ділюк перед тим, як кинути слухавку. кая судомно видихає, поки чайльд погладжує його коліно.

— що відбувається? 

— я не знаю, — шепоче кая. його руки дрижать. — якщо я не сплю, то ділюк… живий?

— ти збираєшся із ним зустрічатись? 

— не знаю, — повторює. — було б дуже необачно, якщо це не він. але він сказав, що це стосується тебе, до того ж він звучав… ну, знаєш, як він. тому я хочу спробувати. в будь-якому разі, — кая подається вперед, до обіймів, — ти будеш поряд, правда?

чайльд мовчки обіймає його, як у кожну попередню їхню ніч. кая не бачить, як він вагається із відповіддю. кая засинає в його руках.

 

***

 

ділюк стоїть перед ним втомлений, але зі скромною посмішкою, як завжди скутий, але незвично живий.

кая робить невпевнений крок вперед.

— паршиво виглядаєш, — коментує ділюк. кая вимучено посміхається:

— на відміну від тебе. ти занадто свіжий, як для мерця.

— уже встиг поховати мене у своїй душі? — ділюк несерйозно хмуриться. — а я думав, брати один одного не кидають. йдемо на каву? я пригощаю.

— гаразд, — кая обертається по сторонам. — тільки почекаймо чайльда. він пішов сигарети купити.

ділюк одразу ж змінюється в обличчі: зникає насмішкуватість, спокій і навіть втома. замість них — лише збентеження.

— про що ти? — обережно питає.

— га? — погляд каї повертається до ділюка. — ну, чайльд палить. звичайні сигарети, не траву. хоча, траву теж іноді, але рідко, лише коли ми—

— кая, — ділюк його перебиває і змушує налякано замовкнути. — який в біса чайльд?

повз них проносяться машини; осінній вітер не потрапляє у провулок, в якому вони стоять. ділюк стискає плечі каї, так само, як чайльд стискав в той день, коли… ділюк…

— кая, — повторює ділюк, але той не знаходить в собі сили на відповідь. все тіло ніби покривається льодяною кіркою. — чайльда пристрелили зрадники з фатуї, і я три місяці носився із підробкою документів, аби поховати його по-людськи, бо це єдине, що ти в мене попросив тоді. що з тобою не так?

кая відчуває, як паморочиться у голові.

обіцяю не відпускати тебе, казав чайльд.

кая спирається на стіну, і холод від неї ніби заморожує всі органи в ньому.

я завжди піду за тобою, казав чайльд. ми обов’язково станемо щасливими.

ділюк, здається, каже ще щось, але кая не звертає уваги. бо чайльд йому посміхається. за столом в однокімнатній квартирі без опалення, над унітазом у громадській вбиральні, поміж його колін, у ліжку — чайльд посміхається так, як робив це все життя і лише для каї. і прямо зараз. 

можливо, ніякий ділюк йому й не дзвонив, бо зараз перед ним звичне обличчя із веснянками і рудим волоссям. чайльд повернувся? які сигарети він купив? 

і все ж, він чує відголоски стривоженого ділюка. і сміх чайльда одночасно, бо на ньому концентруватись приємніше, ніж на благаю послухай мене кая тобі погано тобі треба в лікарню.

кая повільно моргає, намагаючись заглушити хоча б один із голосів або зрозуміти, який із них справжній. можливо, якби він закинувся кислотою, думати стало б легше.

в будь-якому разі, він посміхається чайльду у відповідь.

 

***

 

— стимуляторний психоз, викликаний споживанням психотропних речовин і посттравматичним стресовим розладом. можливо, прогресуюча шизофренія.

розарія підпалює сигарету і втомлено видихає дим у бік. ділюк зітхає.

— жити буде?

— залежить від лікування, — розарія невесело посміхається. —  ми можемо забезпечити медикаменти, але він має пройти курс психотерапії. з твоїх слів я зрозуміла, що він заперечує свої проблеми із психікою, а анозогнозія може стати суттєвою перешкодою у лікуванні.

ділюк мовчки забирає у розарії сигарету і затягується сам.

— я зможу з ним поговорити?

— і що ти йому скажеш? — скоса скептично дивиться. — якщо почнеш нагадувати йому, як все було насправді, це спричинить черговий приступ, — вона мовчить трохи, а потім додає: — для нього це як захисний механізм. він поринає у фантазії, щоб втекти від травмуючої події, а через порушену структуру нейронів мозку фантазії перетворюються на галюцинації.

— я знаю, знаю, — ділюк із журбою опускає погляд. — просто подумав, що він радше послухає старшого брата, аніж незнайому лікарку. я буду обережним.

вони якийсь час палять у тиші, стоячи під будівлею колишнього військового госпіталю. зараз це підпільна лікарня — єдине місце, куди ділюк міг звернутись і не втрапити в халепу з державними службами.

— цей чайльд, — розарія перша порушує тишу. — він дійсно був настільки важливим для каї?

— більше, ніж ти можеш собі уявити, — на губах ділюка з’являється сумна посмішка. — вони завжди були разом. як споріднені душі, знаєш? знайшли один одного в цьому брудному кримінальному болоті і вирішили, що разом тонути веселіше. кая колись казав, що вони просто мріють про безтурботне життя.

— о, — із розумінням тягне розарія. — історія, варта екранізації від нетфліксу.

— ти знущаєшся? — ділюк трохи обурено дивиться на неї і тушить недопалок у піску біля ніг. 

— так, вибач, — розарія тихо сміється. зовсім не весело, скоріше втомлено і винувато. — у всіх нас є захисні механізми. піду перевірю, як там наша ру.

— припини, — кидає ділюк їй у спину.

він насправді не знав, що сказати каї. розарія мала рацію: будь-яка згадка інциденту стане для нього тріґером, але він надто розумний, аби зрозуміти ділюка, якщо той почне говорити натяками. здається, все залежить від самого каї.

здається, в той день якась частина каї померла разом із чайльдом.