.

Донька клану Камісато комісії Яшіро, майстер мистецтва Камісато Тачі Джутсу, принцеса Шірасагі, Камісато Аяка… у Аяки багато імен, багато обличч, багато зв’язків, багато влади та (майже) жодного друга.

«Я постійно маю нагадувати собі, що я є пані клану Камісато, що на мене спрямовані сотні очей, і мені слід виправдовувати очікування, яким немає числа. Щохвилини свого життя я маю бути взірцем бездоганної поведінки.»

У Аяки привітне личко, чарівна посмішка, бездоганні манери та журблива синява в очах. На тендітні плечі принцеси Камісато звалені обов’язки клану; у її долонях, хоч більше і не вкритих мозолями від виснажливих тренувань, міцно лежить холодний клинок.

А благородне серденько болісно стискається з кожним вмонтованим в статую божества оком бога; самоцвіти душ журбливо мерехтять, переливаються барвливим сяйвом перед непорушним палацом Теншукаку… Чи варта вічність всіх тих знедолених надій?

«Мені не належить висловлювати свою думку, адже я належу до її підданих. Тож я скажу лише одне… Мені здається, що її превосходительство дуже самотня на своєму шляху до вічності.»

Титул і фамілія Камісато тяжкою ношею лежать на членах клану, сковують їх у срібряні кайдани непотрібних почестей і обов’язків. Намагаючись кинути виклик всевладному божеству, Аяка поставить свій клан під удар – репутація знов буде втрачена, у внутрішніх ділах запанує безлад, і вони опиняться в тій же ситуації, в яку їм довелося потрапити колись давно, коли померла славетна леді Камісато Кайо…

Але через щільну хмарну завісу указу Сакоку, через шквал темної зливи у морі промінчиком сонця до занепавшої Інадзуми пробилася таємнича мандрівниця і змінила її устав назавжди.

Золотаві пасма, бурштинові очі і мармурово-лазурне вбрання ніби натякало, що Люмін – то створіння неба, упавша зоря, що блукає серед люду, і щось шукає, шукає… Ефемірним туманом ковзає по чужих землях і уходить з першою росою, ніби розчиняється серед сторонніх людських долей, нікуди не втручаючись, але кардинально змінюючи все.

Камісато Аяка із зачаровуванням спостерігає, як мандрівниця відважно рушить залізний купол Вічності. Уламки жаху і болю минулого летять прямісінько їй під ноги, але принцеса готова їх переступити, щоб нарешті, переживши безліч смути, попрямувати до чогось нового, теплого і світлого.

За нагрудником, що почесно носить на собі золоту емблему Камісато, – чисте, немов крижане серце юної принцеси… І незрозуміло, холодить то металевий обладунок, чи ховається за непроглядною сніжною завірюхою почуттів самотня душа.

Прониклива мандрівниця не поспішає лізти з чобітьми в душу. Вона обережно, але наполегливо вплітається у життя Аяки, і, напевно, сама того не розуміючи, відкриває деколи відстороненій принцесі-білій-чаплі нові грані взаємин і почуттів.

Рожеві куміхімо перев’язують білосніжні прядки пані Камісато. А коли до Аяки питають про її тривоги, сумніви чи проблеми, то туго обгортають і сковують руки молодої панянки. Вона злегка посміхається у відповідь, розгублено торкається зап’ястя, ніби шукаючи невидимий строкатий шнурок на руці, і чемно схиляє голову на знак заперечення.

«Труднощі? Ну що ж… Це частина життя, вірно?»

Будь-хто інший знизав би плечима, але Люмін лиш м’яко-сонячно посміхається і кладе свою долоню на чуже плече, мовляв, «розслабся, ти можеш мені довіряти». У грудях стає тепло-тепло, і від жару в душі стрімко спопеляються всі видимі і невидимі шнурки, що сковували руки.

На відміну від оточуючих Аяку людей, Люмін не потребує нічого від неї натомість. Вона ніби сонце – холодно-яскрава, віддалена і водночас тепла, ближня і критично необхідна; мерехтлива зоря на краю безодні.

Здавалося б, що самотність – це гірка спадщина клану Камісато, але, як незабаром виявила Аяка, варто було лише зустріти одну таємничу дівчину, щоб вона золотавим промінчиком розтопила її заіндевіле серце і звільнила від промерзлих кайданів зобов’язань. Щоб з ласкавою посмішкою зустрічала її у місті, запрошувала на прогулянки, пригощала заморською їжею і не чекала від доньки клану Камісато позамежних здібностей, знань, манер…

«Я прийняла рішення жити без жалю.»

Тепер поряд з Люмін більше не донька клану Камісато, не майстер мистецтв, не шановна панянка благородних кровей. Поряд з нею просто Аяка.

Але зорі не живуть вічно. Ніби відчуваючи стрімливо наближаючийся вибух наднової, перед тим, як мандрівниця розтане і сковзатиме сонячним туманом у далечіні Тейвату, пані Шірасагі хотілося б у мандри із нею відправити частинку себе. Щоб Люмін лишала за собою слід із срібряних сніжинок-спогадів, теплих-теплих, що, напевно, для сніжинок і не характерно, але близько серцю як ніщо інше.

Витончена шпилька у формі білої чаплі, розправляючої крила, дуже личить мандрівниці. У чужих золото-пшеничних локонах вона виглядає до неможливості правильною, рідною, сповненою тонкої символіки; відчувається кисло-солодкий присмак скорої розлуки.

Тьмяне світло місяця, що ледве пробивається через крону дерев у лісу Тінджю, відблисками грається у золотому волоссі, химерними тінями лягає на обличчя, блищить в круглих очах-бурштинах. Люмін, затамувавши подих, пильно стежить, як Аяка кружляє у прощавальному танку, віялом хлистсько виводить візерунки у прозорому нічному повітрі, окреслює місцевість слідами намоклого в ріці взуття.

Крижаний помах уверх – Камісато заледенілою статуєю зупиняється у витонченому жесті, доки морозливе сяйво поволі падає до її ніг.

Доки вони вдвох петляють вузькою лісовою стежинкою назад до міста, нiхто не наважується промовити і слова, ніби боячись порушити тяжку атмосферу в’язкого печалю.

«Доброї ночі, Люмін.»

Коли раптово спалахнувше щастям серце дотліє, його попілом блакитноока дівчина присипе могилу утраченого кохання.

«Доброї ночі, Аяка.»

Кладовище її почуттів іноді буде відвідувати одна таємнича мандрівниця. Якщо пощастить, залишати після себе білу квітку, що зазвичай прикрашає її золотаві пасма, ніби нагадуючи про себе і не дозволяючи тупому болю у грудях нарешті вщухнути.

Аяка розвертається і уходить, у протилежну сторону прямує мандрівниця. Камісато поволі піднімається по кам’яних сходах до святилищу лісу Тінджю, доки повітря навколо все тяжкішає, а тендітні плечі згорблюються під натиском гнітучої атмосфери вже знайомої самотності.

«Люмін, тобі доводилося бачити в місті в’янучі сакури? Мені здається, що у в’яненні є певна краса, адже воно навіює спогади про весну. Багато людей не погодилися б зі мною. Сакури, яким не судилося вже зацвісти, прибирають з очей геть. Але, дивлячись на дерево, все, чого я хочу, – знову побачити його квітучим… хоча б один раз…»

і на помості із мрій,
ти, заново вмираючи,
дістала зоряний обрій;
і глядачі – ридаючі.