***

І справді дивно… Був вечір. Здавалося б, і що тут такого? Вечір був і вчора, і позавчора.. Але ні, цей вечір зовсім інший. Він відрізнявся від усіх інших, принаймні, для них.. Чому вона на заїжджому дворі Ваншу в такий пізній час? Люди не приходять сюди просто так, так пізно. Зазвичай це дрібні злодюжки, або що погірше.. Але ж ні! Люмін тут, тому що хоче побачитись з Сяо? Яка дурна причина! Можна було б дочекатись ранку.. Чи вона не може чекати? Можливо є більш вагома причина? Звісно є. Під покровом тихого вечора не так страшно… Заїжджий двір Ваншу, здається, зовсім заснув, лиш вітер тихо ворушив листя, неначе наспівував свою колискову. Але вона знала, що він не спить, він ніколи не піддається тим дрімотливим чарам. А що ж тоді він робить? Можливо, сидить і дивиться на брижі води і на міст, що на ній збудувався з відблисків місяця? Роздуми відразу зникли, разом з нагрянувшим вітром, коли крізь його пелену проточувалася мелодія флейти. Вона була в точності такою ж спокійною, неначе не хотіла псувати атмосферу двору. По тілу розлилось непоясниме тепло. Мелодія наче просочувалась у всі кутки двору і стала одним цілим з кожною його частинкою. Мить і вона стикається з мелодією ще ближче. Сяо сидів на верхньому поверсі заїжджого двору, на своєму любому і звичному місці. Його строгий силует розплився в місячному сяйві, м’яко підсвічуючи. Не властиво було бачити його таким… Сяо помітив Люмін, але грати не перестав. Та й переривати таке чарівне дійство зовсім не хотілось. Здається, його мелодія переросла в дещо більше. Тепер затихло все: трава, море, вітер. Це стало лиш фоном, мелодія розросталась, але тепер тільки для неї. Натхненням стало вже зовсім не оточування, він дивився на неї. Ніжні переливи флейти переростали в більш гучні, але одразу ж розсипались на тисячі уламків. Мелодія неначе стала відчутною, як для усвідомлення так і для тіла. Тут вона прудка і подвижна, а за нею більш м’яка, ніжна як квітка. Та коли настав час кульмінації, притихла, була обережною але впевненою. Це те, що почував Сяо до Люмін. Музика зовсім затихла, а звуки навколишнього середовища повернулись, як ні в чому не бувало. Та Люмін без змін посміхаючись дивилась на Сяо. Її янтарні очі, як дві зірки, в яких Сяо чітко бачив ніжність, любов и себе… Тут і казати нічого вже нічого не треба, правда? Адже розмови не дають повноти почуттям.

Кінець