.

його тіло вкрите старими і свіжими шрамами, десь видно давні сліди від швів. руки, навіть бувши у рукавицях, стали мозолистими, грубими. медового кольору очі потемніли і тепер нагадували два камені-бурштину.

“навіть якщо ти будеш ідеально знати їхню мову, звички, мовлення, будеш одягатися, як вони, – в їхніх очах ти назавжди залишишся іноземцем”.

Колись давно цю фразу сказала йому Паймон, зазвичай весела дівчинка, але того разу вона дивилася на нього похмуро, з-під лоба. Ітер, звісно, і до цього стикався з подібним… але Тейват… о, Тейват став амбасадором цієї цитати. від цього ставало нудотно.

місця він собі не знаходив ніколи, навіть коли став героєм — рідко хто дивився на нього як на рівного собі. ну звісно… у всіх них є приналежність, коріння. в Ітера їх немає. немає нікого, кого б він міг назвати своїм домом.

у Фонтейні це відчувалося ще гостріше. відкриті погляди з презирством, глузуванням, огидою. звісно, відкритий живіт і руки, вкриті шрамами, – той іще привід для перешіптувань і обговорень. і жодного слова про те, наскільки ж великий внесок в історію він зробив для більшості людей Тейвата. жодного.

люди, немов зграя шакалів – хихотіли, скалячи свої пащі й готуючись вчепитися в горло, розірвати й залишити. просто заради забави. просто тому, що чуже страждання — це весело.

— залиште наш заклад, прошу вас. — поки що ввічливо попросила офіціантка.

— Невже я не маю права перебувати тут? — безпристрасно запитав Ітер, піднімаючи одну брову. Паймон злегка нервує, помічаючи в бурштинових вирах злість, роздратування… втому.

— ну… розумієте. ви бентежите відвідувачів, — тихо сказала дівчина, нібито сам факт розмови з Мандрівником принижував її.

апетит пропав у будь-якому разі, та й доводиться піти, поки не покликали охорону. блядство.

— куди підемо? — запитала Паймон завмираючи в повітрі на кілька секунд, перш ніж піти за другом.

— куди-небудь із міста… аби не тут бути. — коротко відповів юнак.

важке зітхання виривається сам по собі. що ж, чужинець він і в Натлані чужинець. вкрай неприємно, але енергії не вистачає на злість чи навіть засмучене фиркання. Ітер виглядав так похмуро, що аж мурашки бігли по шкірі.

думки мимоволі повертаються до Сяо чи навіть Тартарл’ї. останній, звісно, той іще шибайголова, але чомусь із ним було спокійно так само як і з Яксою. принаймні це були саме ті, в чиїх очах він не читав “чужинець” чи насмішкувате “намагаєшся вислужитися?”. із ними відчуття відірваності від світу кудись зникало. напевно, тому що в цьому своєму “чужацтві” вони й були схожими.

— наловимо щось… устриць чи крабів, наприклад, хочеш? – більш привітно і добродушно запитав Ітер з останніх сил. усе ж голодним спати не дуже хотілося.

— звісно! до того ж, Паймон точно може сказати, що ти готуєш набагато краще, ніж якісь там фонтейнівці, — відповіла вона зі звичною кумедною інтонацією. звісно, “фея” буває дратівливою, але… її компанія могла бути приємною, особливо коли говорила тихіше, ніж зазвичай, немов знаючи, як зараз погано Мандрівникові.

вітер холодний, злий, кусає беззахисну шкіру, але Ітер звик, хіба що інколи мимоволі здригається через далекі гуркоти грому. небо дедалі більше похмурнішало, чорніло.

— невже дракон знову в печалі?… як не дивно, я чудово його розумію. — якось похмуро сказав Ефір, знімаючи взуття, рукавички та закочуючи штанини. Чомусь зараз кожна дія давалася з колосальними труднощами. напевно через пекельну втому.

юнак заходить по коліно у воду, їжиться від ще більшої прохолоди і нахиляється, щоб зловити кілька підводних істот і недбало кинути в сітку.

— Гей, Ітере. — протягнула Паймон помахавши йому своєю долонькою, щоб привернути увагу, після чого вказала кудись убік. — подивися, чи це не сер Ньювіллетт?

Ефір важко видихає і придивляється. точно він, ці білі локони з синіми стрічками-рогами він точно впізнає скрізь. аж надто вже суддя був особистістю, що запам’ятовується раз і назавжди.

Мандрівник прикусив губу і важко видихнув, кинувши на березі сітку, поруч із чобітьми, і побрів у бік чоловіка. Паймон же сумлінно залишилася вартувати його здобич, треба буде після сказати “спасибі”.

те, що Ньювіллетт — дракон, було вкрай очевидно для нього. тож питання тепер стояло в іншому: що його так засмутило?

— У своїх думках, пане Верховний Суддя? — м’яко відповів Ітер, його голос хрипів від холоду.

дракон якось мовчазно кивнув. Ефір, не знаючи що відповісти, просто подивився кудись убік, прислухаючись до віддалених криків чайок і шуму води.

Так би тривало й далі, якби не запитання, що застало його зненацька.

— я справді так сильно схожий на монстра? – запитав Ньювіллетт сумно і його очі сфокусувалися на світлому, але такому ж сумному образі Ефіра.

— чесно? не дуже. — відповів Мандрівник ховаючи руки в кишені. — пане, а от як ви вважаєте… люди колись перестануть дивитися на мене як на бездомне щеня?

тепер уже здивувався Суддя.

— Невже вони так дивляться?

— завжди й усюди, — Ефір знизав плечима. — щоб я не робив… для них я все такий же чужий.

— мені здається… я знайомий із цим відчуттям. — зім’ято відповів Ньювіллетт і сперся на свою тростину.

— а… ось як.

пішов дощ.