21.03.2023 — 23:58

— Від’їбись!

Все його спілкування з шумним і настирним бардом можна було звести до цієї фрази. Принаймні, дуже б хотілося. Але ні. Не існує такої сили, ні божественної, ні демонічної, що спроможна змусити Любистка стулити пельку.

— Ґеральте, ну чого ти! Я ж тільки спитав, чи ти візьмеш мене з собою! Я ніколи не бачив цих тварюк наживо, мені ж цікаво! Минулого ж разу з кікіморою все пройшло нормально. Ну, майже. А ти вже дивишся на мене так, ніби особисто готовий мене вбити!

— Не спокушай. 

Любисток сміється, потім махає шинкарю, вимагаючи ще пива. Чомусь Любисток часто сміється, коли Ґеральт нічого смішного, начебто, не казав. І це теж дратує.

Пізніше, декілька кружок пива потому, коли Ґеральт тягне п’яного барда до його ліжка, той висне у нього на шиї і язиком, що трохи заплітається, промовляє:

— Ґеральте, ти — найкращий друг що у мене коли-небудь був!

Відьмак хмикає, не погоджуючись. О ні, Любисток йому не друг. Він — набагато гірше. Друзів можна втратити, з ними можна посваритись, та можна просто розійтись різними доріжками. Від Любистка не подінешся нікуди. 

Дурнуватий бард причепився до нього, як реп’ях, з того самого дня, коли вони вперше зустрілися. Любисток пішов з ним з самого краю землі (як його, до речі, туди занесло?). Усі ці нескінченні дороги, сотні й сотні миль, що Ґеральт проїхав верхи, а Любисток пройшов пішки. У нього, вочевидь, було неймовірне бажання іти з ним. Чому Ґеральт дозволив йому? Спершу, мабуть, було просто цікаво. Менестрель знав тисячі історій про все на світі, і ще більше красивих мелодій. Самому в дорозі буває нудно, з Любистком нудитись не доводилось ніколи. Потім стало по-справжньому цікаво. Коли ван нарешті втомиться ходити з відьмаком від міста до міста, з села в село, часом такою глухоманню, куди не кожен міцний чолов’яга по добрій волі потягнеться, не те що ніжний хлопчисько з лютнею. Коли чергове чудовисько налякає його так, що він ні на крок більше не захоче сходити з безпечної дороги? Коли компанія похмурого і не дуже привітного відьмака йому нарешті набридне? Де його чортові червоні лінії?

А потім, якось зовсім непомітно, з Любистком стало звично. Настільки, наскільки можна було звикнути до ходячої неприємності, до людини, що перевернула все його життя з ніг на голову. Довелося визнати, що цей шумний, невгамовний, недоумкуватий менестрель з ним надовго. Інші люди в житті Ґеральта були одиницями змінними. Любисток був фактом. Від нього неможливо було позбавитись, навіть якби дуже хотілося. Але насправді Ґеральту зовсім не хотілося, і в цьому була вся проблема.

Відьмакам не варто ні до кого прив’язуватись. Але згадав він це занадто пізно. Спершу Ґеральт вирішив, що світлий і життєрадісний Любисток, що завжди був готовий допомогти та завжди хотів розвеселити, просто подобається йому як людина. Можуть же йому подобатись хороші, приємні люди, ну для різноманіття? Але ж Любисток не завжди був милим і приємним. Він бував і вередливим, і сумним, цинічним і колючим, і дуже, дуже часто — просто виводив з себе. І навіть таким він Ґеральту подобався.

Потім він подумав, що гарненького і доладного Любистка йому просто хочеться трахнути. А чому б ні — Ґеральт бачив у житті достатньо, щоб розуміти, що чоловіків цілком можуть приваблювати інші чоловіки. Врешті решт, яка різниця, якої статі людина, котру ти хочеш? А коли нарешті до відьмака дійшло, що його справжні бажання заходять далеко, дуже далеко від звичайної забаганки розділити з Любистком ліжко, було вже пізно. Любисток вже був фактом.

— Тобі що, не сподобалася та красуня, що сиділа з тобою? Ти ж їй наче припав до душі, — Любистку все не спалося, і він явно намірявся не дати заснути й Ґеральту.

Дійсно, одна з дівчат, що підсіли до них побалакати після виступу Любистка, чомусь не заглядалась на симпатичного барда, а крутилася біля відьмака. Це дратувало.

— Ну як вже вона на тебе дивилась, — не замовкав Любисток. Треба було тобі хоч обійняти її.

— Не на мій смак, – відрубав Ґеральт.

Цікаво, як би менестрель відреагував, якби взнав, що насправді у нього за смак останнім часом?

— Так, занадто звичайна для тебе. Але знаєш, Ґеральте, тобі б варто дивитись на речі простіше.

— А тобі варто спати! — підвищив голос Ґеральт. — Бо мене ти вже дістав.

Але Любисток вочевидь хотів довести думку до кінця.

— Ти не пробував звернути увагу на нормальних жінок?

— Міра “нормальності” у всіх своя.

Бард засміявся.

— Але тобі не спадало на думку, що напівбожевільні чародійки та кровожерливі принцеси не вписуються в жодну рамку?

— Ні. І я гарантую тобі, що якщо ти зараз же не стулиш пельку і не даси мені поспати, ти про це дуже сильно пошкодуєш!

Менестрель нарешті послухався і вже через пару хвилин солодко засопів. А Ґеральт замислився. На його думку, їх з Любистком просто приваблював різний тип жінок. Проте, він не знав, чи є взагалі у Любистка якийсь тип. Ґеральт бачив поруч з ним десятки жінок — білявок і чорнявих, високих і крихітних, тростинок і пампушок, рокових красунь та невинних простушок. Сьогодні він кохав графиню, а завтра — подавальницю з шинку.

Був би Любисток дівчиною, цю панянку за такі різноманітні смаки називали б дівчиною легких звичаїв. Хвойдою, одним словом. Саме так. Любисток хвойдою завжди був, і завжди буде, судячи з усього.

А найпаскудніше те, що все одно хотілося його до зубовного скреготу. Ґеральт був бозна-яким поціновувачем прекрасного, але в цьому хлопцеві ідеально було все. Його руки були ніби виточені невідомим майстром з порцеляни. Його профіль, мабуть, варто було б карбувати на монетах. Ґеральт не мав про це думати. Але подітися від цих думок було нікуди.

Його абсолютно точно не хотілося просто виїбати. І не хотілося бачити в ньому лише дурнуватого, неглибокого хлопака. Чомусь здавалося, що в Любисткові є щось набагато більше. За усіма цими строкатими одежинами, шумним базіканням і блядством є щось дуже тонке, щось, що необхідно берегти від злої реальності.

Хотілося бути йому щитом. Стіною. Адже він такий ніжний. І такий сміливий. Себе Ґеральт ніколи таким не вважав. Хіба це хоробрість, якщо ти в принципі не можеш відчувати страх? Відьмакам не знайома сама його концепція. Ось Любисток боїться — боїться чудовиськ, боїться злих озброєних людей, чорної магії та дивних відьмацьких особливостей. Важко подорожувати з відьмаком, якщо боїшся всього підряд. У цьому, напевно, є хоробрість. Яка рано чи пізно його вб’є.

 

* * *

— Ти нікуди не підеш. Вчора не почув?

Тон Ґеральта не передбачав заперечень. Але Любистку було все одно. 

— Ґеральте, якби я слухав все, що ти кажеш, мене б взагалі тут не було!

— І я був би позбавлений від прокляття твоїх балачок? Боги не настільки до мене милосердні. 

— Ну що поганого може зі мною статися?

Дійсно. Що може статися з непристосованим до життя незграбним і полохливим хлопцем у лісі, поруч з гніздом чудовиська?

Менестрель перехопив Ґеральта за руку і зазирнув йому в очі. 

— Я ж знаю, що мені нічого не загрожує поряд з тобою, Ґеральте!

Відьмакові було що на це заперечити, але він промовчав. Від Любистка з його довірливим поглядом було ніяково. Рано чи пізно він не зможе цю довіру виправдати. 

Озираючись довкола, менестрель поцікавився:

— А цей ліс завжди такий похмурий, чи спеціально для нас? Чи то у мене уява розігралась? Ґеральте, а що ми взагалі тут шукаємо?

— Я шукав тиші. Але до мене причепився ти. А ще тут має бути гніздо якогось трупоїда. Гуля, швидше за все.

— І що ти для нього припас, окрім срібла? Деревієву олію?

— Звідки це ти знаєш? — Ґеральт глянув на нього з-під лоба.

— Я десь читав, що деревій начебто шкідливий для трупоїдів, тому його інколи саджають на цвинтарях. А ще таким відваром промивають рани тим, кому не пощастило познайомитись з цими тварюками. Що хоч якось раціонально, бо у цієї рослини є знезаражувальні властивості.

Ґеральт здивовано промовчав. За усіма Любистковими теревеньками легко було забути, що цей хлопчина, взагалі-то, розумний. Здається, він навіть Оксенфуртську академію закінчив ледве не кращим з курсу. Хоча, знаючи Любистка, вино і дівчата віднімали у нього значно більше часу, ніж книги.

— Дивись, Ґеральте, а що це там? Це не може бути… А, курва!

Розумний? Ні, радше повний ідіот! Ідіот, що, роздивляючись щось вдалині, попхався через кущі, і не помітив гніздо гуля просто у себе під ногами. Ґеральт схопив дурня за комір, відтягнув якомога далі, залишаючи у себе за спиною, озирнувся. Якщо гніздо тут — самиця теж має бути поруч. 

— Трясця твоїй… — Вискнув Любисток.

Ґеральт був з ним повністю згоден. Бо гулів, що вистрибнули з кущів на те саме місце, де секунду тому стояв бард, виявилось двоє. Меч опинився в руці швидше за думку про це.

— Любисток… Як хочеш, але, сука, не ворушись!

Один гуль для досвідченого відьмака — не проблема. Два — вже трохи складніше. Тим паче, що трупоїди не стали делікатно чекати своєї черги, і кинулись до нього вдвох. Ґеральт стиснув руків’я меча сильніше, і ударив. Вільною рукою накреслив знак вогню. Вогонь йому заважатиме, але зараз це не мало значення. У нього за спиною стояла людина, яку конче треба було захистити. І нічого важливішого за це не було і не буде.

Коли дохлі гулі вже валялись на землі, можна було нарешті перевести подих. Концентрація відступала, повертався сторонній шум. 

— Уфф, оце ж потворні тварюки, а! — Роздався голос позаду. — Це, значить, і є гулі? Гидота!

Терпіння Ґеральта все ж урвалося. Він штовхнув Любистка до найближчого дерева, вхопив за волосся і легенько, у чверть сили, вдарив головою о стовбур.

— Аййй… та за що, бля? — Хлопчисько закричав. Здається, все ж вийшло трохи сильніше, ніж Ґеральту здалось.

— Я ж тобі, сука, казав, що не треба за мною пхатись! Дурню, ці чудовиська не намальовані! І дуже не люблять людей, які своїми чоботами ламають їх гнізда. Якби я не встиг…

— Але ж ти встиг!

— А якби ні? Повір, мені не принесе задоволення картина того, як ти валяєшся на землі з розпоротим животом! Коли до тебе в біса дійде, що це небезпечно?

Хлопець запнувся, але все ж заговорив.

— Я знаю, але… Мені потрібні нові історії! Я не зможу складати пісні, якщо…

— То складай свої пісеньки про щось інше! Я тебе в літописці не наймав!

Любисток часто дихає. Досі трохи наляканий. Це… збуджує?

Ґеральт притискає його до дерева дужче, ніж треба. Йому, напевно, боляче. Очі розплющені так широко, що й дивись, вилізуть з орбіт. І що з ним робити? Відпустити? Або притиснути до себе, відчути тепло, подивитися, як він відреагує. Пригорнеться до нього сам, чи вириватиметься? Якщо буде, Ґеральт, звісно, відпустить. Напевно.

— Відпусти мене. Мені боляче.

Неможливо. Просто випустити його з рук — неможливо.

— Що тобі в біса треба від мене? Ти міг би складати свою музику де завгодно!

Любисток витріщив на нього свої неможливі очі й повільно промовив:

— Поки я не зустрів тебе, моя музика нікому не була потрібна. Я знаю сотні пісень, Ґеральте. І всі вони не варті жодної з тих, що я написав про тебе.

Відьмак розслабив руки й Любисток одразу ж вислизнув. 

— То що ти думаєш, цих тварюк тут більше немає? Ми можемо повернутись? Курва, та у тебе ж кров!

Ґеральт і сам вже це відчув. Гулю вдалось таки зачепити його, і від ключиці на груди спускався поріз. Неприємно.

— Дозволь, я тобі допоможу!

Любисток вже копирсався в його сумці, в пошуках того, чим можна було б обробити рану. Знайшов потрібне зілля без жодних підказок, вилив вміст пляшечки на хустку, наблизився до Ґеральта й обережно відтягнув комір його сорочки, оглядаючи поріз. За останні роки Любисток вже далеко не вперше обробляв Ґеральтові рани — майже щоразу, якщо поранення не було надто серйозним і не потребувало лікаря. Ніжний хлопець геть не боявся крові, і робив все дуже обережно. І абсолютно завжди у нього в кишені знаходилась чиста хустка.

— Чого ти так на мене дивишся? Досі сердишся? Ну вибач, вибач. Я ж не…

— Любисток! — Ґеральт перервав барда, приклавши пальці до його губ. — Просто помовч.

Хлопець, на диво, замовкнув. Застигла незручна тиша, і Ґеральту здалося, що пальці ніби щось пече. Він прибрав руку.Чорт, потрібно зосередитись.

— Треба тут закінчувати. 

 

* * *

Відьмаки завжди сплять чуйно. Але щоб почути Любистка, що повернувся під ранок, особлива чуйність була не потрібна — п’яний вщент менестрель здійняв такий же шум, як мантикора в посудній крамниці. Ґеральту залишалося тільки важко зітхнути та зручніше влаштуватися на жорсткому ліжку, намагаючись не звертати на нього уваги. Але коли Любисток, незграбно намагаючись стягнути чоботи, не втримався на ногах і звалився прямо на Ґеральтове ліжко, ігнорувати його стало зовсім неможливо.

— Зовсім охрінів! — Ґеральт схопив Любистка за волосся. У волоссі його заплуталася солома.

— Де ти валявся? — Процідив відьмак, скидаючи хлопця на підлогу. Той анітрохи не перейнявся цим, тільки-но видав п’яний смішок.

— Так це дочка мірошника запросила мене провести романтичний вечір. Ти знаєш, у житті не бачив місця романтичніше, ніж сінник, особливо якщо мене туди кличе мамзель з такими цицьками!

Бард знову розреготався і повернувся до марних спроб зняти чоботи.

— Наступного разу на сіннику і ночуй, якщо до ранку хочеш дожити, — кинув Ґеральт, відвертаючись.

— Ну пробач, Ґеральте! Ну, розбудив тебе разок… Або не в цьому справа?

Здивований відьмак навіть обернувся. Любисток дивився на Ґеральта круглими, як срібна монета, очима. Надзвичайно дурний вираз обличчя.

— А може, ти ревнуєш? — Якщо Любисток і чекав на якусь реакцію, то не дочекався, і знову розплився в дурній усмішці. — Моє серце все одно віддане тільки тобі. І все інше, якщо захочеш. Крім невинності — цей корабель пішов уже давно.

— Курва, — беззлобно кинув Ґеральт і відвернувся до стіни.

Цікаво, чи ніс би дурнуватий бард щось таке на тверезу голову? Цілком міг би. А чи сподобалося б йому, якби Ґеральт дійсно запропонував щось у цьому роді? Адже Любисток завжди так прагне його уваги. Так хоче бути корисним. Так старанно намагається робити все, про що відьмак його не попросив би. А якщо попросити його поцілувати Ґеральта? Роздягтися? Встати на коліна? Облизати його член? Йому напевно сподобається. Адже він так любить трахатись. І так відчайдушно хоче, щоби його любили.

Ні, не можна. Ґеральту не можна собі цього дозволяти. Тому що він не зможе зупинитись. Одного разу зробивши його своїм, захоче залишити собі назавжди. У відьмаків не може бути нічого свого. Відьмаки взагалі не створені для кохання.

На ранок Ґеральт майже з садистським задоволенням штурхнув Любистка, який ніяк не хотів прокидатися, і рявкнув:

— А ну вставай, якщо збираєшся їхати!

Не відкриваючи очей, хлопець схопився за голову.

— Та щоб тебе чорти драли, Ґеральте! Кричати-то нащо?

Відьмак мстиво посміхнувся. Він ще нікому не дозволяв будити себе серед ночі без наслідків. 

— Треба вирушати. І якщо хочеш їхати зі мною — вставай негайно. Я заберу Плітку і чекатиму на тебе рівно десять хвилин.

— Ти занадто жорстокий! — Простогнав бард.

— А ти забагато п’єш. 

— Артистам дозволені деякі слабкості, — зітхнув Любисток, піднімаючись з ліжка. 

Ґеральт підняв брів.

— І ти, здається, вирішив їх колекціонувати. 

Свіже повітря і фізична активність — найкращі, на думку Ґеральта, засоби від похмілля. Але Любистку, здається, це не допомогло, принаймні, хороший настрій до нього не повернувся. Зате, вочевидь, прийшло натхнення — всю дорогу він підбирав якісь мелодії на лютні, тихо щось бурмочучи собі під ніс. Щойно вони зупинялись — похапцем діставав з сумки папір і щось записував. Процес його спілкування з музами завжди залишався для Ґеральта неосяжним. Він не знався ні на музиці, ні на поезії, але здогадувався, що пісні Любистка були хорошими — не дарма ж ними заслухались в кількох королівствах. Іноді Ґеральту здавалося, що занурений в музику менестрель був геть не схожим на себе, а іноді думалось, що тільки в такі моменти й можна побачити його справжнього. 

До вечора їм вдалося дістатися невеличкого містечка. В місцевому шинку їм пощастило — донька шинкаря впізнала Любистка і почала вмовляти його зіграти, обіцяючи вечерю і вино коштом закладу. Зазвичай Любисток не нехтував би можливістю познайомитись ближче з шанувальницею своєї творчості, тим паче що дівчина була хоч куди. Але сьогодні, вочевидь, був не той випадок. Усмішка його виглядала натягнутою, а традиційні компліменти, на думку Ґеральта звучали фальшиво. Грати бард, звісно, не відмовився. Годину перебирав трагічні історії про героїв і ліричні балади, виключно про нещасливе кохання. Публіка слухала охоче і з задоволенням, поки Любисток не оголосив:

— Остання на сьогодні, пані та панове.

Коли він торкнувся струн і полились перші ноти, усі звуки й голоси довкола почали стихати.

Такої музики Ґеральт ще ніколи не чув. Мелодія була сумна і пронизлива, наче магічна, наче… Не звідси. Любисток не співав, не посміхався, не ходив між столами, взагалі завмер — тільки пальці перебирали струни. І такого виразу на його обличчі Ґеральт не бачив. Здавалось, що подумки він десь не тут. А ще здавалось, що таким гарним він ніколи ще не був. 

Пісня закінчилась. Аплодисментів не роздалося. Над залою висіла тиша, ніби всі, хто слухав незвичну і лячно красиву мелодію, завмерли під дією якихось чар. Лише пів хвилини потому почали роздаватися несміливі звуки, ставати гучніше, люди знов заговорили й загриміли посудом. Чари розвіялись. Любисток взяв зі стійки кухоль і мовчки всівся навпроти Ґеральта, опустивши очі. Так він просидів ледве не з чверть години. Здавалося б — ось вона, блаженна тиша, але Ґеральту було трохи моторошно. 

— Ти якийсь дивний сьогодні. Що з тобою?

Любисток відповів не одразу, і не на поставлене питання.

— Ти чув, що кажуть? Здається, буде війна.

— Війна іде завжди. Мало не в будь-який день будь-якого року хтось когось десь ріже за черговий клаптик землі. Пора б звикнути.

— А ти звик?

Ґеральт знизав плечима.

— Я давно живу. 

— Я знаю, що це не перша і не остання війна. Але чомусь у мене погане передчуття.

Любисток зітхнув і нарешті підвів очі. 

— Скажи, Ґеральте, якби ти знав, що помреш завтра, ти б шкодував про щось?

Відьмак замислився. Він звик жити з тим, що будь-яке полювання на монстра може стати останнім. За стільки років це стало важко сприймати серйозно. 

— Якщо ти не знав, я за свою кар’єру ледь не помер принаймні дві дюжини разів. Повір, нічого ліричного в цьому процесі немає. Єдине про що я шкодував — що не підготувався краще, чи не був спритнішим. І взагалі до чого ці розмови про смерть?

Хлопець посміхнувся одними губами й піднявся з-за столу.

— Вибач, я, мабуть, втомив тебе. Я і сам втомився. Піду відпочивати.  

Любисток попрямував до кімнати, а Ґеральт дивився йому услід, намагаючись розуміти, що це все в біса значить. Бачити Любистка сумним і задумливим — дико. Як спілкуватись з ним — неясно. Ґеральт сподівався, що бард принаймні повернеться до норми завтра. 

Назавтра Ґеральт зрозумів одну річ: люди — складні створіння. Любисток не просто прийшов до норми, а перестрибнув її. Всю дорогу розважав Ґеральта історіями різного ступеню похабності, порвав струну на лютні, граючи якусь особливо запальну джигу, ввечері, ледве вони знайшли прихисток на ніч, вибіг “на п’ять хвилин”, заявивши, що терміново захотілося яблук. Повернувся години через три, з посмішкою на півобличчя і без яблук, зате з двома пляшками вина і слідом помади на комірці. Застрибнув на підвіконня і заторохтів по три слова на секунду:

— А скоро ж, здається, зима! Не люблю холод. Ґеральте, а ти не думав на зиму поїхати кудись, де тепліше? В Боклер, наприклад. Відпочити від снігу, і всього цього?

— В Боклері теж сніжить, — пригадав Ґеральт.

— Точно? А, чорт з ним. А може, до моря? Я з дитинства не був біля моря. Що думаєш, Ґеральте?

Відьмак пильніше придивився до Любистка. Бард здавався невгамовно веселим, але чомусь за цими веселощами неухильно проступали істеричні нотки. Ґеральт не дуже знався на людських почуттях, але досвід підказував — щось з хлопцем не те.

— Любисток… З тобою все в порядку?

Хлопець розвернувся так різко, що ледве не втратив рівновагу і скотився з підвіконня.

— А? Чого це ти?

Ґеральт знизав плечима. 

— Ти якийсь дивний останніми днями. 

Бард видав короткий смішок. 

— Ну нічого собі, я вражений! Хоча тобі не варто було звертати увагу, зі мною абсолютно все в порядку, я просто втомився. 

Відьмак здивовано промовчав. Від чого міг втомитись хтось типу Любистка? 

— Ґеральте… – якось нерішуче заговорив бард, підходячи ближче. — Ти пам’ятаєш, що я в тебе питав вчора ввечері? 

— Чи буде війна?

— Ні… не про це.

Ґеральт напружив пам’ять, але так і не згадав, і тільки низав плечима.

— Ну, не важливо, — махнув рукою хлопець. — Я вино приніс. Не хочеш випити?

— А я не казав тобі, що ти останнім часом забагато п’єш?

Любисток наблизився ще трохи, а голос його став ще тихішим.

— Казав. Може, так і є…

Від нього пахне лавандою. Чому? Ґеральт жодного разу не бачив у нього в руках квіти. Чому він завжди пахне лавандою? І чому він стоїть так близько? Любисток кладе руки йому на груди. Навіть через сорочку Ґеральт відчуває, що вони теплі. 

— Просто мені теж інколи буває сумно. 

Відьмак завмер. Хлопець його ледве торкнувся, а пульс вже пришвидшився. Що це все в біса значить?

— Знову любов твого життя тобі відмовила? Я думав, це для тебе не проблема. Тебе будь-яка міська дівка втішить, якщо захочеш. 

— Не хочу більше дівок. Тебе хочу.

Любисток тягнеться до нього і цілує. Якого ж хріна він робить? Боги всемогутні, хай тільки не зупиняється!

Ґеральт пошкодує про це рівно назавтра. Дуже пошкодує. Але то завтра, завтра! А Любисток тут і зараз, і його хочеться цілувати, і він якимось чином вже навіть стягнув з нього сорочку. Якщо цей дурнуватий хлопчина справді цього хоче, Ґеральт не буде більше стримуватися. Він може і був мутантом, але інстинкти у нього ті ж, що й у людей. І зараз він їх не стримуватиме. 

Відьмак схопив Любистка за волосся, різко розвернув до стіни й рвонув шнурівку на його штанях. Вперше вони зробили це майже по-звіриному, не думаючи про зручності та навіть не знімаючи одягу. Якщо Любистку і було боляче, він це не показував, лише голосно зітхав, поки Ґеральт притискав його до стінки. 

Одного разу їм, звісно, не вистачило. Ні невтомний бард, чиї еротичні подвиги знали в борделях на половині континенту, ні Ґеральт, який нарешті дорвався до нього, ніби голодний до бенкетного столу, не могли цим задовольнитись. Але тепер спішити вже не треба було. Вже можна було скинути з себе зайві ганчірки, розлягтись у зручному ліжку, відкрити вино і пити його просто з пляшки, в перервах між іншими заняттями.

Відьмаку чомусь здавалося, що Любисток з тих розбещених хлопців, що переситились вже всім, і в ліжку зацікавлені лише власним задоволенням. Але це було геть не про нього. Важко було повірити, що той самий хлопець, що, здається, побував у ліжку ледве не з третиною жінок Континенту, може бути… таким. Так обережно його торкатись, так палко відповідати на кожен поцілунок, з такою пристрастю на нього, Ґеральта, дивитись. Ще вчора відьмак готовий був віддати з десяток років свого життя за те, щоб Любисток на нього так дивився.

— А оцього я не бачив, — хлопець провів пальцями по одному зі шрамів Ґеральта, що від низу живота спускався до стегна. — За ним теж є якась історія?

— Звісно, — всміхнувся Ґеральт. — Про ревниву коханку, яка порізала мене ножем. Не зовсім те, про що ти б складав баладу.

Насправді Ґеральт і гадки не мав, хто залишив на ньому ту мітку. Він своїх шрамів не соромився, але і не вважав, що вони його прикрашають. А от Любисток роздивлявся нерівні смуги на білій шкірі зачаровано, наче бачив вперше. Шрамів у Ґеральта було багато. Любисток розцілував кожен.

Спішити було нікуди, вся ніч була для них. Ґеральт міг дозволити собі насолоджуватися  ним, повільно входити й неквапливо рухатись, стискати до синців білі зап’ястки та тихенько ричати від задоволення. Хотілося випити цю ніч до краплі, зберегти для себе, від першої до останньої секунди. Таке ніколи не буває двічі. Таке взагалі не мало б бути можливим.

Любисток притулився до Ґеральта і майже засинав. Відьмак машинально перебирав його м’яке волосся, і намагався зрозуміти, як хлопець взагалі опинився в його ліжку. Що Ґеральт пропустив? Який сенс вміти бачити в темряві, якщо не можеш розгледіти того, що у тебе під носом? Менестрель ще зранку був таким простим і зрозумілим, безпечно передбачуваним. Чи не був?

Якщо подумати добре, доведеться визнати неприємну річ — він насправді майже не знав Любистка. Не знав, чому він ходить за ним як прив’язаний. Не знав, чому взагалі він вештається по містах і селах із лютнею, хоча йому начебто належить сидіти в батьківському замку. Та він навіть його імені не знав.

— Любисток… Як тебе насправді звуть?

— А? — Хлопець розплющив одне око. — Чого це раптом?

Ґеральт мовчки знизав плечима. Любисток знову заплющив очі.

— Мене звуть Юліан. Дуже мило, що ти запитав за стільки років.

Юліан, отже. Гарне ім’я. Але зовсім йому не пасує.

Ґеральт так і не зміг як слід поспати тієї ночі. Хотілося дивитися на хлопця, що солодко спав поруч, закарбовувати в пам’яті кожну його рису і кожну мить цієї ночі. Бо більше він собі цього не дозволить. 

Ранок пробивався у вікно. Зволікати було не варто. Ґеральт постарався підвестися якомога обережніше, щоб не потурбувати його. Швидко одягнувся, закинув речі в сумку, намагаючись не шуміти. Тільки б Любисток не прокинувся. Ґеральт зовсім не був упевнений, що зможе зробити те, що потрібно, якщо гляне йому в очі, якщо почує хоч слово. Акуратно прикрив за собою двері, по дорозі до виходу кинув монети на стійку шинкареві та поспішив на вулицю. Час їхати, давно вже час. І не думати більше, що можеш дозволити собі бути потрібним комусь. Відьмаків створювали не для кохання.

 

* * * 

— То ось як старіють відьмаки? Сповільнюються і дають чудовиськам себе вбити?

Трісс підняла руки над тарілкою з цілющим зіллям і прошепотіла кілька слів. Запах трав посилився. 

— Мені не завжди щастить, — відгукнувся Ґеральт.

— А після того випадку з бруксою ти казав, що впорався б краще, якби тебе ніхто не відволікав. Твої пояснення з роками лаконічніші.

Чародійка опустилась на край Ґеральтова ліжка, зачерпнула пальцями ароматну мазь і піднесла до рани на боці відьмака. 

— Буде трохи щипати.

Якщо відчуття того, ніби до рани піднесли розжарене залізо — це за мірками Трісс “трохи щипле”, цікаво, що з її точки зору “боляче”. Якби та тварюка вирвала з Ґеральта шматок м’яса, ця жінка назвала б це легким дискомфортом.

— Це — не перше поранення за місяць, вірно? Ти не думав, що твоя нерозважливість стає трохи… Небезпечною?

— Моя робота небезпечна, Трісс.

— Ніхто, звісно, не зможе встати між тобою і твоїм рішенням загнати себе в могилу, але ж, Ґеральте… Ти не думав призупинитись? — Чародійка дивилась на нього стурбовано. Відьмак іронічно посміхнувся.

— Обов’язково. Заощаджу грошей, куплю собі виноградник і відпочину від чудовиськ. Ти серйозно?

— Я хотіла сказати про те, що ти міг би перезимувати у мене, якщо захочеш. Але ідея з виноградником мені подобається. Кажуть, в Туссенті непоганий клімат, — Трісс удала, що замріялась.

— І ти пропонуєш мені перестати робити те єдине, для чого я призначений?

— Мені здавалось, ти чхати хотів на призначення. 

— На свою природу не так вже і легко начхати. Я — не людина, Трісс. Мене створили, щоб вбивати чудовиськ. Ні для чого іншого.

Чародійка усміхнулась, відкинула мідне пасмо з чола.

— Тих, хто тебе створив, вже давно нема на світі, хіба ні? Ти міг би хоч іноді задуматись, чого хочеш ти. 

Ґеральт промовчав. Від єдиного, що він хотів, він вже відмовився сам. 

— Може, хоч твій друг міг би тебе переконати берегти себе? — Мерігольд наче підслухала його думки. — Де він, до речі? Дивно, що не він тебе сюди притяг.

— Читає вірші студенткам? — Ґеральт знизав плечима. — Співає серенади під балконом якоїсь графині? Не знаю. Не бачив його останнім часом.

— Що б це могло статись? Він нарешті оговтався і вирішив жити власним життям? Чи поліз до тебе з поцілунками й отримав по зубах? — Трісс усміхалась. 

— Про що це ти? — насторожився відьмак.

— Та годі тобі, Ґеральте. Начебто я не знаю, що твій менестрель закоханий в тебе, як цуцик!

— Я не знав.

— Ще раз кажу — та годі тобі, — відмахнулась Трісс. — Це ж було видно всім, у кого є очі.

— Не мені.

— Точно, я забула з ким говорю. Ґеральт з Рівії, що не розуміє людських почуттів. От тільки це брехня. Ти просто точно такий же недолугий, як і всі чоловіки.

— Це не має значення. Мені нема чого йому дати. Я не зроблю нікого щасливим, Трісс.

— Ти точно не зробиш нікого щасливим, якщо лежатимеш в могилі, — магічка піднялась з ліжка й обтерла руки. — Я не жартую, коли кажу, що тобі варто бути обачливішим, Ґеральте. Ти можеш не дуже то і цінувати своє життя, але я знаю з півдесятка людей на цьому континенті, яким буде до біса сумно, якщо ти помреш. А один з них ще і сумні балади складати вміє. Уявляєш свої похорони?

Ґеральт на секунду уявив і здригнувся. 

— Відпочинь, відьмаче, — помахала йому Трісс вже з дверей. 

Нарешті Ґеральт зміг розслабитись. А може, і правда скористатись запрошенням Трісс, і перезимувати в місті? Або податись кудись на південь? Ґеральт не був там десятки років, і якщо почнеться війна, така можливість може нескоро ще випасти. Робота для відьмака є всюди, чого б не пошукати її десь у приємнішому кліматі? Він обов’язково подумає про це завтра. 

На ранок виявилось, що у Трісс Мерігольд є інші пропозиції. 

— Що ти знаєш про Дике Полювання? — Магічка вирішила заскочити його зненацька просто за сніданком. 

— Чув чимало красивих легенд нібито про Короля Зими, що проноситься над Континентом і викрадає людей для свого почту. От тільки то все ельфська літературщина. Нічого красивого тут нема. Дике Полювання – це справжнє прокляття що,  так вже сталося, часто проходиться по землі взимку. Хтось каже, що це привиди. Я нічого не скажу, оскільки на власні очі не бачив. 

— Вони знову з’явилися на Континенті. І кількість їх жертв вже скоро налічуватиме десятки. Люди вважають їх передвісниками війни.

— Войни зараз трапляються так часто, що війну тільки що перші ластівки ще не віщують. Трісс, мені неодноразово пропонували, щоб я поклав край цій заразі. Але я не взявся, бо від Дикого Полювання засобу нема.

— Або його нема у відьмаків. Ґеральте, всі чародії, що хоч чогось варті, ламають собі голови над тим, як позбавитись від цих привидів. Вони… Заважають, м’яко кажучи. Але я просто не знаю, з чого почати. Якби ти допоміг мені розшукати їх, або хоча б дізнатись про них більше!

— А ти не можеш зайнятись цим сама, тому що?…

— Тому, що не маю ні часу, ні можливості мотатись по всьому Континенту. Ґеральте, я не прошу тебе про дружню послугу. Я пропоную тобі роботу, і готова за неї платити. Здається, ти казав, що позбавляти цей світ від чудовиськ — це те, для чого ти призначений?

— Добре, Трісс, — зітхнув Ґеральт. — Тільки хоч скажи, звідки почати.

— Почни з Новіграда. Дике Полювання завітало туди нещодавно, забравши, як кажуть, дюжину душ. І ще одна дрібничка, Ґеральте. Звісно, можеш не звертати на це уваги, проте… Одним словом, ти ще плануєш побачитись зі своїм другом?

— Не знаю, — обережно відповів Ґеральт. — Всяке може бути, Континент не такий вже і великий. 

— Це, звісно, лише мої передчуття, але я б тобі порадила його знайти при нагоді. Якщо ти ще хотів би побачити його живим.

— Про що це ти? — Ґеральт говорив спокійно, але виделку в руці точно стиснув сильніше, ніж треба було.

— Всього лише про те, що люди не відрізняються довгим життям. Особливо в такі часи, як тепер. 

Слова Трісс ніби збентежили рану, що тільки починала загоюватися. Усі ті причини триматись від Любистка якомога далі, що ще нещодавно здавалися дуже важливими, беззаперечними, безжально логічними — усі вони останнім часом перестали виглядати переконливими. Все це зараз здавалося неправдоподібним, таким дріб’язковим, що годі й думати. А побачити Любистка — живого, теплого, до біса гарного, того, що категорично задовбав йому снитися, хотілося дуже. А він чортзна-де. І Ґеральт гадки не має, де його шукати. Залишалось хіба що покластись на долю, що завжди їх зводила разом. Так чи інакше, Любисток завжди був десь поруч. Ґеральт навіть не здивується, якщо раптом зустріне його хоч завтра.

 

* * *

Дивовижно. У Любистка була приголомшлива схильність плутатися під ногами, але коли Ґеральтові знадобилося його знайти — менестрель як крізь землю провалився. Щоб допомогти Трісс у пошуках, поїздити потрібно було чимало. Відьмак сподівався, що хоч десь він по дорозі та й зустріне хлопця — це здавалося невеликою проблемою, враховуючи те, що раніше вони натикались один на одного ледве не на кожному кроці.

Проте Ґеральт був у Новіграді та Оксенфурті. Був у Визимі та в Маріборі. Доїхав до самого Вердена, обійшов ледве не сотню шинків і борделів, скрізь питаючи про менестреля Любистка, і скрізь йому відповідали те саме: “Давненько не бував”.

Він майже вже визнав це марною витівкою, як раптом…

— Любисток? Так, був тут недавно. Проїздом. До Цинтри попрямував.

— До Цинтри? Точно?

— Ну так. Казав — хоче, мовляв, побачити Левицю Каланте та скласти для неї баладу.

Цинтра, треба ж. Ґеральт бував там, не раз, навіть сидів колись за столом у самої королеви. А після останнього візиту взагалі зарікся їздити туди коли-небудь ще. Що ж, дороги долі несповідні. Доведеться їхати туди.

Розтягнувшись на землі біля вогнища, Ґеральт знічев’я розглядав зірки. До Цинтри лишалося зовсім трохи, завтра до ночі, якщо не раніше, він уже буде там. Завтра знайде цього клятого менестреля, і… І що? Цього Ґеральт ще не знав. Але невиразно сподівався, що Любисток буде радий його бачити. Буде як завжди дивитися на нього своїми неможливими очима, уїдливо жартувати, заливисто сміятися і тріщати щось там про свою чергову кращу баладу. Все це, думав Ґеральт, нарешті буде завтра.

Але богам, очевидно, немає діла до того, що думають люди, і тим більше — нелюди. І натомість завтра була війна.

Дорогою Ґеральта зупинив загін солдатів.

— Гей, куди це ти прямуєш?

— Мені треба переправитися через Яругу. Це ж в тій стороні?

Солдат ніяк не хотів звільняти дорогу, і це починало дратувати.

— Їдеш ти вірно, ось тільки переправитися не вийде. Та й робити тобі там нема чого!

— Чому це?

— Ось дивак! Ти що, не чув про війну з Нільфгаардом? З якого лісу ти виліз? На той берег дорога вже закрита, якщо, звісно, не хочеш швидко здохнути. Розвертайся!

Ґеральт сильніше стиснув повід.

— Мені потрібно до Цинтри.

— Дурень чи що? Кажуть тобі — немає більше Цинтри! Прокляті нільфи увійшли до столиці ще під ранок. Там, мабуть, нікого вже й живих немає. Ці тварюки нікого не шкодують, ні баб, ні дітей малих. Тож нема чого тобі там шукати. Розвертайся!

Солдатів Ґеральт не послухався і все ж таки доїхав до річки. Доїхав тільки для того, щоб переконатися — вони мали рацію. Інший берег горів. Річка в цьому місці була досить широка, і роздивитися щось було важкувато, але чорний дим підіймався досить високо. Здається, робити на тому березі йому справді не було чого.

Війна, як колись влучно підмітив Любисток, нагадує бордель, що охоплений пожежею. Це завжди приблизно одне й те саме — багато шуму, безладу, криків, істеричної біганини, диму та вогню. Але такої війни Ґеральт не пам’ятав. Та наче і не було такої ніколи.

Зазвичай армії виходять у поле, б’ють один одного, скільки зможуть, потім королі підписують мирну угоду там, де зупиняться, а селяни спостерігають за цим, не відриваючись від сіножаті. Але Нільфгаард воював інакше. Імператору не були потрібні ні родючі землі, ні люди, з яких можна збирати податі. Здається, єдине, чого вони хотіли — це вогню та крові. Нільфгаардська армія не залишала за собою нічого, крім попелища. Майже всі, хто не встиг втекти за Яругу, пішли під ніж. Ті, кому вдалося врятуватися, перш ніж солдати переправилися і спалили пором, розповідали, що вздовж трактів на милі розтягнулися шибениці, коли, а трупи валялися аби де. Війна пройшла Цинтрою, як лавина. Королева Каланте втратила майже всю свою армію у Долині Марнадаль, перш ніж відійти до столиці. Незабаром впало і місто. Від Цинтри, що колись процвітала, не залишилося нічого. 

Все це Ґеральт встиг дізнатися, затримавшись на північному березі Яруги. Спеціально ловив чутки та малював собі картину яскравими фарбами, щоб придушити залишки дурної надії. На те, що веселий і безтурботний парубок, у якого Ґеральт так і не встиг попросити вибачення, міг там вижити. Ні, все ще потрібно, неодмінно потрібно знайти якийсь спосіб переправитися на інший берег. І Ґеральт обов’язково це зробить. Він зробить будь-що, щоб знайти Любистка, живого чи мертвого. Але на перший варіант розраховувати особливо не варто. Це дійсно була зовсім не така війна, до яких відьмак звик за своє доволі довге життя. На диво, Любисток це вгадав, ще до її початку. Але дивне передчуття, що спрацювало тоді, підвело пізніше. Він боявся цієї війни. І, не знаючи того, сам побіг їй назустріч.

Ґеральт так і не встиг нічого сказати. Не зміг. Проїбав. Втік, як останній боягуз. Тому що міцний щит, за яким він довгі роки ховався від людей та людських почуттів, дав тріщину. Ціле павутиння тріщин, і все через Любистка. Ґеральт злякався навіть у вічі йому подивитися. А якби не кинув його? Чи був би він зараз живий? Якби не поїхав мандрувати один, не подався до Цинтри, не опинився в пекельному казані війни? Тоді він зараз був би живий, чи думати, що можна обдурити долю — це безглуздо? Він так само міг загинути, вештаючись трактами з відьмаком. Але тоді Ґеральт хоча б встиг урвати хоч трохи того, про що так довго мріяв. Ще хоч трохи торкатися до нього, дивитися на нього, чути, як він…

— Агов, добродію! Не підкажете, як до найближчого міста дістатись?

Ґеральт завмер. Навіть коня схотілось зупинити. Дожився, відьмак. З горя вже мариться всяке. Так замріявся про Любистка і його дзвінкий голос, що наяву почав чути.

— Гей, пане! Не чуєте, чи що?

Ні. Він ще не збожеволів, це не може йому маритися, а значить… Відьмак обернувся.

— Ґеральт? Ґеральте, курва твоя мати!

Любисток своєю власною персоною кинувся до нього. Розпатланий, брудний, але абсолютно точно живий. Відьмак зістрибнув з коня, і хлопчина одразу кинувся йому на шию.

— Боги, Ґеральте, прошу, забери мене звідси, не кидай! Я сам більше не можу, не кидай мене!

Відьмак заспокійливо погладив його по спині.

— Не бійся, Любистку. Більше не кину. Нізащо.

 

* * *

— Я бачив їх, Ґеральте! — плутано, захлинаючись казав Любисток. — Нільфгаардців! Бачив, як вони зайшли до міста! І що вони робили… Там було так страшно! Будинки горіли… І крики скрізь, скрізь!

— Як ти вибрався звідти?

Любисток замотав головою.

— Не можу… Не пам’ятаю! Сховався, а потім вирішив — треба забиратися. На сусідню вулицю звернув — а там дівчина… Марілька, я її знав. Нещодавно тільки з нею… Весела така була… Вона там лежала. Я переступив через її труп.

Блідим, як полотно, обличчям Любистка покотилися сльози. Він знову похитав головою, ніби намагаючись витрусити з неї неприємну картину. Ґеральт мовчки притиснув хлопця до себе. Він знову не зміг його захистити. Залишаючи Любистка востаннє, відьмак був твердо впевнений, що оберігає його від небезпек, які можуть загрожувати недолугому менестрелю поряд з ним. Ну як Ґеральт міг знати, що Любистку, виявляється, куди небезпечніше бути одному?

Міг. Повинен був. Варто здогадатися, що бард, з його невгамовною пристрастю до доріг і пригод, не сидітиме в якомусь затишному маєтку у якоїсь високородної коханки, не читатиме вірші захопленим студенткам в академії. Його талант знаходити на свою голову неприємності набагато перевищував усі інші. І Ґеральт це знав, але не зважив на це. Не впорався. Не захистив. Не зробив того єдиного, на що хоч якось годився.

Любисток провалявся у ванні не менш як годину, а потім жадібно накинувся на принесену їжу. З’їв усе до крихти, хіба що тарілку не вилизав. Келих вина осушив за лічені секунди, ніби помирав від спраги. Потім другий. На третьому нарешті пригальмував.

— Може, розкажеш усе по черзі? — особливо ні на що не сподіваючись, поцікавився Ґеральт.

І Любисток розповів. Як нільфгаардці пройшлися південним берегом, не залишаючи за собою нічого, окрім випаленої землі. Як розгромили цинтрійську армію у долині. Як увійшли до столиці, вирізаючи без розбору чоловіків, жінок та дітей. Їх уже не було кому захищати.

— Панство та останні захисники міста зібралися у палаці. Головна вежа трималася довго, але на момент, коли нільфгаардці туди увійшли, там уже нікого не було. Нікого живого, я маю на увазі. Каланте, кажуть, скинулася з балкона. Уявляю, що зробили з її тілом.

Любистка перетіпало.

— Як ти вижив?

Добре ховався і швидко бігав, — невесело посміхнувся Любисток. — А взагалі, мені просто пощастило, я гадаю. Мабуть, у богів на мене є ще інші плани.

— А як ти перебрався на інший берег?

— Дійшов до переправи. Коня у мене не залишилося, тож довелося йти пішки, далеко, поки не знайшов, де можна переправитися. Встиг на останній пором.

— Пороми перевозили лише солдатів, — уточнив Ґеральт.

— А я домовився, — відрізав Любисток, явно не збираючись продовжувати.

Ґеральт не знав, чи були у Любистка гроші, чи ще щось цінне. Можливо, й були. Зрештою, він міг би й поцупити щось у розгромленому місті. Ґеральту не хотілося думати, що ще Любисток міг би запропонувати в обмін на допомогу.

— А більше ти нічого не хочеш мені…

— Я хочу спати! — різко перебив його Любисток. — Ти вже вибач, але я ніби цілу вічність нормально не спав, ще трохи — і свідомість втрачу.

Далі допитуватись відьмак не став.

Вночі Ґеральта розбудив придушений крик. Тут же схопився з ліжка, але нічого особливого не побачив. Любисток неспокійно крутився в ліжку. Йому явно снився жах. Ґеральт підійшов і обережно торкнув барда за плече. Той лише глухо застогнав. Ґеральт потрусив його наполегливіше. Любисток одразу ж схопився, забиваючись у куток.

— Ти в порядку?

— А, це ти … — не до кінця прокинувшись, бард протер очі. — Нічого особливого, просто… поганий сон. Дякую, що розбудив.

Відьмак уже збирався повернутись у свою постіль, але Любисток ухопив його за зап’ястя, зупиняючи. На його блідому обличчі читалося щось дуже схоже на страх.

— Ґеральте… Ти не міг би лягти зі мною? Я дуже хочу виспатися, а з тобою якось… спокійніше.

Міг би? Та він мріяв про це. Хлопець посунувся, і Ґеральт забрався у тісне ліжко, явно не розраховане на двох. Наважившись, обережно охопив Любистка за талію. Це відчувалося так незвично і так… правильно. Хотілося просто заснути отак, і забути про все. Забути, що десь існують чародійки, привиди, війна, і взагалі весь інший світ.

Але розслабитись з полохливим хлопцем під боком виявилось не так вже і просто. Замість того, щоб тихо собі спати, він продовжував копирсатись і крутитись в ліжку, намагаючись влаштуватись зручніше. От тільки ліжко було занадто тісним, і вільного простору між ними майже не було. Це його совання починало відверто напружувати. А особливо напруга відчувалася в районі пояса, що зараз було зовсім не доречно. Він міцніше стиснув Любистка.

— Лежи, блять, спокійно!

— Ну вибач, це ліжко просто не розраховане на двох, мені незручно.

— Спи сам.

— Ні-ні, все, не ворушуся!

Він справді не ворушився. Десь з хвилину, а то й аж дві.

— Та годі вже!

Ґеральт різко розвернувся, притискаючи Любистка до ліжка і нависаючи зверху. Хлопець на секунду завмер, витріщившись на нього. А потім невпевнено подав голос.

— Ґеральте, а можна… А, до біса!

Любисток випростав руку, ухопив відьмака за волосся, притягнув до себе і поцілував. Ґеральт охоче відповів. Роздумувати не хотілося. Дуже хотілося його цілувати, так хотілося, як хочеться холодної води в дуже спекотний день. Відірвавшись, бард прошепотів:

— Я дуже боявся, що більше ніколи цього не зроблю…

Ґеральт промовчав, тільки стиснув кулак так сильно, що нігті врізались в долоню. Він теж цього боявся. До сьогоднішнього дня він вірив, що цього вже ніколи не станеться.

Відьмак знову спробував влаштуватись зручніше, м’яко притискаючи до себе Любистка і мимохіть перебираючи його волосся.

— Я пам’ятаю, як ти пішов, — хлопець раптом тихо заговорив, не дивлячись на нього.

— Що?

— Тоді, у Темерії. Коли ти втік на світанку, ніби від набридлої коханки. Я тоді не спав. Лежав із заплющеними очима, і слухав, як ти збираєшся. І чомусь знав, що ти не працювати йдеш, а йдеш геть. Далі від мене. Хотів щось сказати, але не зміг. Подумав, що буде лише гірше.

Щоб відповісти, Ґеральту довелось пересилити себе.

— Я боявся, що не зможу піти, якщо… От і втік. Як боягуз.

— Якщо боявся — чому пішов?

— Бо я — відьмак. Я створений вбивати монстрів. Зі мною небезпечно. А ще, ти забуваєш, Любисток, що я — мутант. Я не звик до емоцій. Я їх не розумію. І тебе теж.

— Мене? — Хлопець видав нервовий смішок. — Мені здавалось, я простий, як мідний гріш. 

— Я не розумію, чому ти весь цей час був поруч. Я не був найкращим компаньйоном, м’яко кажучи.

Любисток прикрив очі.

— Знаєш, коли я тільки-но вчився грі на лютні, я мріяв, як зустріну ту, яку полюблю, присвячуватиму їй найкращі свої пісні та обійду хоч увесь світ, щоб прославляти своє кохання. За все життя я так і не зустрів жінки, заради якої хотілося б це зробити. Але з піснями про Ґеральта з Рівії я обійшов уже пів континенту.

І що йому відповісти? Ґеральт за все життя не зробив нічого такого, щоб заслужити таких гарних слів. Щоб скинути напругу, відьмак злегка посміхнувся і відповів:

— Вибач, що не встиг помітити твоїх високих почуттів в короткі перерви між твоїми походами по дівках.

— Та годі тобі! — Любисток штурхнув його в груди, треба думати, з усієї сили, і сам зашипів від болю.

— Руки побережи, а то як грати будеш.

Тяжке зітхання.

— А мені й нема на чому грати. Лютню розбили.

— Я тобі куплю нову, — пообіцяв Ґеральт.

За кілька хвилин Любисток нарешті заснув. І відьмак дуже сподівався, що більше його сон ніщо не тривожитиме.