~|~ Обидві “сторони” магічного навчання ~|~

— А у тебе виходить з кожним разом все краще, — мовив Юрій, отримуючи посмішку Марії у відповідь.

 

Куля яскравого світла наповнювала все довкола приємним теплом, спонукаючи дівчину старатися ще більше. З кожним наступним неформальним заняттям із старшокурсником в ролі наставника, вона розкривала свій дар із нової сторони. Ще якихось пару місяців назад шатенка і подумати не могла, що в її тендітних руках можуть бути приховувані настільки потужні чари.

 

Обережно, не поспішаючи, вона відпустила магію у вільний політ, перетворюючи сліпуче світло на мільйони сяючих краплин, які повільно опадали на землю, наче сніжинки. Видовище заворожувало та притягувало. Із блиском в очах, Марія повернула обличчя до хлопця та натрапила на його тамуючий погляд. Дівчина давно розставила свої пріоритети, провівши між ними чітку паралель дружби, та все ж інколи Юрія заносило кудись не туди.

 

— Спасибі, — прошепотіла вона, відчуваючи на собі його важкий подих. — Схоже мені пора в гуртожиток, допоки не наступила комендантська година.

 

Але в юнака явно були свої плани.

 

— Ще зовсім трохи… — кинув у відповідь низьким голосом, викликаючи у шатенки табун мурашок.

 

Він поволі наближався до неї, манячи гіпнотичним поглядом. У його очах плескались іскри збудження і невпинне бажання досягти свого. Кінчики пальців ніжним дотиком піднялись вгору по руці, шиї, зупинились на підборідді. Та на цьому брюнета чекало лише розчарування.

 

— Вибач, мені справді пора, — Марія майстерно вивільнилась від його хватки і помчала в сторону будівлі.

 

Лише через декілька поворотів вона дозволила собі видихнути та трохи заспокоїтись. Схоже, що їх спілкування зайшло надто далеко і пора поставити Юрія на місце. У той же час їй було страшно поранити почуття юнака, власноруч руйнуючи їхню дружбу. Але хіба це дружба? Дружба взагалі буває односторонньою? Якщо так, то Марію таке явно не влаштовує.

 

В якийсь момент у повітрі почувся запах сигарет, а неподалік у тіні майнули знайомі руді локони. Юначка глибоко вдихнула, направляючись слідом за покликом свого серця. Вона розуміла, що скоріш за все її жде невдача, але ніколи не могла зупинити себе в такі моменти. Тіло Даниїла, здавалось, належало лише пригодам. Його душа була вільною, наче птах, якому не писані чужі закони. І від цього бажання бути з ним тільки міцнішало.

 

Повернувши вчетверте, дівчина опинилась на тому ж місці, звідки й починала. Цікаво, невже ця школа і справді настільки схожа на лабіринт?

 

— Переслідувати мене надумала, крихітко? — почулося біля самого краю вуха, змушуючи шатенку до болю закусити губу, щоб не закричати. — Чи просто заблукала?

 

Марія різко повернулась, роблячи пару кроків назад, та ніяково відповіла.

 

— Просто хотіла привітатись.

 

Даниїл розчаровано видихнув сигаретний дим та пожав плечима.

 

— Привіталась? Ну тоді я піду.

 

І в підтвердження своїх слів попрямував повз юначку. Вона навіть не помітила як схопила його за рукав, а тоді одразу ж смикнула своєю рукою назад.

 

— Вибач, я…

 

Рудоволосий підняв голову та видихнув останню порцію диму у сторону перших зірок, що мерехтіли на вечірньому небі. Дівчина зовсім не любила запах табаку, проте від такої картини ноги підкошувались, а серце робило черговий кульбіт. Його суворий погляд повільно спустився на неї, змушуючи знову задкувати. Проте відступати було нікуди і холодний камінь стін чітко дав про це знати. Даниїл зацікавлено спостерігав за нею, наче кіт за здобиччю, а тоді оперся рукою біля її щоки, чітко промовляючи:

 

— Не грайся зі мною, Маріє. Якщо хочеш втримати відразу обох, то тебе чекатиме розчарування.

 

Юначка розгублено кліпнула, відверто не розуміючи його звинувачень. З моменту першої зустрічі, увесь її світ буквально зійшовся саме на Даниїлі. У її серці просто немає місця для іншого. То чому він так відверто кидається настільки гучними звинуваченнями?

 

— Я бачив вам на стадіоні, — відповів він на мовчазне питання. — І вже не вперше.

 

— І кожного раз спостерігав до кінця? — несподівано навіть для себе уточнює юначка, ледь стримуючи образу.

 

— Кожного, — видавив з себе хлопець, а в його погляді щось, ніби надламується.

 

— Тоді ти і так знаєш, що я ніколи не відповідала йому взаємністю. І не переходила межі дружби.

 

— А зі мною?

 

Питання зовсім вибило дівчину з рівноваги. Їй хотілося плакати, кричати, доводити, що поза його спиною вона нічого такого не робила. Натомість неконтрольовані сльози жорстоко підступали, а комок в горлі не дозволяв вимовити і слова. Зібравши в кулак залишки гордості, Марія різко рванула в сторону своєї кімнати. Вона щиро надіялась, що Стейсі сьогодні залишиться у Дамелі після дівчачого вечора, бо плакати перед нею зовсім не хотілось.

 

Забігши у кімнату, дівчина відразу ж закрила двері на замок. Не віднайшовши поглядом подруги, вона скотилася по стіні на землю і голосно заридала. Чому кожен раз, коли щось відбувається, то саме вона стає центром усіх неприємностей? Чому коли вперше за довгий час відбувається несподіване голосування при розподілі на факультети, то це стосується саме її? Чому саме вона поступила на факультет, де ненавидять і зневажають таких, як вона? Чому її підозрюють у використанні чорної магії, хоча вона лише знайшла те зілля і власноруч віддала у руки вчителя? І чому той, у кому вона бачить лише друга, бачить у ній дещо більше? А тому, хто володіє її думками, не потрібен ніхто, окрім себе? Чому ж?

 

Через деякий час почувся стук у двері. Юначка притихла, прислухаючись, проте пізній гість не видавав своєї особи.

 

“Якби це була Стейсі, то точно не обійшлась би стуком”, — майнуло в неї в голові, після чого дівчина підвелася. Відображення в дзеркалі буквально волало, що сліз пролито вже досить і пора привести себе у порядок. Сил на щось надзвичайне уже не було, а тому Марія лише й змогла, що змити косметику і переодітись у нічну сорочку. Розстеляючи ліжко, вона помітила, як відчиняється вікно та в кімнату проникає темний силует. Різкий писк, а тоді гаряча долоня накриває рот.

 

— Не варто так волати, крихітко. Ще не надто пізно, та половину гуртожитку точно на вуха поставиш.

 

Побачивши перед собою Даниїла, юначка моментально змінила страх на гнів, відкидаючи його пальці подалі від своїх губ і залишаючи опісля гіркий присмак нікотину.

 

— У тебе зовсім дах поїхав?! Проникнення в чужу кімнату через вікно — це аж ніяк не весело!

 

— Забув попередити, що полин мене не відлякає, — віджартувався той, ховаючи руки в кишені та приховуючи за тихим сміхом власні почуття.

 

— Знаєш, мені і справді зараз не до жартів, — роздратовано та доволі вимучено відповіла Марія, продовжуючи розстеляти ліжко. — Тільки цього разу виходь через двері, бо як з тобою щось станеться…

 

— Будеш хвилюватися? — юнак плюхнувся впоперек одіяла, підпираючи голову рукою.

 

— Звісно, — фиркнула дівчина, а тоді у звичній для рудоволосого манері віджартувалась. — Ще подумають, що це я тебе вбила.

 

Вона сонно протерла очі, не звертаючи особливої на всю ситуацію. Можливо завтра їй буде надзвичайно соромно за кожне своє слово, за всю ситуацію та й за той факт, що вона зараз перед Даниїлом у нічній сорочці. Але в даний момент його поява була лише продовженням нескінченного списку непростих ситуацій у її житті. Хотілось прилягти на подушку і відключитись хоча би на декілька годин. А всі проблеми нехай почекають. Та все ж заснути прямо зараз при Даниїлі без жодних пояснень було б верхом невихованості. І тому шатенка присіла біля нього, прикриваючи коліна краємо одіяла, та вже трохи спокійніше мовила:

 

— І що ж такого сталося, що ти скористався вельми незвичним способом зайти в кімнату?

 

— Хотів пересвідчитись, що з тобою все в порядку, — доволі спокійно підмітив хлопець. — Особливо після того, як…

 

— Як я втекла? — машинально уточнила вона і лише тоді зрозуміла що сказала. — Тобто…

 

— Скоріше після того, як не відчиняла двері, — виправив її рудоволосий. — Це на тебе не схоже.

 

Здавалося б такі прості слова, та вони раз за разом відлунювали у свідомості. Вир думок вкотре волав у голові, змушуючи дівчину злегка потрусити головою. В цей момент здавалось, ніби їй хотілося розкидати емоції у різні закутки і нарешті прийти до тями. Та сил залишалось все менше, тож Марія облишила сброби, вкотре рвано видихаючи.

 

— Ось що буває, коли не контролюєш потік власної магії і занадто часто себе виснажуєш, — зиркнув на неї юнак, а тоді підвівся. — Це найперше, що мав тобі пояснити твій “недокавалер“.

 

— Він не… — все, що змогла видавити із себе шатенка, перш ніж Даниїл турботливо вклав її на подушку, накриваючи ковдрою.

 

— Облиш, я і так це знаю. Та все ж… Як тільки в собі розберусь, ми повернемось до цієї теми. А зараз відпочинь.

 

Зібравши в кулак залишки енергії, юначка ледь-ледь схопила його руку, мовляючи:

 

— Не йди, прошу. Залишся ще хоч трохи.

 

Даня непохитно стояв біля ліжка, не насмілюючись зробити ще хоч крок. Він не раз помічав її увагу, що частенько межувала с дружнім спілкуванням. І все ж коли у неї був вибір до кого звернутися, то чомусь саме Даниїл був на першому місці. Та й він ніколи не відмовляв їй у допомозі. Сам того не розуміючи та пропри увесь свій розгульницький спосіб життя, хлопець прив’язався до шатенки і дедалі частіше намагався натрапити на неї. Так, заради цього частенько приходилось терпіти компанію Насті і взагалі з’являтися на людях. Та чомусь така буденність цілком влаштовувала Даниїла, дещо міняючи саму його сутність.

 

І от зараз він просто не міг піти, не зважаючи на усі зусилля. Ледь помітний погляд з-під її наполовину прикритих повік та тоненький шепіт, не залишав рудоволосому геть ніяких шансів. Все ще не відпускаючи руки, хлопець покірно приліг біля Марії, ніжно погладжуючи її волосся та примовляючи:

 

— Відновлюй свої сили, крихітко. Завтра нас чекає серйозна розмова. І схоже що магії тепер тебе навчатиму я.