Місто, в якому немає бога

ти вештаєшся містом, чи місто вештається тобою?

або одна доба в чужому хижому місті, де Федір довго не може відпочити, а Миколі дуже хочеться на прогулянку

*

Місту він одразу не сподобався, і це почуття було взаємним. Тільки ступивши на цю землю, він одразу зрозумів: не треба тут затримуватися, краще якнайшвидше дочекатися своєї пересадки, летіти геть звідси. Але щось десь пішло не так, зірки змістилися занадто критично, час прибуття наступного літака все ще залишався невідомим, і Микола зі сміхом завважив: о, це точно знак, а ще я не люблю сидіти в терміналі та чекати хтозна-чого, тож ходімо! Цей сміх разом зі словами вп’ялися у скроні, посилюючи тліюче роздратування: була одна дурість, яку Федір все ще не міг пробачити Миколі.

Холодний вітер вчергове смикнув біле хутро пальто, місто вишкірилося блискучими скляно-сталевими багатоповерхівками, серед яких причаїлися старовинні будівлі, десь здалеку лунали розпачливі церковні дзвони — ледь чутні за надривним вереском автомобільних клаксонів та людськими криками. Невже ти не відчуваєш всієї цієї темної порожнечі, хотілося запитати, але й так було зрозуміло: Микола з задоволенням посміхався, роздивляючись закручені вулиці міста, яке давно покинув — напевно, без жодного жалю; він не був прив’язаний ні до чого і ні до кого — але ж чомусь поза тим так любив подовгу стирчати у Парижі та сумував за компанією любого друга Федора, у чому сам не так давно зізнався, і його шалене серце билося в унісон з серцем цього кам’яного монстра, і це було нестерпно.

Всьому цьому знаходилося лише одне пояснення — тут не відчувалося присутності бога, і такому грішнику, як Микола, було тут достобіса добре. Він не зважав на те, як пожадливо ріка намагалася проковтнути залишки піщаного берега, як ледь тримає докупи сталеве павутиння мостів частини міста — немов груба нитка ледь стримує роз’ятрену рану; як зловісно блищить білий камінь бруківки під ногами, як старовинні будинки нахиляються до людей, щоб поховати їх серед своїх кам’яних нутрощів.
Не те щоб сам Федір був безгрішним, звісно. З містом-звіром треба було бути обережним, передбачити його кроки, зрозуміти тисячолітню логіку — але у Миколи була протилежна тактика, і йому подобалося відчуття небезпеки в повітрі.

Окрім бога, ще в четвертій аптеці не було ліків від мігрені, і контроль над власним настроєм втрачався занадто швидко. Федір перестав реагувати на те, що казав Микола, не посміхнувся жодному його жарту, не відреагував на простенький фокус з діставанням хустки з рукава, і зневагомлені слова плили наче повз нього, і Микола в одному із провулків раптом схопив Федора за руку, змушуючи подивитися на себе, вириваючи із марева роздратованих апокаліптичних думок:

— Ти виглядаєш так, наче зараз помреш, навіть я не витримую вже.

— Так не дивись, — похмуро відповів Федір. Він раптом подумав про те, що треба було нікуди не йти, сидіти собі в терміналі, дістати ноутбук або книжку з сумки — або нічого не діставати й гортати якийсь глянсований часопис в очікуванні новин про літак — о, Федір умів чекати, і ще в терміналі було так тепло, але в ту мить, коли Микола торкнувся його руки і запропонував чортзна-куди йти, навіть не спало на думку відмовити.

Величезні машини повзли по темному асфальту, світлофор гаявся і ніяк не перемикався на зелене світло, і раптом Федір відчув, як важко позіхнуло знуджене місто і здригнулася земля, захитались будівлі, птахи ліниво зірвалися з антен та барельєфів, немов у сповільненій зйомці, і Микола, тихо посміюючись, раптом нахилився і поцілував його у щоку, сказав: йой, щось занадто тобі зле — і у відповідь на недобрий погляд Федора майже заштовхнув його у маленьке кафе, вже сканував qr-код з меню, щось весело замовляв привітній офіціантці, потім проводив її задумливим поглядом, коли вона їх покинула.

— Посидь тут, зігрієшся — і дивись, не помри, бо доведеться шукати тебе на березі Стікса, і хто знає, скільки літаків доведеться пропустити.

— Може, і не доведеться шукати, бо я вже буду плисти до Аїда, — надмірно серйозно відповів Федір, скоса роздивляючись Миколу — а подивитися було на що. Світле волосся розбурхав вітер, коса зашморгом лагідно обхопила його шию, білі щоки потроху рожевіли; фізична краса часто змушувала Федора заклякнути, і гостра насолода від споглядання наповнювала все його єство, але з Миколою все було інакше — так пронизливо і солодко, так непевно і незрозуміло, що інколи Федір розумів, що гальмує з відповіддю, і тимчасове безсилля дратувало його — але в такі хвилини Микола дивився на нього якось по-особливому, і не було сміху в його очах, ніби він теж намагався зрозуміти, що між ними двома все ще залишається втаємниченим.
Думка про фізичне насильство промайнула і згинула; це була програшна стратегія у випадку з Миколою. І зовсім неестетична.

— У будь-якому випадку ти будеш чекати човна, бо не вмієш плавати, а я вмію швидко знаходити усіх, кого треба… Але це пусте.

Федір стиха зітхнув. Все, що йому зараз хотілося — це пігулку, чаю, трохи поспати. Далі у списку йшли грандіозні плани на ідеальний безгрішний світ, на які накладалися плани на Миколу. Плани на Миколу були конкретні загальні — щоб він зробив те і те для гранд-задуму, і ще були розмиті особисті, щоб він теж зробив те і те — і зовсім не по плану.

По білій тканині його костюму зграя чудернацьких птахів рухалася туди-сюди, повільно переміщаючись з грудей на рукава, потім — за спину, і так до нескінченності. На шиї, під косою, пломеніли червоні коралі — їх він довго і з задоволенням приміряв усюди, де бачив, а потім купив чи вкрав на якомусь узвозі; назву запам’ятовувати не хотілося. Продавчиня ще тоді йому сказала: для дівчини це буде розкішним подарунком, і Микола розсміявся вкотре, відповів — та мені для себе, і вона не розгубилася: вам теж страшенно пасує. Федір без зацікавленості розглядав нескінченні магніти, дармовиси, горнятка — і Микола вирішив його не мучити більше, нарешті вибрав оці коралі, найчервоніші з-поміж всього, що Федір коли-небудь бачив. Зазвичай Миколу зовсім не турбували настрої інших людей, але у випадку з Федором все ж таки щось він не ігнорував.

Федір відчув, що знову починає поступово від’їжджати, і навіть музика навколо пробивалася до нього наче крізь товщу льоду. Світло було занадто яскравим, дратувало очі, і голос Миколи доносився немов десь здалеку. Федір пересмикнув плечима, намагаючись оговтатись від всієї цієї дурні. Офіціантка поставила перед ним чашку та маленький чайник, жваво посміхнулася Миколі, щось швидко запитала, і Микола так само швидко відповів; Федір не дуже розумів їх мову, але вона нарешті зникла.

Микола погладив пальцем кволу долонь Федора, перемикаючи на себе увагу:

— Ліва чи права?

— Ліва, — без роздумів відповів Федір, і Микола посміхнувся, розкриваючи ліву долонь. На червоній рукавиці причаїлася пігулка в пластиковій обгортці, вабила одним своїм виглядом, обіцяла таке жадане полегшення.

— Якщо це аспірин, то мені не допоможе.

— Не вип’єш — не дізнаєшся.

— Я з тобою обійшов чотири аптеки. Потрібних ліків ніде не було.

— Зате знайшлися у п’ятій. Раптом з’явилася одна справа — почекаєш мене? Або не чекай, так теж цікаво.

Федір не відповів нічого — пігулка захопила його змучені думки, і він квапливо схопив її, ковтнув, майже не відчуваючи гіркоти, а коли розплющив очі — Миколи навпроти вже не було, наче й не існувало його ніколи. Федір пересунув до себе чайник, довго втішався чаєм, дозволив собі злегка загубитися у часі. Потроху ставало легше, місто вже не здавалося таким огидним — але й божого духу так само не відчувалося. Він сидів у вікна, меланхолійно роздивлявся тріщини на стінах старовинних будівель, і золоті відблиски від неонової вивіски вабили, немов знайомий погляд. Крихкий добрий настрій знову почав кришитися від однієї згадки про дурню, яка вчепилася в думки.

Він так добре заснув у літаку. В навушниках на постійному повторі грав улюблений концерт для віолончелі та оркестру Дворжака, і навіть уві сні Федір відчував неабияке піднесення. Ось-ось мало статися осяяння стосовно нової гілки нового плану, і Федір сидів десь у засніженому парку, дивився на заковані у лід гілки дерев — він був один у цілому своєму уявному світі, і йому було так добре — і раптом у цю холодну нерухому ідилію увірвався спокусливий шепіт Миколи: може, давай зараз займемося сексом? Федір сіпнувся, телефон ледь не вислизнув з його руки — її миттєво стиснула долонь Миколи, прямо перед очима агресивно блимнула табличка з червоними літерами «думайте про хороше в салоні літака, відчуйте себе птахом у повітрі», Микола тихо сміявся, мусолячи у пальцях навушник Федора, і потім притиснувся занадто близько, знов взявся за своє, ледь торкаючись губами чужого вуха: тільки подумай, ось тебе втискає в крісло сила тяжіння, і я торкаюся тебе під одягом, і мої руки повільно пестять тебе, як ти любиш, але ніхто нічого не помічає. Але якщо і помітить — начхати на всіх цих людей, хіба щось зміниться від їх поглядів? Ні, — сіпнувся Федір, вириваючи навушник з червоних пальців. Якого біса? Від його слів запалали щоки; Федір переконав себе, що це від роздратування. Шкода, — з награним сумом відповів Микола. Приземлення за кілька хвилин, ми б могли встигнути так багато всього. Але Федір був непохитний, і Микола відпустив його руку. Все це було настільки несвоєчасно і так вибило з рівноваги, що слушна відповідь тоді так й не знайшлася.

Думки про це все ще дратували, але вже не так сильно. Найбільший грішник вештався день темними вулицями, і Федір вирішив його не чекати. Сам сказав, що вміє шукати — так ось, вперед.

По вузькій закрученій дорозі він рухався вгору, не дуже розуміючи, куди взагалі йде; поки що не хотілося користуватися мапою. Від чаю він зігрівся, хоча і знав, що все це ненадовго. Увагу прикував скляний міст попереду — і Федір поволі наближався до нього, потроху ковтаючи холодне повітря. Місто мляво намагалося його заплутати, завести хтозна-куди, щоб стиснути в якомусь темному переході в смертельних камінних обіймах; декілька людей вже згинуло так на очах Федора, але ні їх крики, ні монотонне скреготіння не змусили його зупинитися. Він нікуди не поспішав і не завертав, вчасно оминав бруківку, яка мала от-от зникнути під ногами (зрозуміти цей алгоритм було нескладно), та не зважав на те, як помирають вуличні ліхтарі обабіч дороги. Повз неквапно лилася ріка автівок, і в них, наче в трунах, нудилися красиві жінки й чоловіки з затертими обличчями; сталева плоть ріки зблискувала зліва, як лезо ножа, змушуючи тримати себе в тонусі, щоб вчасно уникнути всіх зазіхань міста. Смерділо кров’ю і смертю, з тихим стуком котився назустріч сірий розбитий череп, і плями на стіні одного з будинків були аж надто красномовними: це точно була не фарба і не бруд.

Федір нарешті дістався моста, довго стояв на ньому, дивлячись на горизонт з неоновими багатоповерхівками, церковними куполами — так їх багато, і так мало в них сенсу, не кажучи вже про віру; маленькими людьми, блискучими машинами, відчуваючи на собі погляди міста. Вони не були занадто цікаві один одному, але пігулка зробила свою справу — і Федір вже не відчував роззявленої кам’яної пащі за спиною.

Федір раптом усвідомив, що трохи сумує. Може, він все ще спить? Зараз він прокинеться, і Микола, примруживши свої навіжені очі, скаже: вперше ми долетіли кудись без пригод, уявляєш? Але ж ні, похмура реальність не скидалася на марення, і ввести себе в оману було неможливо. І не так вже й хотілося.

Ріка здригалася від вітру, і Федір здригнувся так само — і потім ще раз, на цей раз від веселого голосу:

— Ти не дуже й намагався сховатися. Це було легко.

Микола стояв поруч, з захватом вдивляючись кудись униз, і виглядав таким спокійним, що було зрозуміло: щось сталося.

— Справи теж вирішилися легко?

— Вони теж не дуже ховалися, і це було занадто швидко, тож довелося дозволити одному з найманців втекти — але недалеко… У мене висока конкуренція! Пам’ятаю неподалік хороші місця, де можна відмітити черговий майже напад на тебе.

Федір витягнув з кишені телефон, апатично поводив по екрану пальцем: проблема з літаками ще не вирішилася, потроху ставало темно — ліхтар увімкнувся прямо над їх головами, одразу почав дратівливо миготіти, і залишатись тут було точно не варто. Від пігулки хотілося то спати, то вештатись містом всю ніч, але Федір вже відчував, що починає потроху замерзати, а пити чай чи щось міцніше не хотілося. Микола крутнувся на місці, чи то теж замерзлий, чи знуджений, біляве пасмо волосся хмарою затулило йому лице, і він нетерпляче відкинув його рукою; Федір знову задивився на нього — усміхнені губи, сріблясті вії, бліда нитка шраму, що ж це таке, він же бачить Миколу не вперше, чому він завжди справляє таке сильне враження, так дивує?

— Хоча… я передумав! Залишімо винарню на потім. Може, підемо у готель? Тут недалеко, я навіть вже забронював нам місця, поки займався всіма цими пошуками та вбивствами. Цей вітер мені не подобається.

Перед тим здалося, що зараз він скаже — піду знов кудись, дай собі раду сам, але ж ні. Прозора ріка думок понесла отруєні води в геть несподіваному напрямку, і Федір в останній раз глянув на вечірнє, наскрізь гріховне місто, яке ліниво вишукувало його слабкі місця, і покинув міст, ледь не розчинився серед похмурих вулиць; встояти перед темрявою вдавалося лише завдяки власній силі волі і яскравій посмішці Миколи. Ставало все холодніше, але Федір тим не переймався; почував себе наче сп’янілим від важкого дихання міста, його посягань на всіх цих грішників, а може — від присутності Миколи, але в цьому зізнаватися собі було подеколи важко.

Коробка ліфту понесла їх майже до самого неба — таке враження складалося через те, що стелі майже усюди були скляні. Федір подумки посміхнувся, уявляючи, чи міг би цей ліфт катапультувати їх обох до божественної оселі, але на цій землі ще було забагато справ і есперів-грішників, і все ще було забагато в ньому самому гріховних думок, і це навіть не засмучувало, о ні. А ще Микола не дуже любив святі місця, уникав їх — і чому все це так припадає тобі до серця, любий друже? Федір спочатку намагався пояснити, потім почав загадково посміхатися цим словам; Миколі подобалася інтрига, і йому насправді не була потрібна відповідь.

Вікна в номері виходили на темні води ріки та на острів, і, не будь погода такою мерзотною, Федір би запропонував сходити туди. Цікаво, чи здивувала б ця пропозиція Миколу?

Готель неквапно, з ледь чутним деренчанням обертався навколо свого фундаменту, і верхній поверх, на якому вони були, плавно перемістився трохи вниз, наче місто вибирало найкращий ракурс для того, аби стежити за ними пильніше. Вогні неонових вивісок за вікнами спалахнули й згасли, а потім повільно знову засяяли, змінили колір з ядучо-рожевого на холодний світлий. Вже не було видно річки, лише острів, в глибині якого відбувалося невідоме дійство зі смолоскипною ходою, судячи з кількості нерівномірних відблисків світла — а, можливо, то було щось на кшталт поклоніння золотому тельцю.

Микола не гаяв часу, вже знайшов міні-бар, перебирав пляшки, і Федір зазирнув йому через плече:

— А звичайна вода там є?

— Поки не бачу… о, евіан! Але все інше таке собі, така прикрість. І я…

— Я хочу тебе поцілувати, — раптом сказав Федір, і в очах Миколи спалахнув вогонь цікавості — і трохи розгубленості водночас.

— То зроби це, — тихо відповів він, і ледь відчутно здригнувся від доторку холодних пальців Федора. Федір притягнув його до себе за шию, жадібно цілуючи, намагаючись забути й про місто, і про чужі гріхи — хоча б ненадовго. Гарячі навіть через шкіру рукавиць долоні міцно тримали за талію, і ще Микола несподівано заплющив очі, і його язик захопив у полон язик Федора — хоч спочатку все мало бути навпаки. Груди розтинали почуття, яким не хотілося давати назви, все це вкотре було занадто — і бачити було нестерпно, але й не дивитися теж не можна було, такі складні дилеми щоразу; він здався, прикрив очі, навіки зберігаючи в пам’яті хвилюючий образ.

Від вологих звуків цілунків реальність віддалялася, все зробилося несуттєвим, і Федір відчув, як Микола легко і наполегливо кудись його тягне — мабуть, у спальню, тим краще, але щось кроків було зроблено забагато, і Федір неохоче розплющив очі. Микола вів його до дивану біля вікна, і секундами пізніше вони вже сиділи на ньому поруч, обдаровуючи один одного палкими цілунками. Миколу збуджувала спонтанність, і він спалахував від ініціативності Федора, як наднова зоря, і його долоні — вже без рукавиць, коли він встиг? — вже стискали коліно Федора, і Федір гладив його по стегну, і Микола задоволено посміхався у поцілунок; від його губ неможливо було відірватися. І не те щоб хотілося це робити — хай як насмішкувато дивилося на них притишене вечірнє місто. Федір відчував на собі цей чужорідний погляд, і раптом згадалися дурні — і спокусливі — слова Миколи у літаку: що зміниться від того, що хтось побачить?

Холодно давно не було, і Федір торкнувся коміра сорочки Миколи, пальці ковзнули по гладким коралям — так відволікає, одягу і всього іншого занадто багато; подеколи Микола влаштовував для свого улюбленого глядача Федіра шоу з роздяганням, але зараз хотілося впоратися з його одягом самостійно.

Але Микола вже тягнув руку, розстібав перший ґудзик — і Федір зупинив цей рух:

— Ні.

Микола з перебільшеним сумом, трагічно знизивши голос, прошепотів у губи Федору:

— Ти не вперше мені відмовляєш, — він навмисне драматизував, і у Федора було натхнення підіграти:

— Як і ти. І взагалі, знаєш, займатися сексом в літаку — таке собі.

— Ти просто не пробував, — легковажно відмахнувся Микола. — Щось занадто це тебе зачепило… Так що, хочеш через одяг? З того випадку в літаку я зрозумів, що ти відмовляєшся займатися сексом, яка журба! А якщо я запропоную тобі кохатися?

— Це звучить набагато краще. І ще ми не в літаку, а в готелі, тож все складається як треба.

— Тобі важливо, щоб все було за планом?

— Ні, — несподівано для себе відповів Федір. — Це не завжди так суттєво, як здається. І я зараз хочу тебе роздягнути.

— О, — мрійливо протягнув Микола; губи у нього були такі яскраві від поцілунків, і під світлими віями його очі сяяли, мов зірки, і він ще не зробив нічого аж такого спокусливого — але виглядав так, наче був квінтесенцією найсолодшого гріха. І, власне, чому наче…
Обруч болю вже давно розтиснув скроні, і Федору вже не так хотілося, щоб Микола був активним, як зазвичай; зараз йому самому хотілося дії, і він легенько натиснув долонею на плечі Миколи: посидь так, і під уважними поглядами Миколи та міста неквапно розстібнув усі маленькі ґудзики на своїй сорочці — і на його, пересів на коліна Миколи, спеціально підчепив пальцем яскраві коралі, змушуючи податися вперед, до себе, і надовго припав до його губ спраглим поцілунком, відчуваючи, як місто продовжує дивитися йому в спину крізь скло, прискіпливо все фіксує: і їх стогони — то ледь чутні, то нестримані гучні, і як Микола знову міцно обіймає його за талію, а він пропускає крізь пальці сріблясте волосся, і як неквапливо він починає тертися об його пах, гостро відчуваючи збудження Миколи — і шаленіючи від свого власного.

Але все це мало завершитися зовсім не так, йому ще було чим здивувати Миколу — і Федір нарешті розірвав поцілунок; ні, він зараз не буде довго роздивлятися Миколу, бо знову зависне, тільки не зараз, вони й так вже зробили занадто багато пауз.
Він полишив ці чудові коліна, не втримався — нахилився і провів долонями по неймовірно довгим ногам, перехопив зачудований погляд, рішуче розстібнув ременя, випростав сорочку, опустився на коліна і захопив ротом його член.

Федору вже було байдуже, хто може його побачити у вікні — місто чи люди, значення мали лише глибокі стогони Миколи, його пальці, які обережно направляли голову Федора, і як він інколи тремтів, коли Федір стискав губами член, жадібно обводив його знову і знову язиком, бездумно пестив коліна — які Микола розводив все ширше. Трохи піднявши голову, він побачив, яке розпашіле у Миколи обличчя, як м’яко зривається з його губ черговий стогін, і Федір провів вже давно теплою долонею по його грудях, відчуваючи, якими твердими стали його соски; це ще дужче розпалювало бажання. Федір раптом збагнув, що зараз майже повністю контролює не лише задоволення Миколи, а і його самого; можливо, ще трохи — і він зможе опанувати власні розбурхані почуття, і тоді він вирішив продовжувати. Погляд у Миколи ще був не занадто затьмарений, і Федір посунувся ближче, повільно пестив його член язиком, наче виводив таємничі символи — і тоді вже Микола не витримав, розтікся по дивану, і його долонь нахилила голову Федора нижче, майже змушуючи насадитися ротом повністю; вже не давав на себе дивитися, бурмотів щось беззмістовне, і Федір відчував, що він вже на межі — і що сам вже навіть від звуку його голосу може кінчити — так сильно давили штани, але спокуса продовжити по-іншому була сильнішою. Він навмання перехопив руку Миколи за зап’ястя, зупиняючи її — і себе, в останній раз стиснув губами його член, трохи відхилився назад:

— Ти ще пропонував кохатися, чи вже передумав?

— Ох, ні, — хрипко прошепотів Микола, відкинувши голову на спинку дивану. Від тертя по грубій тканині його коса розтріпалася, нитки коралів переплуталися на білій шиї, і ще він раптом нахилився — занадто жваво для свого тону; його розслабленість була оманою, і думка про бодай легкий контроль над ним здалася такою безглуздою. Микола потягнув Федора до себе, змушуючи встати, цілуючи його в ледь опухлі губи, тихо додав:

— Але ж ти так добре це робиш…

Відповіді він не чекав. Федір скинув сорочку, смикнув ремінь на штанях, полишив їх разом з білизною. Погляд міста ковзнув по його оголеній спині, і знову з’явилося неприємне відчуття кам’яного леза, але це не могло відволікти Федора від справи набагато важливішої: Микола теж ще був одягнений. Федір підвів погляд на обличчя Миколи, в черговий раз підпадаючи під його дивні чари; думки про місто згинули, наче і не було їх ніколи. Ніякий погляд міста не міг протистояти тому, як на нього дивився Микола: з щирим захватом, нескінченною пожадливістю, невимовним трепетом, незрозумілою тугою.

Роздягати його було важко: він постійно намагався поцілувати Федора знову і знову, і пручатися цьому було занадто складно, але ж ось і його сорочка вже лежить на підлозі, космічні ноги вже не приховані тканиною штанів, і Федір, задоволений результатом, ледь надавив долонею на груди Миколі: сідай — і, дочекавшись, теж сів, але вже на його коліна. Так тертися об Миколу — шкіра до шкіри, більше ніяких перепон — було так солодко, і відчувати, як в нього поволі проникає палець Миколи, прохолодний від змазки — теж; на думки про те, де він встиг її взяти, не було жодних сил. Член трохи стиснула його гаряча долонь, Федір не стримався — і побачив, як Микола ледь примружив очі, слухаючи його стогін. Федір трохи підвівся, дуже повільно сідаючи вже зовсім не на коліна і не на лагідні пальці. Відчуття від цього проникнення було набагато яскравішим, геть нестерпним, таким гострим і болючим — і таким бажаним.

Місто спостерігало, як Федір у забутті обвиває шию Миколи руками, як він спочатку обережно, а потім вже швидше з тихими зойками підіймається над його колінами — і опускається, і так знову і знову, відчуваючи Миколу в собі, стискаючи його, слухаючи його, відчуваючи його гарячі губи в себе на грудях, шиї — знову на губах, потім — на щоках. Руки Миколи в якусь мить перестали торкатися члена Федора — і він притиснувся ближче, прагнув відчути більше тертя, і тоді відчув, як долоні Миколи підхопили його під сідниці, задаючи новий темп — дражливий і сумбурний, після закінчення якого думати було так важко ще декілька годин поспіль, і після цієї бездумної перерви Микола захотів його знову, і вже у спальні Федір довго насолоджувався тим, що лежав на спині, і губи та язик Миколи пройшлися його тілом звідусіль; Федора не могло втопити в собі наскрізь гріховне місто, але Микола щоразу легко топив його у чистому задоволенні — він завжди й в усьому був особливим.

Федора розбудила вібрація від сповіщення. Його притиснуло до ліжка ковдрою, навіть було жарко — і він не одразу зрозумів, де взагалі знаходиться.

У нього не вистачило сил вночі, щоб дістати телефон з пальто, але Микола був у піднесеному настрої та міг зголоситися у такому стані майже на що завгодно, і над проханням принести телефон довго сміявся. Ти зараз можеш попросити будь-що, і обираєш лише це? Ще евіан, подумавши, додав Федір, і Микола розсміявся знову, витягнувши пляшку води нізвідки.

— Що там, — сонно запитав Микола, притискаючись гарячим тілом, і думки стало ще важче зібрати докупи.

— Є літак за годину і літак пізно ввечері, — нарешті відповів Федір.

За годину теоретично вони могли бути на місці — Микола б використав «Шинель», але не відчувалося жодної можливості покинути теплу постіль.

— Щось я не готовий так швидко зібрати речі, — тягнув Микола, і його скуйовджене світле волосся залоскотало плечі Федора, у шкіру неприємно вп’ялися коралі, гаряче дихання обпекло шию; занадто приємні дрібниці.

— У нас взагалі немає речей, все залишилось в камері схову.

— Забудь про це.

— Примусь мене, — провокативно прошепотів Федір.

Микола подивився на нього зовсім не сонним поглядом, хижо облизнув губи — і через декілька хвилин Федору було вже важко навіть своє ім’я згадати, не те що час виліту літака.

Пізніше він все-таки запропонував Миколі сходити на острів. Місто зраділо цьому рішенню, хутко почало закидати їх піском — Микола зі сміхом розгорнув «Шинель», притиснув до себе Федора, і довго переносив їх обох якнайдалі то від піску, то від кам’яних пащ, то від дерев, які своїми гілками намагалися проткнути їх наскрізь. Від хвилі йому теж весело було тікати; місто не втомлювалось, Микола — теж. Федір не так уявляв їх прогулянку — він думав про те, як вони неквапно йдуть по вологому піску, ледь чутно хлюпає вода, місто не звертає на них уваги — мало вже впевнитися, що вони такі ж грішники, як і ті, що тут мешкають, але зорі знову стали не в ту позицію, поганий настрій почав повертатися — але, на щастя, хоча б не починалася мігрень.

Навколо великого зеленого каменя, який невловимо скидався на вівтар, стирчали наполовину поховані в піску факели, і, розглядаючи це все, Федір трохи втратив пильність, перестав дивитися під ноги, і майже одразу спіткнувся об щось, ледь втримав рівновагу; Микола з’явився поруч, його рука зникла у «Шинелі» — і він дістав не корінь, як думав Федір, а пустий, вимазаний золотою фарбою ріг, хутко обернувся, зник — і з’явився трохи далі, якраз біля одного з кам’яних капканів. Щелепи ледь не перекусили його навпіл, але вони були занадто повільні, і замість Миколи схопили нещасний ріг, перетворюючи грубо розмальовану кістку на пил.

І коли Миколі нарешті набридло ховатися, стрибати, бігати та робити казна-що — уміння чекати слушної миті піддалося неабиякому випробуванню, але Федір стійко витримав всі удари долі — і вони дійшли до винарні, то Федір вирішив ні в чому собі не відмовляти. Ці дні не вкладалися в жоден план, і він відчував себе то вичавленим лимоном (привіт збитому графіку сну, активному в усіх сенсах Миколі), то бездумною амебою (привіт, Миколо, але це було занадто приємно, щоб навсправжки жалітися), всі ці перипетії з літаками та зорями його добряче дістали.

В новому безгрішному світі ніхто не буде орієнтуватися на астрологію і знаки всесвіту — так думав Федір, і після другого бокалу червоного вина йому стало значно легше змиритися з усім навколишнім неподобством, після третього він навіть не зупинив Миколу, коли той, звабно посміхаючись, поклав руку йому на коліно — правда, під столом: пам’ятав, що Федір таке публічно не схвалював. Після четвертого бокала і закусок він вирішив більше не рахувати нічого, окрім зірок в різноколірних очах Миколи, а згодом його коралі розпливлися, чорні птахи покинули білу тканину костюма — захотіли свободи, не можна їх стримувати, серйозно відповів Микола на задумливий погляд Федора, і потім в кишені довго і сумно знову вібрував телефон, і коли Федір нарешті опанував себе настільки, щоб взяти його до рук, то стало ясно, що вечірній літак відлітає вже за тридцять три хвилини.

Федір приречено зітхнув. Микола безпардонно висмикнув телефон з його руки, обмежився беззмістовним «хммм», і декілька пляшок з вином зникли зі столу — у «Шинелі» вони будуть чекати свого часу, а Микола, притримуючи Федора за талію, вже знову переносив їх обох темними, голодними вулицями — і місто, в якому не було бога, і яке жило так, як йому заманеться, зло замиготіло на прощання під черевом літака.

І, коли він набрав висоту, а Федір почав посміхатися особливо блаженно, Микола нахилився до його вуха і прошепотів:

— То як тобі ідея з літаком, все ще не хочеш?

Федір підвів на нього сяйливий від вина погляд — і вже Микола трохи підвис, розглядаючи такого незвичного любого друга, але все почув правильно, і сказано йому було таке:

— Тільки якщо ніхто дійсно не побачить.