3.

Проходили дні, тижні. Хлопці не розмовляли майже місяць. Чуя був розчавлений Дазаєвою відмовою, а сам Дазай – намагався знову не впасти в депресивний та апатичний стан.

Скільки Дазай себе пам’ятає – він завжди був проблемною дитиною. Усі так вважали, окрім його батьків. Його мати завжди казала:

«— Усі хто так думають, Осаму, справжні ідіоти, прости Господи, а ти – просто прекрасний, сонце. Мама і тато завжди будуть тебе любити, знаєш?», а після цих слів батько приходив та міцно обіймав їх та вів у кіно. Його сім‘я була справжнім спасінням для нього. До одного дня.

25.01.16 – Трапилося неминуче. Через сильні холоди напередодні, у той день на дорогах було достатньо слизько та небезпечно. Але батько Дазая був хорошим водієм, тому вони не сильно переймались, коли виїжджали з дому для чергової поїздки у кіно.

«— Не вперше ж» — казав батько.

На жаль сама погода та доля були проти них. Тому в той день на зустріч їх машині виїхала велика вантажівка. Водій був у нетверезому стані, тому не зміг вправно вивернути руль, коли машина почала ковзати по льоду.

Осаму Дазай був єдиним хто вижив.

Але якою ціною..? Він прокляв той день, як і водія. Коли батьки загинули в автокатастрофі, хлопець відчував себе найодинокішою людиною у цілому Всесвіті. І його не можна було винити за це. Він нікого ріднішого за них не бачив, та й не хотів.
Після того вечору, Дазай завжди звинувачував себе в тому, що вижив.
Чому він один-єдиний залишився живий? Чому не його прекрасні батьки? Чому він?

У свої неповні сімнадцять на той час, Осаму мав декілька спроб самогубства та виписану «довідку» від психіатра про те, що у нього депресія. Так, він навіть на той час вже не був в порядку, але батьки намагалися робити усе можливе щоб їхньому чаду стало краще.

Але після – їх не стало.

Дазай мовчки доживав у рідному домі до вісімнадцяти років, а потім з‘їхав із накопленими коштами в іншу квартиру. Було непросто жити у домі, в якому усе нагадує про них. Тому він вирішив здавати в аренду ту квартиру, а самому забрати важливі речі у своє нове житло.
Гроші раз на місяць капали на карту, плюс непогана підробітка у кафе, яку він знайшов, як тільки переїхав. Його усе влаштовувало. Життя начебто налагоджувалося, але бували дні, коли було особливо погано.

«— Самогубство не вихід». – казали йому лікарі, але для Дазая це було єдиним вирішенням своїх проблем. Біль допомагав впоратись із душевними переживаннями та прибрати усміхнені обличчя матері та батька перед очима.

А потім він зустрів його.

Прекрасного, чарівного, милого, ідеального рудого хлопця, із найяскравішою усмішкою з усіх, які Дазай коли-небудь бачив. Вони познайомилися у квітковій крамниці. Юнак так вписувався у всю цю атмосферу, що Дазаю одразу перехотілося йти геть із магазинчику до батьків на кладовище.

Він тоді подумки вибачився перед рідними за те, що не прийде, та почав думати, як привернути увагу цього красеня. Спочатку він стояв та просто витріщався на полиці із кактусами, а потім… У його голову прийшла ну просто геніальна ідея.

Ні, ідея не полягала в тому, щоб роз‘їбашити горщик із кактусом, а потім стояти та згоряти від сорому. Ні та ще раз ні. Він хотів купити це маленьке зелене чудо, в червонуватому горщечку, а після – подарувати цьому нереальному незнайомцю. Але вийшло трохи не так як він хотів..

Але Дазай ні разу не шкодував про те, як вони познайомились. Це допомогло йому завести бесіду із, як потім виявилося, Чуєю Накахарою та обмінятися телефонами.

Згадуючи все це — Осаму хоче битися головою об стіну. Він так сумує за ним, це просто жах. Хочеться вибачитись перед рудим за все те, що він наговорив, але..

Йому страшно.

Він боїться, що після його попрозиції почати, ну…  — на цій думці щоки Дазая стали червоними як спілі маки на некошеному полі.

Так от кхм. Якщо він запропонує Чуї «(;&1938.&», як він себе поведе? Він не готовий втратити ще одну, дорогу йому людину. Але схоже, що вже втарачає.

— Треба діяти! — вигукнув Дазай, аж підскочивши. — Але що я можу..? — він знову сів на диван, на якому думав декілька секунд тому.

«— Що робити? Що робити? Я заходив у крамницю, але його там не було. Дівчина, яка заміняла Чую, сказала, що він зараз відпустці тому не працює.. А заявлятися до нього додому це якось.. Ну… Не по людськи? Хоча з іншої сторони — у мене є вибір?» — продовжував думати про себе Дазай.

«— Так, сьогодні прийду до нього додому щоб він мене вислухав. Якщо не пустить, я все одно зайду! Благослови мене Всевишній…»

Почавши збиратися, Дазай вирішив продумати що скаже.

Тим часом Чуя… Ну а що Чуя? Він лежав як овоч вже декілька днів на ліжку, майже не їв та останній раз приймав душ у..?
А от не пам‘ятає. У цьому і весь пиздець його стану. По навчанню він взяв лікарняний, а на роботі відпустку.

«— От тобі і вся краса апатії» — подумав він.

«— Може поїсти? Хоча в мене у холодильнику миша повісилася… Ну і хай. Продовжу спати». — із такими думками Чуя продовжив дрімати неспокійним сном далі.

Почало вечоріти, пан Накахара все ж таки дозволив собі встати з ліжка та запхати у себе хоч щось. Після «пізнього обіду», (якщо так можна назвати бутерброд з чаєм та половиною яблука), він пішов в душ. Змивши нарешті з себе весь піт та бруд за останні дні чотири, хлопець сів продивлятися домашку, яка в нього назбиралася за ці дні.

Аж раптом – дзвінок. Спочатку Чуя не зрозумів хто це. Все ж таки друзів у нього не багато, а батьки живуть у Франції тому…

«— О ні» — головна причина його апатії  на яку він дивився через очко – стояла прямо за іншою стороною двері, і він не знав що йому робити! Просто паніка та лякаюча порожнеча в голові.

«— Вдих-видих Чуя, все нормально» — намагався заспокоїти себе хлопець.

«— Може вдати, що нікого немає вдома?»

Другий дзвінок.

«— Напевно не вийде…»

В думках перехрестившись, як це робив його знайомий Федір — Чуя відкрив двері.
Картина на мільйон долларів! Ви просто погляньте. Два олені у світлі фар. Стоять та дивляться один на одного, не можуть надивитися.

— О, ти відкрив… Привіт..?

Чуя по темному в аху… В шоці.

Він тут як гімно розчавлене на асфальті лежав, а воно каже «привіт»? «—  Не було б мені цікаво що він хоче – закрив би двері перед носом».

— Чим зобов‘язаний? — із кам‘яним їблетом питає Чуя. О так, у нього дар надягати маски, навіть якщо він цього не хоче.

— Мені здається, що нам потрібно поговорити, Чу. Пропустиш?

— Чому я повинен тебе впускати до себе?

— Ну, Чібі, не будь такою злою відьмою, прошу… — втомлено та сумно сказав Дазай.

— Мені теж було важко, знаєш?

— Знаю та розумію. Тому і не хочу щоб ще довше так було. Питаю ще раз, ми можемо поговорити?

Декілька секунд Накахара просто вдивлявся в образ Дазая. Мішки під очима, такий саме втомлений, як у нього, погляд та пакет з… Їжею? Осаму ти просто-

Але якщо бути відвертим, він же так сумував. Може все таки..?

— Проходь, але це не означає, що я тобі все одразу пробачив.

Після цих слів, в очах Осаму промайнула надія на гарний результат «переговорів». Тому він поспішив закрити за собою двері та зняти взуття. Проходячи до вітальні він побачив.. Що ж, не краще ніж у нього – смітник.

— Вибачай за бруд. Наслідки «важких днів» — із докором промовив хазяїн дому.

— Усе в порядку.

Розчистивши місце для сидіння, Чуя пішов робити чай. Він пам‘ятав який саме чай п‘є Дазай, тому всипав три чайні ложки цукру. «Хай його Бог милує, стільки цукру їсти… Як у нього ще цукрового діабету немає? Не людина, а супер-цукор якийсь».

Під час роздумів, Чуя поступово почав губити значення слова «цукор». Приїхали. «— От же клятий Дазай.!» — майже не вигукнув той.

«— О, чайник закипів».

Розливши напої у чашки, він відніс їх до гостя на диван.

— Кажи про що хотів балакати.

Від такої прямоти у юнака побігли мурашки.

— Про те, що сталося два тижні тому, на цьому дивані.

— Я думав, ця тема вже давно закрита. — заперечив рудий.

— Вислухай. Я хотів вибачитись перед тобою, Чібі. За те, що наговорив. Я не дав тобі нормально вставити слово, почав тараторити та гнути свою лінію. Вибач за це. Але у мене є виправдання… Я дуже боявся, що ти не відповіси взаємністю на мої почуття. Я боявся, що загублю ще одну важливу мені людину. — опустивши голову, промовив брюнет. — Я не хотів щоб через мої особливості та почуття я губив перш за все – найдорожчу людину у моєму житті.

На цих словах Чуя трохи почервонів, але продовжив дивитися прямо в очі Осаму.

— І.. Під цими «почуттями» я маю на увазі.. — на цьому моменті Дазай запнувся, але мужньо продовжив — Ти мені подобаєшся. Не тільки як друг, а й як хлопець. Я не знав як ти ставишся до цього, тому одразу… Вирішив все за нас обох. Пробач.

Трохи подумавши, Чуя почав говорити:

— Дазай.. Ти справді не мав рації, коли вирішив все за мене, та одразу сказав, що все це – помилка. Мені було боляче, бо здавалося наче… Ми обоє цього хотіли..? А в кінцевому випадку ти мене відшив. Та ще як якусь дівку! — зле стукнувши кулаком сказав Чуя. — Мені було боляче, ще як! Але я розумів, що може нам потрібен час.. І як виявилося — так воно і є. Тому, дорогий мій Осаму-деган-переросток, — я тебе пробачаю. І, доречі, ти мені теж подобаєшся, телепню.

У цей момент Дазаю здалося, що все це – розіграш. Так не може бути.. Щоб Чуя відповів йому взаємністю..?

Але він швидко прибрав ці думки та.. Що ж, він не встиг першим поцілувати, тому що Чуя зробив це швидше. Відмикаючи мізки, хлопці піддалися вперед в обійми один одного та просто спробували насолодитися моментом. Їх язики перепліталися, а серця швидко-швидко, в такт один одному, виривалися з грудних клітин. Обережно відірвавшись від хлопця, Дазай взяв в руки обличчя Чуї, та почав розціловувати кожен міліметр його шкіри. Спочатку губи, потім ніс, далі щоки, очі, брови, лоб та навіть вуха!

— Такий прекрасний, такий чудовий…

— Осаму-у-у-у, годі! Мені лоскітно! — заливаючись сміхом відповів Чуя. Вмить, брюнет суворо подивився в очі рудому.

— Що таке?

— Чуя…

— Дазай…

— Як думаєш, чому пінгвіни не літають? — із єхидною посмішкою спитав той.

— Ах ти..! От вмієш ти зіпсувати момент — простогнов Чуя.

— Ну чому-у-у-у?

— Тому що ти довбень, ’Саму.

На цих словах, юнак важко зітхнув та ткнувся носом у шию свого хлопця. А Дазай і не був проти. Він тільки обійняв у відповідь свою малечу, та посміхнувся тому, як назвав його Чуя.

*    *    *

Життя буває тією ще лярвою, але не можна забувати про те, що після чорної смуги завжди йде біла. А Доля може піднести в одну мить найкращий подарунок, який буде вартий усіх минулих страждань.

Осаму Дазай.