~

Королівство Озламонд. Це велична держава, якою править династія Чорнових. На півночі обмежена величезним лісом, на півдні знаходиться гірський ланцюг, на заході розташований сплячий вулкан, на сході переважають витлівші землі. Більшу частину доходу країна отримує від занять тваринництвом, медициною та ковальською справою.

Нещодавно Король вирішив влаштувати так званий «День відкритих дверей» на честь вдало підписаного мирного договору з сусідньою державою.

І ось я стою перед величезним палацом, навколо повно радісного народу, а золоті королівські ворота широко відчинені.

Я ніколи не цікавилася королівською сім’єю, навіть не бачила їх, але в голові щоразу повторюється монолог батька: «Іди, Лексі, розвійся. Мені пощастило якось побувати в палаці, і я хотів би, щоб і ти побачила цю невимовну красу. В крамничці сам впораюся. Я ще на такий старий і сповнений сил.»

Матінка загинула ще 15 років тому. Мені тоді навіть не було 5 років. Батько так і не зміг знайти нового кохання, тому всю свою увагу приділяв мені та роботі. Він дуже талановитий знахар та лікар, має свою крамничку і працює на короля. До нас частенько приходять з палацу та закуповуються татовими ліками.

А що я? Я займаюсь тим самим, що й батько. Це неймовірно цікаво, а працювати у крамниці — чудове проведення дозвілля. Тато постійно каже, що пишається мною, тому що вже в 11 років я могла безпомилково визначити, що за ліки переді мною і для чого вони використовуються.

Відмінною рисою моєї зовнішності були блакитні, як ясне небо, очі. На цих землях це дуже рідкісне явище. Подейкують, що тільки блакитноокі люди можуть відшукати стародавніх драконів, що сховалися від світу смертних, коли відкрили на них полювання. Багато хто не вірить у легенди про цих чудових істот, але пам’ятаю, як бабуся показувала мені намисто із сріблястих лусочок, яке дісталося їй ще від її пра-пра-прадіда.

Брами в королівський двір були відчинені на світанку, а зачиняться — щойно останній промінь сонця перестане освітлювати землі Озламонда.

Вже сутеніло, і я вирішила просто відпочити в саду за палацом. Не дарма таки сходила. Батько мав рацію — це щось неймовірне. Кожна деталь — витвір мистецтва. Будова просто ідеальна, а банкетні зали вражають своїми масштабами. Цікаво, як королівська родина не губиться в цьому маєтку?

Сади та теплиці тут удостоєні окремої уваги. Трава обережно скошена, а мармурові статуї відполіровані до блиску, кущі майстерно вистрижені, а в окремих спеціальних водограях завжди була прохолодна кришталева вода, щоб можна було вгамувати спрагу.

Оранжереї з квітами захоплювали дух від неймовірних запахів та дивовижних барвистих рослин, а теплицями з цілющими рослинами я, як лікар, особливо захоплювалася. Тут були як і звичайні червоноцвіти, так і вкрай рідкісні літвурти, які можна знайти лише високо в горах. Заздрю ​​придворним лікарям.

Все було просто неймовірно. Наче я опинилась у казці, яку бабуся розповідала мені на ніч. Навіть тепер мій погляд радували чудові статуї драконів, квітуча зелень і маленький ставок з білою тканиною.

Стоп. Навіщо кидати тканину в ставок?

Я підходжу ближче і намагаюся розглянути щось у глибині, але якомога обережно. Слизьке каміння. І трохи глибше, де губиться видимість, ледь помітно повільно хитається рука.

О Морський Дракон!

Без роздумів стрибаю у воду і подумки перепрошую у татка за можливо зіпсовану сукню. Пірнаю трохи глибше і підхоплюю потопаючого під руки, але він все ніяк не хотів спливати. Опускаюсь нижче і на мить розплющую очі, відразу ж помічаючи «якір». Нога застрягла між камінням, а через спроби висмикнути її, вона загрузла ще міцніше, ще й взуття порвалося. А тканиною виявилася біла сорочка. Кисню залишилося зовсім мало, але спливати не варіант, потрібно робити все якнайшвидше. Перша спроба зсунути бруківку провалилася, він надто важкий.

Ні. Не час здаватися, а то і я тут потону.

У волоссі в мене була вплетена стрічка. Перетягую її через камінь, а ногами упираюся в протилежний і всією своєю вагою налягаю на шовкову тканину.

Вийшло!

Як тільки уламок піддався, з мене вирвався величезний міхур повітря.

Дідько…

З останніх сил підштовхую того, хто тонув вгору, і пливу за ним. Легені нестерпно палають, а боляче стає на стільки, що тіло саме інтуїтивно робить ковток бажаного повітря. Але його нема. Відчуваю, як вода перекриває дихальні шляхи і в паніці намагаюся плисти швидше. Закидаю втопленика на каміння, що гарно огороджували ставок, і виринаю сама, починаючи відкашлювати воду. Чую, що збоку від мене теж вживаються спроби позбавитися води в легенях.

– Смерті закортів? — відхилившись, питаю врятованого.

— Та ні, просто книжку впустив. А коли намагався дістати ціпком, послизнувся на камінні і впав. — ніяково відповідає хлопець. — Дякую, що врятувала.

– Немає за що. З тебе нова сукня. — вилізаю зі ставка і додаю, дивлячись на свій зовнішній вигляд: — Батько буде в шоці.

Допомагаю хлопцеві вийти на сушу і помічаю, як він кривиться, ступаючи на праву ногу.

– Сядь.

Пшеничноволосий спочатку здивовано дивиться на мене, але слухняно сідає. Обережно знімаю залишки взуття з постраждалої ноги та оглядаю її. Неймовірно гладка шкіра почервоніла, а біля кістки з’явився отік.

— Швидше за все, просто забій, може ще й розтягнення. У мене є бинт із собою. Я накладу тобі пов’язку, а коли прийдеш додому, зроби компрес із настоянки баскертарії і через пару днів зможеш знову стрибати по камінню, тільки намагайся без падінь.

Я ретельно перемотую ногу і намагаюсь розглянути юнака. Блондинисте волосся, кольору пшениці, налипло до блідого обличчя, чорні очі з цікавістю спостерігали за моїми рухами, а чарівна родимка біля кінчика носа трохи смикалась, коли хлопець кривився від неприємних відчуттів. Біла сорочка неприємно прилягала до тіла, але у всій красі показувала його статуру.

– У тебе такі гарні очі, – раптом випалює постраждалий, зачаровано розглядаючи їх, – ти знаєш, що тільки блакитноокі люди можуть знайти драконів?

– Знаю. – Відповідаю, фіксуючи бинт, щоб не розв’язався.

– А ще в тебе є ластовиння, – все не вгавав блондин.

– Дякую що нагадав.

– Вибач. — перепрошує і сором’язливо опускає погляд.

– За що? – щиро не розумію я.

— Через мене ти зіпсувала сукню і промокла.

— Нічого страшного, погода спекотна і не вітряна, тож не захворію. А одяг випраю і як новенький.

І справді в цій ситуації немає нічого страшного. Хіба що хлопчина мало не потонув, але все ж таки обійшлося. Він так само зацікавлено мене розглядав, а потім різко перевів погляд на статую дракона і каже:

— А ти маєш мрію?

Я тільки відкрила рота, щоб щось відповісти, і закрила його. А яка в мене мрія? Весь свій час витрачала на навчання, і не скажу, що це було дарма. Я завжди думала, що моє завдання допомагати батькові після смерті матері, але потім зрозуміла, що мені й самій подобатись цим займатися.

Мрія… Мрія… Думай!

Порожньо.

– Не знаю. Я не маю мрії. Немає сенсу ставити нездійсненні цілі.

— Згоден, але ж приємніше, коли нездійсненне виконується. – Він сам собі усміхається і продовжує. – Я ось мрію знайти драконів. Побачити їх на власні очі. У книгах так багато про них написано, але різні автори по-різному їх описують: у когось зубаті, у когось крилаті, у когось триногі, а у когось взагалі все разом.

— Не боїшся, що вони тебе вб’ють?

– Ні. Ти теж віриш, що вони є? — хлопець радісно підстрибує на місці і цапає мене за руки, дивлячись у вічі, змушуючи потонути у його темних вирах.

Клянуся, після такого погляду я готова повірити у все на світі.

– Я вірю своїм очам. А їм ще не доводилося бачити цих чудових істот. — витягаю руки з його хвата і перекидаю погляд на ту саму чудову статую.

Почуваюся монстром, який щойно розтоптав пісочний замок, старанно зроблений дитиною.

— Заплющ очі, — просить юнак, а після моєї покори продовжує, — Що ти бачиш?

– Темряву.

— Чи це означає, що все, що знаходиться навколо нас, не існує?

А справді. Не можна ж стверджувати, що їх не існує лише тому, що Я їх не бачила.

— Гаразд, згодна. Можливо, вони є, але ймовірність того, що ми зможемо побачити драконів вкрай мала. Раптом усі вже вимерли.

— Дуже песимістичні роздуми.

– Я реаліст, – знизую плечима і задивляюся на відображення неба та дерев у ставку. – Де ти живеш? Допоможу тобі дійти до хати. Впевнена, що нога болить.

– О, не варто. Моя родина тут недалеко. Вони знають, що я тут, так що йди. І дозволь дізнатися твоє ім’я?

Хлопець лягає на зелену траву, не турбуючись, що забруднить вже швидше сіру сорочку, і піднімається на ліктях, щоб не втрачати мене з поля зорю.

– Аннелікс Фівел. Можеш кликати Лексі.

— Ти донька Наріуса?

Батько досить відомий знахар, тому той факт, що цей утопленик його знав, ніяк мене не здивував.

Замість відповіді я лише схвально кивнула.

— Не знав, що у нього є діти. — усміхнувся юнак і помахав мені на прощання.

— Нагадую, компрес із настоянки баскертарії, — киваю на ногу, — Бувай.

Дорога до будинку зайняла близько сорока хвилин. За цей час волосся вже майже висохло, тим більше батько явно почав би переживати, побачивши мене у первісному стані.

Зайшовши до будинку, я привіталася з татом і сказала, що займу купальню, а потім піду спати. А також подякувала йому за те, що змусив таки сходити сьогодні до палацу. Це був незабутній день. Як люди кажуть: буде що онукам розповісти.

Сьогодні я засну з посмішкою на обличчі.

***

Ранок почався як завжди з першими промінцям сонця.

Потрібно сходити до лісу за сон-травою. Якщо вона буде ще й з росою, тоді можна буде зробити відмінну протизапальну мазь і знеболювальне.

Коли я рушаю за травами, то можу зникнути на півдня, заходячи все глибше і глибше в хащі. Спів птахів, хрускіт гілок під ногами, шум вітру та листя створюють неймовірну симфонію, яку не повторить жоден музикант. Дика малина і чорниця радують смакові рецептори, а кошик, що наповнюється різними рослинками – око.

Коли сонце вже піднялося достатньо, я попрямувала назад до міста. По дорозі до крамниці зайшла в тітоньці Трікс за свіжими смаколиками та молоком, а також заскочила до пана Драгсона щоб забрати ступку для подрібнення трав.

Біля входу до хати стояло кілька коней та придворних вартових. Це як мінімум дивно. До нас, звичайно, приїжджали з палацу за деякими ліками, але це були просто посланці.

— Ем… вибачте, я можу пройти? — питаю високого чоловіка, що перегороджував двері.

— Пробач дівчинко, але там зараз знаходиться другий принц Озламонда Тілзаріон.

Дівчинка?

— Що Його Величності знадобилося від мого батька? — вартові якось дивно глянули на мене.

— Наскільки мені відомо, доньці Наріуса 20 років.

– Маєте рацію. Аннелікс Фівел, 20 років. Я тут живу.

Двоє чоловіків переглянулись і дали мені увійти до крамниці.

— Татку, щось трапилося? — усередині стояли двоє молодих людей. Один у білому королівському вбранні, а другий у темній комфортній формі. Батько стояв за прилавком і від чогось усміхався.

– О, Лексі, я тобі нову сукню привіз. – каже принц і повертається до мене обличчям.

Я бачу знайому пшеничну зачіску, чорні бездонні очі і цю кляту родимку біля кінчика носа.

– Ваша Величність?

Я кланяюся на знак вітання, але насправді намагаюся приховати збентеження. Перед очима раз у раз мигтіли уривки вчорашнього вечора: ставок, забій, розмова про мрії…

– Так, це я. Приміряй! Хочу подивитися, як воно на тобі виглядатиме! — принц простягає мені неймовірно гарну сукню, яка навіть поряд не стоїть з тим, що я зіпсувала.

— Якщо в ньому буде не зручно шукати драконів, то я його не прийму. — усміхаюся я і ховаюся в кімнаті, щоб все ж таки вдягнути його.