Елегія загибелі

Небо плакало сльозами кривавими, ні, це палаючі хмари переливались в краплинах зливи, вмиваючи застиглі в передсмертній агонії обличчя полеглих. Це пекло. Це справжнє на землі пекло, білет в яке було лише в один бік. В ньому нема переможців, лише ті, хто програв. Тіла божеств, тіла смертних… Хто ж в результаті виявився правим? Тиша. Самотній солдат стоїть поміж зламаних мечей та списів, в нього наскрізь груди пробиті, але дух чомусь не покидав тіло.

Як же так.

Як до цього дійшло?

У відповідь тиша.

Дощ. Небо плакало. Солдат упав на коліна і подивився на свою Батьківщину палаючу. Давно мертве вже сонце, і його ложе, і піддані також мертвими є. Цікаво, зірки також загинули? Чи вони так само дивилися з недосяжної височини агатового неба, в шатах білосніжних, з удаваним занепокоєнням? Небо змивало кров з білявої потилиці, пускаючи багрові струмочки прямо по почервонілих від холоду щоках. Руки тремтіли. Його руки безпорадно лежали на колінах в здичавілому приступі тремтіння. Солдат ледве дихав, задихаючись від бажання кричати, але тіло наче закувала якась невідома сила. Смішно тобі, Господи? Тобі нарешті весело?

Вони сидять на своїх золотих тронах, розпивають вина і споглядають «Божественну комедію» з одним актором на всі ролі – солдатом. Їм смішно. Весело їм, як солдат корчиться в агонії, стоячи на уламках свого дому, дивлячись в очі мертвим товаришам, чекаючи смерті і сам. Вони чекають вибачень? Ні. Навіщо богам милість простого раба, ляльки в їх кривавому театрі? Вони зроблять тост, вип’ють крові солдата, скуштують його душі, пожують та виплюнуть, мов сміття. Сміття з назвою «людина».

У цій війні нема переможців, є лиш мертві, з тіл яких не судилося прорости навіть поганенькій траві. Є лише маленька людина серед поля мечів та зброї божественної. Є лише небо. Є лише глуха тиша.

– Живий… Є живий хтось?

У ту тишу увірвався хриплий і відчайдушний крик. Солдат не бачив перед собою нічого, окрім кривавого неба. Пекло пливло далеко-далеко повз нього, лишався десь позаду, разом із його загиблими товаришами. Цікаво, хто це кричав?

– Обізвіться! Хоч хто-небудь живий. Благаю…

Що ти забув тут, голосе? Дарма ти в пеклі живиш шукаєш.

На горизонті, стоячи на горі тіл, заблищав силует. Жіночий силует. Такий маленький, такий хиткий. Серед червоної зливи заблищав сонця промінь, нового світила. І силует її був подібний чомусь божественному, наче милість господня спустилась на цю криваву нечисту землю, в найкращому фрази цієї значенні.

Хто ти, голосе? Хто ж ти така?

І вмить її лик прояснився. Вологі від зливи золотисті пасма, білі шати, зовсім не вимазані кров’ю, від сліз очі червоні, виблискуючі перлинами в проміннях сонця, що зійшло з нею на землю. У руках її сяяв красивий сніжний меч, наточений, зовсім не заіржавілий і не затуплений від боїв, вихід з яких покладений лиш в смерті, наче з тундри вона прийшла, наче народжена із завірюхи, яскрава та холодна, як фігура льодяна. По спині пробігли мурашки.

Її очі заокруглилися у здивуванні та шоці. Вмить дівчина збігла з гори трупів і кинулась до солдата, ховаючи в піхви меч. Під ногами її у відчайдушному крику залились мечі, кинуті помираючими людьми. Темрява ненадовго відступила перед очами солдата. А зблизу вона ще прекрасніша.

Чому ти не йдеш звідси, промінчик? Тут так небезпечно.

У неї теплі руки, вони одразу схопилися за щоки солдата, що вже втрачав свідомість. Очі в неї також золоті, спухлі від сліз та гранул надії в ще сяючих на світлі відблисках. Вона щось говорить. Ні, кричить вона. Відчайдушно, благаюче, але солдат не чує. Вона знову заливається сльозами, наче це хоч чомусь могло допомогти. Ні, вона ридала від безсилля.

Солдат вже лежав. Він прокинувся бог знає де, але десь вдалечині ще виднілося полум’я помираючої Батьківщини. Небо вже не червоне. Воно… Синє? Знову видно зірки над головою, знову їх глузливі посмішки. Під боком щось гріло. Вогнище. Перед ним сиділа зігнувшись дівчина, підібрав під себе коліна і неживо, льодяним зовсім поглядом, споглядала в казанок та водну каламуть. У стороні лежали піхви з мечем, у стороні був якийсь потертий мішечок і визираючі звідти бинти з овочами та травами. За спиною її червоніло небо. Там лишилась його вічна, але не безсмертна Батьківщина. Там лишились гімни і королівські покої, там лишись рідні вулички та будинки, там лишилась прийнята солдатом присяга, там лишилось людство. Він – не людина більше.

– Ти все таки вижив, – вона підняла на нього втомлений погляд свій, мовила тихо, ледве чутно за тріском гілок у вогнищі. – З такими травмами не живуть люди. Чи людина ти?

– Ні, – солдат відповів коротко, піднімаючись на ліктях і врешті решт помічаючи свої перебинтовані груди. – Людство лишилось на тому побоїщі. Не людина я більше.

І живий почав заздрити мертвим.

Її погляд став порожнім, зовсім без сонця того, з яким вона явилась солдату, що вижив. Зір був німий, наче ріжучий холодним лезом, наче розсікаючий його самого.

– Чому… Це сталося? Чому? – а вона наче не знає, наче не чула всього цього. Солдат до останнього не вірив. У питанні прозирала якась невідома злість, сильний тиск. Розуміла вона все, але хотіла це почути саме від очевидця.

– Боги, – солдат зам’явся, важко ковтаючи слину та відчуваючи присмак крові в роті. – Людство – раби Божі. Довести нам прийшли це.

Вони завмирають, довго споглядають один одному в очі, все шукаючи якісь відповіді на питання, які не обов’язково повинні бути в слух поставлені. У мовчанні степу чувся гул палаючого міста, десь далеко, десь там, куди вже не ступить нога людська. Її погляд зі злості стає тривожним та нерозуміючим, вона вагається між чимось, щось обирає, обдумуючи всі «за» та «проти», мнеться зі сторони в сторону.

– А сама ти людина? – тишу розсікло питання солдата, він ледве видавлює з себе слова. Нелюдська втома заважала навіть нормально дихати.

Вона вагається ще більше. Відповідь очевидна, бо ж видно, що вона людина, але питання мало дещо сакральніше значення. Її золотаві очі піднялись до зірок. До зірок, що все ще сміялись з солдата в білосніжних одежах, в тиші простору и в мовчанні один одного. Тихо посміхалися, дивлячись на зів’ялу душу воїна. Вона й сама схожа на зірку, з блідою шкірою, з пустим неживим поглядом, але вона не сміється. Їй чомусь не смішно. Але ж це весело, чи не так? Будуючи так довго свою землю без бога, аби показати, що вони богу рівня, пасти від божої страти. Страти всього людства.

– Так, – відповідає вона коротко, але не чутно було в тому щирості. – Я людина. Мене… Мене Люмін звати.

Таке дивне ім’я. Люмін.

– Звідки ти, Люмін?

– У мене більше немає дому, як і в тебе, – вона говорить про це так холодно, наче то й не Батьківщина її зовсім. Так сухо та байдуже, наче просто констатує факт. – Я з братом прийшла.

– Де він?

І знову в повітрі закипає напруга. Вона вагається. Наче ламає в собі останні кордони, бар’єри останні, що заважали наважитися на відчайдушний крок. Вона видавлює з себе ці слова ледве-ледве, але все ж розуміє, що вибору не має вона. Наче у Люмін там, в маленькому тілі, тріщали від небажання кістки, але безсилля перед відмовою. І все ж вона наважується:

– Він буде в порядку.

*****

Її руки все такі ж теплі, але в почервонівших від холоду подушечках пальців відчувалась ніжність. Вона піклуюче гладила худі Дайна щоки, роздивляючись кожну війку на повіках цих сапфірових очей, вслухаючись у кожен вдих та видих, не могла напитися теплом його шкіри і приємними поглажуваннями спини втомленими його руками. Її золотий, наче найдорожчі людства багатства, погляд переповнений найглибшим жалем. Люмін хотіла б щось сказати, якось пояснити все, але з вуст зривався лиш глухий розчарований в собі видих.

Дайн торкнувся губами згину її шиї блідої, ніжно цілуючи та вдихаючи її запах. В останній раз. Вони обидва знали, що дорогам їх судилося розійтись: її все влаштовувало, він іншого виходу не знав. За нею зі скрипом зачинялися двері, а солдат міг лише смиренно спостерігати, як силует його сонця розчинявся у вогні мертвої Батьківщини.

Куди ж ти, промінчик? Куди ти йдеш?

– Ти виниш себе? Скажи мені чесно, – питання було поставлене зовсім зненацька.

– За що? – вона сказала тихо, якось байдуже та втомлено. – У мене нема причини це робити.

Вона бреше. Дивиться йому в очі й каже йому неправду, тримаючи в долонях його червоні щоки, віддаючи їм все своє тепло.

– Ти виниш себе за те, що не врятувала свій дім, Люмін, – Дайн промовив це з повітряною легкістю. Вона довго дивиться на нього з нечитаємою емоцією. У цій тезі не було ніякого сенсу, але в душі залоскотало щось давно там і безповоротно загублене. Відображення у розбитому дзеркалі постукало їй. – Ти помсти хочеш, і богам, і самій собі, за те, що не вберегла свою Батьківщину, чи не так?

Не було в цьому сенсу. Вона б все одно ніколи б не зізналась.

Тримаючи в руках білосніжний, ідеально заточений, меч, Люмін дивилася страху прямо в очі, бурячи його поглядом злісним та накинутись готуючись, але ніколи вона сміливою не була сама. Повертаючись в минуле, як маленькою дівчинкою вона тримала за холодну руку ще малого брата і тікала зі свого помираючого дому, нічого не змінилося зовсім, в душу лиш прокралась несамовита та жорстока ненависть до себе. Вона приймала її як належне, а він її не розумів.

Люмін крокувала до прірви, крокувала і була готова стрибнути прямо до неї, назустріч до точки неповернення. Дайн міг бути лиш в згоді смиренній, дивлячись, як згасає останній промінчик сонця в його вже давним-давно обірваному житті, він жив свій епілог. В кінці цієї історії він хотів би знову побачити багрове небо, знову криваву зливу, але вже від палаючої в пекельному вогні обитель богів, Дайн із собою в цьому чесний. Але чи дасть йому це спокій? Він знав, що ні.

Люмін також знала. Але свідомо на це йшла.

– Чи має це сенс? – має. Вона ткнулася лобом прямо йому в шию, торкаючись губами до оголених ключиць. Довго дихала вона йому гарячим збитим подихом на груди, викликаючи у Дайна по тілу мурашки. Довго сиділа у нього на колінах. Довго про щось думала. Довго про щось думав і він. У такій непробачній недомовленості вони сиділи в декількох сантиметрах один від одного, дивлячись кудись в бік і контакту зорового уникаючи з великими зусиллями. Вони зустрілися останній раз і свідомо були готові розійтися по різні боки барикад.

Піднялась між ними стіна завірюхи.

А вона все так само непробачно прекрасна. Такий красивий промінчик вранішнього сонця, що зійшло на землю після довгої сніжної бурі, як під час першої їх зустрічі між трупів та палаючих залишків його Батьківщини. Навіть направивши на нього свій білосніжний, ідеально наточений, меч.

Навіть важким та гострим, наче її лезо, поглядом гріла вона солдата, наче тільки що запалене мандрівником багаття під зірковим небом. І щоки її все так само червоні від холоду. Холоду власного.

Вона щось говорить, а Дайн її не чує. Він дивиться на неї з таким самим дитячим захопленням, вона не розуміє. І хоче він підійти ближче, взяти ці теплі руки та прикласти до своїх змерзлих щок, але думки Дайна зупиняються, споглядаючи її спину, що йде від нього в портал.

Промінчик почав згасати.

Стоячи на горі уламків вже чиєїсь іншої Батьківщини, на фоні багрового неба вона більше не виглядала Месією, більше не здавалась сонцем серед руйнуючогося світу під ногами – тепер вона руйнує його сама вже. Над її головою руки Анемо Архонта, вірніше залишки від тієї вічної статуї, що виявилась не безсмертною. Вони напевне також теплими були, нагріваючись на промінні обіднього сонця… Мимо неї проходили тисячі, ні, мільйони безликих воїнів, що йшли з самих низів міста свободи. Вона дивиться на цей пейзаж з глумливою жалістю, прямо як ті зірки на небі в чистих білих одежах, дивиться і вагається.

«А сама ти людина?»

На фоні багрового неба її фігура виглядала зловісно, наче пекельний полководець вона вела свою дружину на бій з усім світом, в бій за звільнення цього світу. Сонце вмирало в сутінковому останньому промінні, сяючи в її білосніжному клинку і відспівуючи свою останню оду. Вона вже не зупиниться, ні. Усі мости спалені, усі зв’язки знищені, весь світ впав до її ніг. Але не він.

Дайн порожньо дивився прямо в її золоті очі, будучи всього в декількох метрах від неї осторонь. Так неживо, байдуже. Так мовчазно, під звук крокуючого в ногу війська, що проходило повз них в портал до Селестії, він тихо дивився на темряву її фігури на світлі. А в проміннях сонця вона ще прекрасніше…

Люмін вже стрибнула. Люмін летить в безодню. Люмін він уже не зловить.

– Боги прийшли довести, що вони боги. Я прийду довести, що я людина.

І згасло сонце за її спиною. Відкрився Дайну вид: стоїть вона на горі трупів, тільки в золотих її очах вже не страх, порожнеча там. Промінчик зник, тепер на її місці холоднокровний убивця. Її білосніжний, ідеально заточений, меч тепер в крові, як і її колись чисті одежі. На його місці стоїть рівно те ж, чим і був солдат сам.

Нова назріває війна.

Ні.

Вона вже почалась.

23.03.2022