Розбите “я”

З програвача лунали знайомі пісні. Ну звісно ж – Сяо сам їх і обрав. Дежавю. Суцільне дежавю – знову все по накатанній: відносно свіжі шрами, пустота всередині, холодна підлога, темна кімната. Він відчував себе зламаним, розбитим, наче авто після аварії. Це було що рік тому, що пів року тому, що зараз. Єдине, що торік Сяо був самотнім, а тепер кохав і був коханим. Мабуть, завдяки цьому він і не помер протягом цього всього часу.

І музика змінилась. Змінились жанри, змінились співаки. Сенс пісень.

Чи витримає він далі? Без поняття.

Здається, його час настав. Він не хотів вмирати, але він правда більше не міг. Сяо скрутився ембріоном на підлозі, напрямивши погляд в нікуди.

Його “я” давно розбилось на маленькі друзочки. Він був пустим, а друзки шкрябали його зсередини. Сяо більше ніким не був.

“Може сьогодні?…”, – подумав він. Але він обіцяв Венті цього не робити. Але він не витримумав вже… Стільки “але”.

Чомусь складалось враження, що він потопає. Не міг зрозуміти, чи в собі, чи в своїх почуттях, чи в своїй пустоті. Але сама суть – і відчувалось, наче вже сягає дна. Ще мить – і повітря скінчиться, та він задихнеться.

Промайнула думка, начебто слушна. Сяо втомлено підтягнув до себе телефон, набрав свого коханого і, дочекавшись кінця гудків і рідного голосу у слухавці, почав кволо говорити..

– Ти довго на роботі будеш? Мгм.. Не поспішай додому. Так-так… Все гаразд… Тобі не потрібно вертатись раніше. Я кохаю тебе, папа..

“Папа”… Вони вже не зустрінуться, тож чому “папа”?

Не важливо

.

Сяо із кректінням підвівся з підлоги, ледь не падаючи. Роззирнувся і посунув у сторону кухні, туди, де завжди лежали ліки. Від голови, від живота, від срачки, від пердячки, від душевних ран, від тілесних….Без різниці. Він почав судомно діставати з блістерів пігулки і закидати собі у рот, намагаючись проковтнути й без води. Одна, дві, п’ять, десять…. Він збився з рахунку. Ноги почали треміти й знову підкошуватись, а в очах все плило. Сяо прям з пляшки випив трішки води і, відчувши дрижаки по тілу, рвано видихнув. Ноги вже не тримали – ліки починали діяти. В голові вже паморочилось, він не відчував, де сон, а де реальність. Кімнатою забігали, затанцювали дивні примари, які то кружляли в хороводі навколо знесиленого Сяо, то підходили на мить і пхали свої пики до його обличчя, божевільно посміхаючись й хихочучи. Хто це? Що це? Це просто галюцинації?Чи це його власні страхи? Його кошмари, приховані емоції? Більше нагадує внутрішніх демонів. Ну звісно – їм вдалося взяти над Сяо контроль. Він втомлено прикрив очі – не було більше сил.

Щось чулося, наче здалеку. Наче щось знайоме. Гуркіт, якісь крики якогось теплого, знайомого хлопчини. Демони розійшлися, засміялися і знову зійшлися в танці. По щокам, по шиї, по рукам відчулись хоч і панічні, проте теплі доторки. Сяо остаточно втратив свідомість.

Його очі розплющились. Його кудись везли у якійсь машині з білим світлом. Над знесиленим Сяо схилявся Венті, а після кректіння прийшовшого до тями коханого він посміхнувся й обійняв. Обіймав по всій дорозі, на всіх вибоїнах, поворотах, аж поки парамедик не гаркнув. Проте він обіймав Сяо. Втомленого, понівеченого, проте живого Сяо.

Венті зміг знову зібрати друзки від його “я”.