.

• Альбедо був новим викладачем історії в університеті, де вчився Кая. Зовсім ще молодий, тільки-но сам закінчив навчання, він, однак, був строгим і вимогливим до своїх студентів та зовсім їх не жалів, хоча нещодавно сам був на їхньому місці. Також, що не дивно, він швидко отримав любов та увагу всіх однокурсників Каї, та його власні, звісно, теж. Хлопець був зацікавлений в його загадковому вигляді, мішкуватому одязі й розкуйовдженому волоссі. Ніхто не знав його прізвище, вік, він уникав питань про захоплення, розваги та будь-що, що могло якось стосуватись особистого життя, а студентів просив звертатись до себе просто по імені. І це приваблювало.

Кая не відрізнявся гарними оцінками, за що Джин постійно вставляла йому пизди, типу «ким ти будеш, якщо тебе вигонять через твою безвідповідальність?». Втім, з їхньої четвірки – Кая, Джин, Ліза й Розарія – вона єдина вчилася на відмінно, в той час як інші троє лежали п’яні під мостом. Оточуючі часто казали, що Каї пощастило мати стільки гарних дівчат та вони мабуть от-от почнуть за нього битись, але насправді ж ця компанія була просто гейським гуртком, Ліза з Джин зустрічались вже півтора роки, а Розарія невимушеними натяками підкатувала до молодшої Гуннхільдр, Барбари, але поки що не досягла успіху. Кая ж чекав на того самого, єдиного й неповторного, з яким його зведе так звана доля.

Після появи нового сексі викладача з історії Алберіх вирішив прикладати до цього предмету більше зусиль, але швидко зрозумів, що йому воно не здалося, та оцінки почали падати ще нижче. Саме так він і опинився в особистому кабінеті пана Альбедо під його засуджуючим поглядом.

— Ну? – почав викладач. Кая підняв на нього обличчя із зухвалою посмішкою.

— Ви так хотіли опинитись зі мною наодинці, пане? Вибачте красно, але я по дівчатам, – хоч це й не було правдою навіть наполовину, жарт видався Алберіху достатньо дотепним, щоб заради нього збрехати. І це було того варто: Альбедо тяжко зітхнув і закотив очі.

— Я б хотів почути ваше виправдання, юначе, – Кая стримав сміх. «Юначе», каже він, ніби сам сорокарічний мужик, хоча, очевидно, був старший максимум на кілька років, – Ви вирішили опустити свою успішність ще глибше на дно, аби насолити мені, чи що? Я не звертав уваги на ваші незадовільні оцінки, бо вам, як я зрозумів, взагалі плювати хотілося на навчання, але я не дозволю так відноситись до свого предмету.

Кая зрозумів: ось його зірковий час, щоб вигадати якусь хуйню. Він оцінюючим поглядом пройшовся по викладачу та зупинився на ключиці, що випирала з-під оверсайз светру.

— А як щодо угоди? Ви підете зі мною на побачення, а я почну гарно вчитися.

Альбедо здивовано підняв брови.

— Хіба ви не сказали, що ви по дів–

— Я збрехав. Ну то що? – хлопець був майже певен, що викладач не погодиться на такі сміховинні умови, та це означало, що йому все ще не потрібно буде вчитись. Здавалося б, ще одна перемога його геніальності! Аж раптом Альбедо з гучним стуком поставив руку на стіл поруч з Каєю, втиснувши його в стілець.

— Запам’ятовуй номер, юначе. Обирай час та місце сам.

Це був сонячний вечір п’ятниці, вісімнадцятого жовтня дві тисячі двадцять четвертого року, та Кая йшов додому після навчання, додаючи в контакти номер свого чарівного викладача з історії. Він збирався прийти додому й запросити його на побачення в цю суботу до улюбленої кав’ярні Лізи, де продавалися ущербна кава з літрами молока та вершків і занадто солодкі тістечка, та знав, що той не відмовить, бо погодився на це заради тупих оцінок. А може й не тільки заради оцінок? Обдумуючи в голові план побачення, хлопець набрав номер Розарії, та дівчина відповіла майже одразу.

— Ого. Мабуть, щось в лісі здохло, якщо Кая Алберіх вирішив перший раз за півтори роки нашого спілкування подзвонити мені. Якщо ти тільки не зустрів на вулиці Роберта Патісона, який одразу впав перед тобою на коліна, тримаючи обручку, то не витрачай дарма мій час.

— Я запросив нашого історика на побачення та він погодився.

В трубці почувся гуркіт і нерозбірливий мат: мабуть, дівчина впала з ліжка, на якому полюбляла проводити весь вільний час, плюючи в стелю.

— Ти зробив що? Боже…, – вона завжди казала «боже», не дивлячись на те, що була упевненою атеїсткою, – Яким чином ти це зробив? Типу, він навіть розмовляти особливо не любить, а тут ціле побачення… Ти душу йому продав чи який-небудь орган?

— Жодне з цього. Я пообіцяв підняти оцінки з історії.

В слухавці запанувала довга тиша. Нарешті, через кілька хвилин Розарія тяжко зітхнула та заговорила.

— Краще б ти продав йому орган, Алберіх.

— Знаю, знаю. Але уяви! Раптом він – той самий? Ти не можеш не признати, що він сексі!

Дівчина знову зітхнула та скинула трубку, що може послугувати ствердною відповіддю, а може означати, що вона вже готує вбивство. А можливо в гості знову зайшла Барбара, щоб принести Розарії новий буклетик з церкви, куди ходить майже кожного дня. Вона й Каю намагалася затягнути туди, але хлопець ввічливо відмовився від Божого спасіння.

До дому Алберіх долетів на крилах кохання, а вже в квартирі зрозумів, що як мінімум одна з трьох теорій виявилася вірною: у вітальні сиділа Барбара.

— Салют, мала, – привітався він та плюхнувся поруч із нею на диван. Дівчина привітно посміхнулася. Почувши знайомий голос, з кухні вискочила Розарія.

— О, ти вже повернувся, – сказала вона з натягнутою посмішкою. Очевидно, їй не хотілося, щоб він приходив так рано та ще й займав її місце поруч із коханням її життя, але міняти щось було вже пізно.

— Так, повернувся, – відповів Кая та знову повернувся до Барбари, – Як справи в школі? Ти ж цього року випускаєшся, мабуть, покладаєш всі сили на навчання?

Гуннхільдр-молодша голосно розсміялася, прикривши рота долонею.

— Я ж випустилася минулого року! Ти ж ходив зі мною на випускний, невже забув?

Він і справді забув, бо на тому випускному напився, як свиня. Але, коли ти забув щось важливе, головне зробити вигляд, що насправді ніхуя ти не забув. Весело підморгнувши дівчині, мовляв, «я жартую», Кая пішов в свою кімнату та звалився на ліжко, палаючи від сорому. Дістав з кишені телефон, знайшов Альбедо в телеграмі та написав повідомлення: «завтра о 17 в кав’ярні “кішчин хвіст”»
Викладач одразу прочитав, але не відповів, втім, Кая все одно був певен, що він прийде. Остаток дня пройшов як в тумані, бо все, про що міг думати хлопець, це майбутнє побачення. Звісно, у нього не було до Альбедо якогось сильного кохання, що магічним образом з’явилося за один день, але була симпатія, яка могла перерости в щось більше. І було б дуже непогано, якби після першого побачення він зміг домовитись одразу про друге.

В кав’ярні було небагато людей. Кая вирішив прийти на місце зустрічі на п’ятнадцять хвилин раніше, щоб точно не запізнитись, та біля входу зустрів Альбедо, який, мабуть, розсудив так само. Вони разом зайшли, замовили біля стійки фірмовий напій («що то за фігня – “райський поцілунок”? хто взагалі придумує назви для тутешніх напоїв?») і кілька шматків різних тортиків та сіли за столик один навпроти одного. Кілька хвилин незручно помовчали.

— То скільки тобі років? – почав Кая, одразу перейшовши на ти, бо було б дивно на побаченні звертатись формально.

— Двадцять п’ять. А тобі, як я знаю, двадцять два. Я в твоєму віці був найкращим учнем своєї групи. І закінчив університет на відмінно. Чим ти займаєшся у вільний час? Бо, зрозуміло, точно не вчишся.

— О, то тобі все ж таки цікаве моє життя, – Алберіх сперся щокою на долоню і посміхнувся. Принесли замовлення, та обидва хлопця з підозрою подивились на стакани з величезною горою взбитих вершків, политою шоколадом, – Я розважаюсь. Це набагато краще, ніж витрачати молодість на книги.

Намагаючись виглядати круто та невимушено, Кая елегантним рухом руки схопився за трубочку та сьорбнув зі стакану, але одразу закашлявся від того, наскільки цей “райський поцілунок” був солодким. Альбедо засміявся, та хлопець відчув, як червоніють його щоки та вуха. Жоден сміх в його житті не був таким прекрасним, як цей. І звісно, виглядати повним телепнем було гідною жертвою, щоб почути його. До того ж завдяки цьому моменту Альбедо трохи відкрився Каї, та далі вони могли поговорити спокійно, як на звичайному побаченні. Хоча іноді все одно проскакували фрази накшталт «а от я в твоєму віці…» чи «вау, мабуть ця вечірка коштувала двійки з історії!»
Вони просиділи в кав’ярні десь півгодини, після чого пішли гуляти в парку, де в якийсь момент – жоден з них не пам’ятав, коли це сталося – взялися за руки, та йшли так до самого будинку Каї, біля якого й мали розійтися.

— Е, Альбедо… Може, сходимо ще кудись? – запитав Альберіх нарешті. Він довго морально до цього готувався, та відчув полегшення, коли викладач йому посміхнувся.

— Закінчиш семестр з задовільною оцінкою – підемо, – сказав він, після чого розвернувся та пішов у протилежний бік. Кая ошаліло піднявся в квартиру й впав на диван прямо в обійми Розарії, яка назвала його усіма матерними словами, що знала, та спробувала відштовхнути, але його відчай був сильнішим. Робити нема чого – доведеться витрачати ночі на навчання замість тусовок.

Зимові канікули все наближалися, а оцінки Каї з історії поступово зростали.

— Ка-а-ая~ Невже ти знову залишаєшся вдома? Новий рік вже зовсім скоро, сьогодні повертаються Люмін з Ітером. Пам’ятаєш, як ти бігав за ним? Навіть побився з Ділюком чере–

— Лізо, прошу… Забудь вже про це. Так, я лишаюсь, гарно вам провести час, – співрозмовниця – Ліза – знизала плечима та відійшла до дзеркала, яке вони з Розарією якогось дива притащили в кімнату Каї та з тих пір завжди готувалися до вечірок тут. Вона провела пальцем над губою, витираючи залишки помади, й вийшла з кімнати, залишаючи хлопця наодинці з його конспектами. Він мав ціль – отримати гарну оцінку з історії та попросити Альбедо святкувати Новий рік разом. Він помічав, що між ними щось відбувається: викладач часто дивився на Каю під час занять чи на перервах такими довгими поглядами, які ніби мали розповісти про щось, може, про почуття. Або іноді ловив Каю в коридорах, говорив, звісно, про навчання, але дуже мило посміхався та іноді навіть брав за руку. Та й в цілому, він бачив, як Алберіх старається над його тупим предметом, тож просто не міг відмовити. В цих думках і промайнув останній тиждень навчання. Вже лежачи в своєму ліжку на заслугованому відпочинку, хлопець багато думав. В основному думав про всі веселощі, які пропустив через навчання, але часто в його думках з’являвся й хитрий викладач історії. Він довго не наважувався запропонувати Альбедо святкувати разом, аж поки до Нового року не залишилося п’ять днів. Тоді Ліза сама вихопила телефон Каї та набрала Альбедів номер, тож хлопцеві було нікуди дітись.

— Так? – прозвучав в слухавці хриплий голос. Кая розгублено подивився на подруг, що показували великі пальці вверх.

— Кхм, Альбедо… Я думав… Тобто, хотів, я хотів.. Запропонувати тобі…

На іншому кінці роздався найкращий сміх.

— Добре. Мені все одно нічого робити на Новий рік, тож можеш приходити до мене на квартиру, я скину адресу, і… Хто у тебе там кричить?

Кая закрив рот рукою, щоб не закричати разом з Джин і Лізою, які стрибали по кімнаті, взявшись за руки. Раптом друга зупинилася та вихопила з долоні Каї телефон.

— Вибачте, пане Альбедо! Ми дуже раді, що ви забираєте цього бовдура на свято, бо він завжди єдиний плаче над фільмами, до побачення!

Телефон пискнув – дівчина скинула слухавку та кинула прилад на диван. Кая приречено подивився на екран, який знову запалав. Прийшло повідомлення від Альбедо.

«я зрозумів, фільмів не буде ;)»

— А ми вже готувалися втішати тебе після відмови. Хто б подумав, що пан Альбедо насправді такий милий!

Кая не міг злитись на неї. По-перше, Альбедо і справді був дуже милим, а по-друге, він був надто щасливий від майбутнього Нового року, щоб відчувати якісь погані емоції.

До самого свята Кая підготувався. Так як раніше вони святкували великою компанією та на всіх брали кілька коробок з алкоголем, у хлопця не було особливих знань щодо новорічних страв, тож він спробував спекти пиріг під чуйним керівництвом Барбари. Разом вони зробили чудовий апельсиновий тортик з кремом, чимось схожий на той, який вони їли на першому побаченні. Спочатку Алберіх планував вдягти діловий костюм, але потім зрозумів, що це хуйня ідея, та обрав звичайні спортивні штани зі светром.

Стоячи біля дверей Альбедової квартири десь о 22 годині, хлопець хвилювався, як ніколи. Їх перший Новий рік разом! Чи, може, єдиний, бо ніхто не знав, як поверне життя. Він так і стояв, може, хвилин десять, не наважуючись подзвонити, та Альбедо сам відкрив йому, ніби відчувши присутність.

— Ха-ха, довго стоїш тут? Не хвилюйся, заходь.

Кая зітхнув та пройшов в двері слід за Альбедо. Квартира була зовсім не така, як хлопець очікував: він думав, вона оформлена в якомусь серйозному стилі, типу чорно-білий мінімалізм, а вона була маленькою й затишною. На стінах висіли картини та плакати, стояли вази з рослинами, валялися дитячі іграшки. Помітивши погляд Каї, Альбедо пояснив:

— Це моєї племінниці, вона часто приїжджає до мене, тож у мене є купа її іграшок та одягу. Не звертай уваги. До курантів ще півтори години, може, поки що вип’ємо чаю? Я не п’ю на свята, тому алкоголю не буде.

І він погодився. Спочатку на чай, потім на вечерю, пограти в монополію. Якби Альбедо зараз запропонував йому віддати свою нирку, він би погодився і на це, але така пропозиція не прозвучала. Вони грали в настільні ігри та розмовляти про все підряд, поки час не підійшов до дванадцятої. Й тоді Кая вирішив втілити найбожевільнішу ідею, що, втім, приходила йому в голову десь мільйон разів за ці п’ять днів. Коли телевізор почав відбивати куранти, хлопець присунувся на дивані ближче до Альбедо, взяв його за щоки та розвернув до себе. Побачив його здивований погляд і відчув, як він прибирає долоні зі свого обличчя. Раптом все всередині Каї рухнуло.

«Мабуть, я все-таки не подобаюсь йому. Який же я ідіот!» – подумав хлопець, а Альбедо розсміявся та цьомнув його в щічку.

— От закінчиш навчальний рік з гарними оцінками з усіх предметів, та я подумаю, юначе.

Та він пропав вже вдруге через цього викладача з його дурнуватими умовами. Це ж ніяких вечірок до самого літа! Тільки навчання, навчання і ще раз навчання. Розарія, певно що, буде сміятись, та яка вже різниця.

Так після кінця канікул Кая ще глибше занурився в навчання. Джин тріумфувала, Ліза співчутливо гладила його по голові, поки він сидів над конспектами, а Розарії було кришталево похуй, що коїться в його житті – у неї нарешті вийшло витягти Барбару на побачення, потім ще на одне, а потім ще десь на п’ять. Її особисте життя налагоджувалося, а особисте життя Каї летіло в прірву, бо всі його друзі та знайомі, які знали, що він ніколи не пропускав жодної тусовки, почали думати, що він здох. Він так і не зміг до самого кінця канікул зустрітись з Ітером, своїм колишнім коханим, та його це особливо не хвилювало. Ліза сказала, що приїхав він цього року не тільки з сестрою, а й зі своїм хлопцем, якимось діловим азіатським хлопчиком з блакитним волоссям.

— Уявляєш, а Люмі мутить з сестрою того хлопця! Було б ще смішніше, якби ці японці теж були близнюками, але дівчинка молодша, – розповідала вона, лежачи на ліжку Каї, поки він намагався роздуплити задачу з фізики. Насправді, він вже майже відпустив Ітера, та й у нього тепер був Альбедо, якщо можна було так сказати. Так непомітно, в плітках та формулах, пролетіла зима, а потім ніхто не встигнув змигнути, як прийшов час отримувати дипломи: свої Кая з Джин захистили на відмінно, Розарія на… Більш-менш, а Ліза просто не прийшла на захист, тож залишається на ще один рік і цілком задоволена. А ввечері того ж дня, тільки отримавши те, заради чого витратив п’ять років життя, Кая домовився з Альбедо про побачення, пожертвувавши заради цього вечіркою з одногрупниками. Місцем зустрічі хлопець призначив кав’ярню «Кішчин хвіст», а коли викладач, чи, радше, колишній викладач, прийшов, він вже сидів за тим самим столиком з двома стаканами «райського поцілунку». Тепло посміхнувшись, Альбедо знову сів навпроти.

— Хочу сказати, ти моло.., – почав він, але Кая не дав йому договорити. Він встав, перехилився через стіл, підтягнув Альбедо до себе за комір сорочки та впився в губи поцілунком. Відчув Альбедову посмішку та його руки в своєму волоссі. Більше у нього не було дурних умов