Abyssus abyssum in aquis, vitam degit.

       – Фізкульт привіт – привітався СССР.

       – Мг… привіт – відповіла наша героїня гріючість біля чашки чая.

       Нічка виявилась холодною. Українка проснулася в 3 години ночі із-за собачого холода. Остаток ночі вона просиділа на кухні клюючи носом.

        – Деж чудовий настрій?

        – Там де МОЯ кімната.

        – Слухай, це твої проблеми, якщо в березні приїхали всі, навіть РСФСР, хоча ти знаєш з яким він настроєм приїжджає. Не важно. Ти не приїхала тоді, отже кімнати в тебе нема. Тобі надіюся дошло.

         – Добре, припустимо. Но кімнати розраховані на всіх 16 людей. Тобто для мене не осталося місця.

         – Бачиш, скоро начнеться повно масштабна війну. В якій ми захватимо багато територій. Як тобі відомо кожна територія це нова персона. Тому я і звільнив деякі кімнати.

          – Хто це МИ? Яка іще війна? – з інтонацією запитала Україна.

          – Знаєш мені треба іти. Мене ждуть. Приємного дня – вже хотів піти комуніст.

          В кухню зайшов Білорусія. І зупинив його.

          – Добрий ранок, тато. Можеш перекласти цей надпис. Я ж англійську від слова завсім не знаю – сказав він простягнувши бумажку, на якій було написано «Abyssus abyssum in aquis, vitam degit».

          – Вмене погані новини – відчипливо відповів батько.

          – І які ж? – втрутилася Українка.

          – Там написано латинською. Все всім пока.

          Голова дому поспішно вийшов із дому і пішов із дому. Білорус подивився на українку, хотів скоріш всюго запитати «Яка муха його вкусила?». На що Україна різко підняла і опустила плечі. Допивши чай Україна піднялася на чердак. Взяла свій рюкзак, хотіла вже йти із дому, в якому їй явно були нераді, вдобавок ще й батько повний мудак. Подивившись на чердак, як в останнє. Вона замітила ящик на якому було написано «Речі Російської Імперії». Україна взяла ящик, надіючись найти щось цікаве. Всередині були лише фотоальбом, щоденник, якісь медалі і ордини, а найголовніше словник латинського. Українка оцінила всі речі. Після чого положила в рюкзак фотоальбом і днівник, а словник взяла в руки. Вона спустилася на перший етаж, трохи засмучено заглянула на кухню. Там сидів Білорусія і щось жував.

           – Держи роботу на вихідні – кинувши словник на стіл.

           Білорус подивився на УССР а пізніше і на книжку.

            – Ти вже їдеш?

            – Прикінь, я думала ти будеш радий, що твоя сестричка їде.

            – Щось сталося, ти можеш мені довірити все, що завгодно.

            – Я тобі один раз уже повірила, пока! – із цими словами вона захлопнула двері і пішла світ за очі.

            Конкретніше вона поїхала назад в свою рідну общагу. Більше Україні не було куди їхати. На її же щастя це був останній курс. Тому оставалося поздавати всі екзамени і долги. Чим рішила зайнятися вона в першу чергу коли приїхала. Сівши за стіл Україна почала писати конспекти. (Автор: Україна вчиться на вчительку математики, якщо що.) Через деякий час їй набридло, та й руки чухалися відкрити той щоденник і фотоальбом. Врезультаті вона взяла рюкзак. І пішла в сусідню будівлю. Де й жив УПА. Постукавши в двері їй відкрив парубок із малиновими волосами.

            – Добрий день, а УПА в дома? – рішила почати Україна.

            Хлопець довгий час мовчав і кліпав очима після чого лише сказав:

            – Ви помилилися квартирою – захлопнувши двері сказав хлопчина.

           Ці слова були для України, як ніж в спину. Неміг же протестант переїхати в іншу квартиру не попередивши її. Спочатку УССР сиділа на ступеньках. Надіючись зустріти його. Все було без результантно. Вона хотіла вже іти як раптом побачила ідучого на зустріч чоловіка.

            – Добрий день, можна питання? – почала українка.

            – Дивлячись яке – відповів усміхаючись чоловік.

            – Можливо ви знаєте УПА, він живе в 6 квартирі.

            – Знаємо, а ви йому ким являєтесь?

            – Дівчиною.

            – А так це ти УССР Київська. Мені трохи він розказував про тебе. Говорив, що ще ніколи не бачив таких бойових дівчат.

            – Дякую – більш ніжніше відповіла вона.

            – Що ти тут стоїш пішли в середину. В мене до тебе є декілька питань – підморгнувши дівчині, сказав він.

             Двері відкрилися, в ту саму шосту квартиру. Вона була доволі чиста і уютна.

             – Сина, зустрічай гостю – прокричав чоловік.

             Із під рога визирнув той самий юнак. Він здивувався побачивши ту саму дівчину, яка недавно питала у нього за УПу.

             – Знач ти говориш тебе звати Украинской Советской Социалистической Республикой. Можна якось скорочено? – продовжив чоловік.

             – Можна просто Україна.

             – Знач, Просто Україна тобі чай із сахаром чи без?

             – Дві ложки будь ласка.

             Україна почала розглядати фоторафії, які висіли на стіні. Були фоторафії з юнаком або чоловіком. Фоторафій УПи вона не найшла. Так же її увагу привернув портрет. Де була зображена жінка. Вона сиділа на стульчику, в вишитому платі. Заду неї стояв боляче знайомий чоловік. Україні казалося начебто вона знає цього чоловіка. Але згадати не може.

               – Так коли у вас весілля? – зненацька запитав чоловік.

               – Весілля? Так скоро? – все що могла відповісти Україна.

               – А чого тягнути кота за хвіст. Відгуляєм раз два, а там і дітки появляться. І взагалі життя буде медом.

               – Логічно. Але ми недавно тільки призналися друг другу в кохані…

               Чоловік підійшов до фоторафії, на яку дивилася Україна.

               – Бачиш цю жінку. Ми з нею тоже колися за ручку бігали. Одного разу вона поїхала в Санк Пітербург, там вона нашла його – чоловік показав пальцем чоловіка – вони разом десь тоже бігали. Як що вірити її словам, то вони після заміжя прожили разом около 2 років. Прийшла війна. Його застрелили. А їй довелося бігти. Ми пізніше з нею під час Голодомору зустрілися. Вона тоже померла, як раз місяць оставався до кінця голоднечі. Ех… добра була жінка, ніколи не здавалася. За що я її ще досі люблю.

               – А, що ви робили поки її не було? – поцікавилася дівчина.

               – Вийшов за її сестру заміж. Сестра була тоже добра. Але все-таки язик у неї, як розвяжеться. Попробуй зупини. Пам’ятаю вона так раділа незалежності. Уяви собі. Країна получила незалежність. Сенс життя найшла. І тут тобі приходе якийсь тип в хату. Я тоді в конюшні був коли це все творилося. Її вбили.

                – Так це батьки УПА?

                – Ну а чиї. Внього ще сестра була один рік тільки їй було. Пропала в той же день коли УНР вбили. Шукала вся околиця, але не найшли. Оце незнаємо жива вона чи ні.

                 – Кошмар – все що могла сказати УССР.

                 – А в тебе особисто, щось траплялося? – рішив поцікавитися чоловік.

                 – Да нічого особого. Вчуся на вчителя. Останній курс. А вас, як звати?

                 – ОУН Львівський. Але можна просто дядя ОУН.

                 – Добре, Просто дядя ОУН.

                 – А я бачу, що ти швидко вчися.

                 Остаток вечора Україна ганяла чай із ОУН. Більше розмови були про політику, так як це дуже близька тема для співрозмовника. УССР пробувала розпитувати про хлопця. Але він або переводив тему, або ішов в іншу кімнату взяти печива. Але українка зрозуміла декілька речей. По-перше, УОН був настроїний проти комуністів, но при цюму хотів би співпрацювати із німцями. По-друге, все-таки він був родствіною душею для України. Під час розмови не раз було чути фразеологізми і словосполучення, які любить використовувати сама ж героїня. Цей факт робив їх, як ніколи рідними. І це було в перше коли Україна настільки багато говорила. І скоріш всюго продовжила б говорити, як би за вікном не так швидко темніло. УССР не любила ходити в темноті, тому пішла раніше.

                  Дойшовши до своєї кроваті. Дівчина безсило впала і так заснула.