Я – рана, ти – пластир

«The Acid – Basic Instinct»

 

-Наче цифра в клітинці зошита з математики. Заточена в систему серед прямих перпендикулярних ліній на безкінечному аркуші паперу. –стражденно бурмотів Дазай, розтягуючи голосні букви, поки мив посуд рівно о 7:35.

 

Як і вчора. І позавчора. Знову рівно о 7:35.

 

Відколи він живе з дідом – звичне життя а-ля: «Коли захочу, тоді й зроблю, а якщо не захочу, то най йде воно до біса» перетворилося на: «Трясця! Я не встигаю надягнути штани, щоб не запізнитися на сніданок!»

Бісовий розклад Нацуме. Ідеально відточений десятками років. Насправді, життя з по хвилинним планом не було настільки поганим, але навіщо раціоналізувати, якщо можна бути ходячою драмою?

 

-Осаму, а ну встав в цю ж секунду! – рівно о 7 лунає не найбільш приємний будильник.

 

Мозолисті руки різко розкривають штори. Хлопчик корчиться від пекучого болю під повіками. Ні миті, щоб полежати, по-людськи проснутися, тому що є рівно 15 хвилин на вмивання заспаних очей, розчісування вічно кудлатого волосся та пошук другої шкарпетки за диваном.

Рівно о 7:15, коли Дазай ледь заповзає на кухонну табуретку і отримує ляпас по потилиці за те, що закинув одне коліно наверх, а не сів «як всі нормальні люди» – дідо ставить перед ним прісну яєчню з двома шматочками квашеного огірка, надто міцний чай та солодку булочку. Дазай тягнеться через весь стіл, щоб дістати міцну гірчицю, попутно замастивши лікоть в дідівській попільничці. Нацуме максимально невдоволено стежить за тим, як внук маже гірчицю на солодку булочку і раптом вириває її з дитячих рук.

 

-Ей, та за що?!

-Що за збочення ти робиш з нормальної їжі.

 

Нацуме дає йому цнотливу булочку без всіляких гірчичних збочень. Дазаєві брови чуть би не торкалися – настільки сильно він нахмурився, ковтаючи невдоволення та всілякі хамські вислови. Він вже потрапив на ці граблі вчора. Більше не хотів стояти на гречці через брудні вислови.

 

За розкладом монотонне миття посуду після сніданку, і не дай бог залишити хоча б одну тарілку маслянистою – дід пильно перевірить якість роботи.

 

Далі Нацуме навантажував хлопчика справами на сьогодні, повністю ігноруючи ниття про експлуатацію дитячої праці, викрики «Зараз ж літо!» та спроби відлинути від завдань. І от так до обіду Дазай чистив черешню від кісточок, заляпавши футболку. Або протирав нікому не потрібний старезний сервіз. Або підклеював корінці пожовклих книжок з партіями шахів, біографіями політичних діячів.

 

Звичайно, хлопчик продовжував бурчати, але Нацуме непомітно поглядав на нього. Дазай легко вливався в роботу. Перебирання черешні не така вже і каторга, коли шлунок повний, а по вустах стікає сік. Дідо помічав, що деколи замість підклеювання книг, Дазай розгортав їх на випадковій сторінці та вчитувався. Моментами хмурився і голосно закривав.

 

Користі від Дазаєвого прибирання, як з козла молока. Це й не дивно, тому що більшість виділеного часу він проводив з домашніми котами – Трость і Комір.

 

Перший – білий з рудими плямами та медово янтарними очима. Трость – бешкетливий, трохи дурнуватий кіт. Весь час кидається на ноги, тим самим рве Дазаю шкарпетки. Він обов’язково почне бавитися волоссям хлопчика ще до світанку, а сонливі замахи руки прийме, як початок гри. Трость обов’язково супроводжуватиме в ванну, а поки Нацуме вкладає вуса гелем, то вмоститься в раковині і потім буде гасати по хаті з мокрим хвостом.

 

Комір має темно-коричневе, навіть буре, хутро та яскраво-жовті зверхні очі. Завжди спокійний кіт. Навіть коли в перші дні Дазай спробував його дражнити – він лиш спокійно, проте різко кусав. А як же боляче кусав!

Особисте місце Коміра це телевізор. Кіт вмощувався на ньому та владно розмахував хвостом, заважаючи діду дивитися прогноз погоди. Той ніколи не жалівся. Проте жалівся Трость, коли намагався погризти рослини на підвіконні, а Комір цяпнув його по носі.

 

Коти здавалися Дазаю кумедними, тому замість пильного прибирання він намагався натравити одного на іншого. В результаті залишався з подряпаними руками.

 

Після хатніх справ запланований обід рівно о 15. Нацуме подавав спочатку маслянистий суп з великими порубаними овочами, потім солідна порція м’яса з кашею і під кінець три сметанкових печива власного приготування з міцним чаєм. Живіт Дазая був готовий лопнути, ще коли на половині тарілки була каша. Проте дідо не випускав з-за столу, поки внук все не з’їсть. Схрестивши ноги, Нацуме переглядав газету та курив смердючу цигарку.

В результаті шлунок чуть би не розходився по швах, але Дазай повільно топав до ліжка слідом за дідом.

 

Денний сон в обов’язковому порядку найбільш каторжна частина дня. Хлопчику доводилося крутитися в ліжку дві години та закривати вуха подушками з обох боків. Не допомагало. Від голосного храпу не сховатися. Звичайно, Дазай намагався по-тихому втекти. Проте, як тільки ліжко поряд з дідом вигиналося через відсутність тіла – пружини видавали зрадницький скрип. Його хапали за шкірку та миттєво повертали на ліжко. Остання безкінечно довга хвилина денного сну добігала кінця. Дазай щасливо вистрибував на ноги під мелодію будильника. Це означало, що він нарешті вільний.

 

 

Нацуме пиляв дошки на кухні. Рукава клітчастої синьої сорочки загорнуті по лікті. Під ногами Трость бавився друзками деревини. Помітивши пару днів тому, що Дазай ледь вилазить на величезні табуретки, дідо мовчки почав майструвати стілець для унука.

 

Тікаючи від противних звуків напильника, Дазай окупував підлогу в спальні. Він лежав на животі та гойдав ноги в такт мелодії, яку мугикав собі під ніс. Перед ним розкладений шкіряний згорток. Примруживши очі, Дазай старанно натирав короткі ножики для метання.

 

Кутики очей опустилися, коли він згадав про табір. Впродовж останніх чотирьох місяців Дазай відвідував гурток, де навчали метати ножі та стріляти з лука. Як тільки хлопчик заявив, що хоче туди податися, тримаючи в руці, вигорілий на сонці, флаєр – Луїза обурилася.

Вона ще довго наполягала на більш звичних заняттях. Дазай ж вважав, що спів, малювання чи гра в футбол – не найбільш корисні чи унікальні навички.

 

Останнє слово було за Френсісом. Батько вислухав сумбурну тираду мачухи і витягнув з внутрішньої кишені стопку купюр, байдужо поставивши перед Дазаєм. От так власноручно, й напевно несвідомо,  Френсіс подарував хлопчику можливість з’являтися дома рідше, а також провести все літо без клятої мачухи.

На канікулах влаштовували довгі табори з лекціями, походами та тренуваннями. Не те щоб це найбільш бажане проведення часу, але Дазаю було цікаво, чому ж однолітки так боготворять літні табори. Оскільки всі плани рухнули – йому залишилося тільки тішитися, що він подалі від батьків. Могло ж бути і гірше.

 

Практично одразу Дазай зрозумів, що стрільба з лука це не його ніша. Руки були надто слабкими, щоб ідеально натягувати тятиву. Проте, в метанні Дазай знайшов потрібну віддушину.

 

Різко, сильно, точно.

 

З незворушним обличчя, він випускав гнів в невинну дошку. Часті подряпини, які обов’язково з’являлися, зовсім не турбували хлопчика. Може навіть навпаки – йому це подобалося. Тоненькі сверблячі лінії на подушечках пальців. Дазай спостерігав за процесом затягування шкіри та роздумував. Якщо йому подобається пошкоджена шкіра, то його можна сміло вважати витонченим естетом, чи це не прийнята тяга до самознищення?

 

Роздуми перервав хриплий викрик Нацуме:

 

-Осаму, підійди сюди, синку!

 

Закотивши очі, він обережно вклав ножі в чохол та сховав під ліжко. Босі ноги звучно потопали по паркеті. Дазай охопив дверну раму руками і заглянув на кухню. Німе запитання застигло на обличчі. Дідо затискав два шурупа між зубами.

 

-Потрібно щоб ти сходив на головний базар. –він кинув погляд на внука і повернувся до роботи. -Мені не вистачає наждачного паперу.

 

Брови хлопчика злетіли до верху, а на кінчику язика вже бурлили заперечення. Нацуме продовжив:

 

-Ще зайдеш до фургончика на початку Піонерської вулиці і візьмеш десь 400 грам кисломолочного сиру…

-Але там завжди величезні черги! –проскиглив Дазай.

 

Дідо нахмурився, коли його перебили.

 

-Ноги не обсохнуть, якщо трохи почекаєш.

-Але зараз 18 година, всі повертаються з роботи і там обов’язково будуть стояти ті противні бабки. –продовжував заперечувати хлопчик з страждальним виразом обличчя. –Я терпіти не можу бабок, вони пахнуть старістю.

 

Нацуме відірвався від шліфування чергової деталі стільця.

-Я теж дід. Ризикнеш сказати, що я пахну старістю?

 

Нацуме не асоціювався з ороговілою шкірою, як більшість пенсіонерів. Він пах важким димом, тому що кожні 40 хвилин курив цигарки на кухні, але завжди включав гучну вентиляцію. І на тому дякую. Дідо пах запорошеними бавовняними сорочками та гіркою кавою, яку вививав три рази на день. Хімічним свіжим гелем, яким ретельно вкладав вуса. Любив їх навіть більше ніж свої обожнювані рослини на балконі. Але не більше ніж котів.

 

Не настільки вже в противно. Дазай все одно підняв підборіддя і швидко кивнув. Хлопчик підскочив, коли Нацуме голосно розсміявся з низькою хрипотою.

 

-От значить як… –сказав він з усмішкою. –Тоді заглянь ще в кафе «Капітошка» до однієї «бабки, яка пахне старизною» і віддай он той пакет. –він вказав на коридор.

 

Дазай безпомічно скинув руки.

-Але зараз мій вільний час!

-Нічого, потерпиш.

-Це не чесно!

-Життя взагалі не справедлива штука, юначе.

-Я і так підкоряюся твоєму дурнуватому розкладу…

-Ого я ще й подякувати за це повинен? –вклинився Нацуме. Поблажлива посмішка не сходила з сухих тонких губ.

-Тепер ти порушуєш правила, які сам встановив!

-Ти на моїй території, Осаму, тобі не залишається нічого, окрім слухатися, коли тобі щось говорять. – вже більш строго сказав дід. В повітрі застигла ледь відчутна погроза.

-В мене не було вибору. –крізь зуби процідив хлопчик.

 

Нацуме заохкав, як ображений дід мороз.

-Ти всього лиш несеш відповідальність за свої дії. – його очі блиснули холодним гнівом. –Якщо вже тебе тримають в таких рабських умовах, то йди. – сказав Нацуме і продовжив роботу.

 

От Дазай і пішов. Блискавично забіг в спальню. Витяг ножі з-під ліжка. Гучно хлопнувши вхідними дверима, він збіг з другого поверху і зупинився перед виходом з під’їзду.

На подвір’ї лунали вигуки дітей. Відчутно чувся агресивний голос і деколи проскакувала лайка. Дазай вийняв з чохла один ніж і сховав за резинкою спортивних штанів.

Оглянувши під’їзд – в очах з’явився сумнів. Праворуч були сходи в підвал з гнилими дверима. Дазай ледь не ліг на холодну підлогу, коли пропихав шкіряний згорток під двері. Переконавшись, що він не помітний, але хлопчик зможе його дістати – Дазай вийшов на двір.

 

«Gracie Abrams – Stay»

 

З обох боків була клумба. Замість забору жителі дому встромили в землю помальовані шини, на яких зараз грілися два коти. Старий асфальт хаотично посмугований тріщинками, з яких проростала жовтувата трава.

 

Попереду Дазай побачив групу його однолітків. Червонощокі діти, одягнені хто в джинсові подерті шорти на пару розмірів більше, хто в брудні майки з принтами популярних груп. В одного з дітлахів розірвалася підошва кросівок прямо під час бігу. Той оглянув взяття, зайшовся несамовитим реготом і почав пхати свою ногу кожному з компанії з вигуками «Дивись, ото крутяк!»

 

Дазай схилив голову набік, спостерігаючи за ними. В рідному місті він такого не бачив. Хоча не те, щоб він часто з кимось спілкувався. Однокласники здавалися дурними, хоча весь час лізли до хлопчика з бажанням дружити. Діти сусідів в більшості були старші на 4-5 років і тусувалися за гаражами з дешевим алкоголем та вульгарною музикою. Таке собі задоволення.

 

Дазай повільно кліпнув. Поклав руку на схований ніж та покрокував ліворуч від дітей. Подвір’я формували два довгі будинки. Подалі галас не так гостро відчувався, але діти все ще залишалися в полі зору.

Затримавшись біля величезної гіллястої яблуні, Дазай підвів погляд вгору. Післяполудневі промені підсвічували листя, наче рентген. На корі дерева були випуклі гулі.

 

«Навіть чисті та невинні представники природи мають хвороби, що роблять їх потворними для інших. Що ж тоді говорити про мене?» -пронеслась думка.

 

Поряд з яблунею була пуста дитяча площадка, яку хлопчик бачив по приїзді. Хтось вкрав одну з дошок пісочниці. Саморобна гойдалка з колеса, повільно рухалася, видаючи протяжний скрип.

Дазай підійшов до гірки. Він торкнувся напису, виведеного зеленим маркером: 19.10.1985. Дата смерті? Чи початку роману? Люди надто фокусуються на точках, замість документування протяжних ліній – саме в них життя. Хоча, Дазай би теж надав перевагу точкам.

 

Хлопець відійшов від бокової стінки гірки на пару метрів та метнув ніж. Він влучив трохи лівіше від дати. Невдоволено очі примружилися. Він вийняв ніж, після якого залишилася вм’ятина в дошці. Ще одна спроба, але він знову поцілив не прямо в надпис. Гнівно висмикнув ніж з гірки, для третьої спроби. Дазай почув кроки за спиною, але не відволікся від заняття. Прицілився.

 

-Ей, вандал!

 

На видиху хлопчик метнув ніж. Дазай підійшов до гірки і усміхнувся. Нарешті, ніж потрапив точно в середину надпису.

 

-Ти глухий чи просто бидло?! – пролунало із-за спини.

 

Крутнувшись на п’ятках, він поглянув на власника високого, але грубого голосу. Перед ним стояв хлопчик нижчий на пару сантиметрів. Руки та плечі щедро вкриті веснянками, але на щоках ледь помітні. Неслухняні руді пасма вибивалися з-під джинсової панамки. Засуджуючу тонку лінію блідих губ розрізала подряпина. Позаду нього стояв блондин з солом’яним капелюхом та великими блакитними очима. Він винувато всміхався, знизуючи плечами. По-трохи підбігла решта дітлахів.

 

-Бидло. –сказав Дазай. Брови рудого злетіли вверх.

 

-Як ти мене назвав?! –він подався вперед. Блондин хотів вхопити його за передпліччя, але передумав. Агресивний хлопчик заліз в особистий простір Дазая. Той не відступив. Незнайомець поглядом пускав блакитні блискавки з-під, вигорілих на сонці, вій. Дазай схилив голову на бік. Звичка, яку він не помічав.

 

-Ти задав питання –я відповів. – нудьгуючи сказав Дазай.

 

Рудий скривився. Не втрачаючи глузливого вигину вуст, Дазай пройшов повз нього, показово зачепивши плечем. Зверхній жест послужив іскрою на гніті динаміту. Нижчий хлопчина грубо схопив Дазая за передпліччя та штовхнув на траву. Зашпортавшись, хлопець і справді чуть не плюхнувся на сідниці, але втримав рівновагу. Рудого це ще більше розізлило. Він зробив рішучий крок в бік хамовитого новачка, але раптом відчув руку, перешкоджаючу дорогу.

 

-Привіт, я Кенджі! –викрикнув блакитноокий та протягнув Дазаю руку. –А це Чуя, –він кивнув в бік, – він… не хотів тебе образити.

 

Чуя фиркнув, але відступив назад. Кенджі супроводив його нервовою посмішкою.

 

-Дазай. –відповів хлопчик, але залишив долоню без рукостискання.

 

Діти позаду обвели непочату бійку нудьгуючими поглядами.

-Та й по всьому, пацани, йдемо догравати! –крикнув один з них та пішов в бік з стовпами-імпровізованими-воротами. За ним поплелася решта.

 

-Хочеш з нами зіграти?

Чуя настільки гнівно зиркнув на Кенджі, що той зашарівся. Дазай відчув несподіване задоволення від роздратування хлопця в панамі.

 

-В що зіграти? –несподівано для себе, він зацікавився.

 

-Козаки розбійники. –забувши про злість Чуї, Кенджі загорівся ентузіазмом. –Це суміш суміш салок і пряток.

 

Хлопчик швидко розповів про роль «Козаків», роль «Розбійників», темницю та секретний пароль,.

 

-Вандал буде в команді розбійників. –сказав Чуя. Дазай байдужо знизав плечі. Вони догнали решту.

 

12 дітей розділилися на дві групи. Козаки, серед яких був Чуя, пішли в під’їзд рахувати до тридцяти. Після рішення, що паролем буде фраза «Копняк дядькові Вові» – розбійники розбіглися по подвір’ю.

Дазай побіг в бік гаражу, розписаного графіті, і сховався у високих травах. Мить, щоб відновити дихання і от козаки вивалилися на волю. Мотаючи головами, вони вишукували поглядом своїх жертв. З особливим азартом видивлявся Чуя. Козаки розбіглися, а двоє залишилися біля «темниці», тобто під’їзду. Вони грали роль охоронців для майбутніх полонених.

 

-Лежати в траві – не найбільш стратегічне рішення. –почувся голос позаду. Дазай оглянувся.

 

І-за гаража визирала голова хлопця. На блідому, як сметана обличчі не проглядалося і натяку на емоції. Важкі повіки накривали темні бездонні очі. Дазаю здалося, що вони виблиснули фіолетовим. Хлопчина не помітив, як теж розслабив повіки та легко всміхнувся.

 

-І справді. –він спритно піднявся й приєднався до хлопця. –Яке твоє ім’я?

 

-Федір. Твоє?

 

Хлопчик розкрив рота, але на мить застиг. Вугільне пряме волосся колихнулося.

-Осаму… Дазай Осаму.

 

Федір вигнув губи в, не те щоб посмішку, але натяк на неї був. Опустивши погляд, Дазай злегка нахмурився. Якого чорту він сказав йому своє ім’я.

 

Часу на роздуми не було, тому що до їхньої схованки хтось наближався. Прижавшись спинами до, порослої мохом, стінки гаражу, вони завмерли.

До високої трави підійшов пузатий хлопець в штанах карго і кепці, одягненій задом на перед. Він зірвав соломинку і з поважним виглядом запхав в рота. Помітивши, притоптану Дазаєм ділянку, він вишкірився. Розкрив рота, щоб виплюнути солому, але та застрягла між зубами. Хлопець смикнув і вона зламалася. Кусок стебла так і залишився під деснами.

 

Він повільно наближався до гаражу, розсуваючи траву руками і лаючись, коли натрапляв на кропиву. Федір смикнув Дазая за футболку і кивнув в бік обходу. Вони повільно поповзли, намагаючись оминати гілки та скло під ногами. Коли їх та Козака розділяв цілий гараж – вони відлипли від стіни. Дазай відкрив рот, щоб щось сказати, але з-за спини Федіра визирнув ще один ворог з вигуком:

-Ага-а! Вони тут!!!

 

Дазай помчався в бік, з якого вони щойно втекли і зіткнувся з хлопець-солома-між-зубами. Обличчя Козака витягнулося від раптової появи. Цієї заминки Дазаю вистачило, щоб оминути його та побігти геть, сяючи п’ятами.

 

На швидкості силуети змивалися. Ледь добігаючи до яблуні, Дазай зупинився і сперся руками об коліна. Він хаотично хапав повітря, бігаючи поглядом. В очах потемніло. Хлопчик завжди не виділявся особливою спортивністю. Дазай сперся спиною на стовбур дерева.

Подвір’я заповнене криками. Всі гоняться зі спітнілими чолами та бешкетними посмішками. В повітрі застиг запах зім’ятих переспілих плодів. Дазай визирнув із схованки. Оглянувся. Високий худорлявий хлопчина тягнув білявого пухкенького розбійника. Козак міцно схопив його комір джинсової жилетки та ривками збивав малого з ніг. Дотягнувши полоненого до «темниці», він передав його охоронцю.

 

Раптом Дазай відчув грубий удар по плечі. Він повалився на рельєфне коріння, здираючи долоні. Над ним повиснув велетень з вибіленим чубом та щілиною між зубами. Дазай моторно перебирав руками, в спробах відповзти подалі, на що Козак лиш розсміявся. Він схопив його за ногу й різко притягнув до себе. Підошва кед проїхалася по траві, вимастившись в зелений. Хлопець грубо взяв нового полоненого від руку і силою поволік до «темниці». Дазай не полишав спроб видертися на волю.

 

-Сучониш, а ну утихомирся! –лаявся велитень, коли спійманий розбійник залишив павутиння подряпин на передпліччі.

 

Хлопець підняв Дазая над землею і буквально заніс в під’їзд. Він шпурнув розбійника на підлогу і різко хлопнув металевими дверима.

Всередині було темно і душно. Вузьке вікно під стелею пропускало мізерні промінці світла, на яких гойдалися пилинки. Дазай спробував піднятися, але випадково поцілив рукою в горщик з напівмертвим сукулентом, що стояв на підлозі. Почулося відлуння сміху та лайки на поверсі вище. Декілька голосів зливалися в гул.

 

Дазай нащупав ручку дверей, але в мить вони різко розкрилися прямо перед його обличчям. Чуть би не зіткнувшись з агресивним рудим, Дазай завмер.

 

-Ай та боляче! -Чуя тримав за вухо чергового полоненого. –Я ж навіть не пручаюся, Накахара, блять, пусти!

 

Впізнавши Дазая, обличчя Чуї набуло хитрого виразу. Він гидливо відпустив бідного мученика і вказав йому підніматися нагору. Той чемно кивнув та побіг. Чуя перевів погляд на Дазая.

 

-Кудись намилився?

 

Блакитні блискавки знову спалахнули під віями. Чуя повільно витягнув вказівний палець і боляче впер в груди Дазая. Козак робить крок вперед – полонений розбійник задкує. Дазай кожною фіброю відчував тріумфування, що плескалося у виграшному вигині блідих губ навпроти.

Скопіювавши його вираз, Дазай різко розвернувся та півкругом оминув Чую. В два кроки він досягнув дверей, але рука повисла так і не вчепившись в ржаву ручку. Високим кидком ноги, Чуя вдарив його по задній частині коліна. Ноги одразу підломилися і Дазай дзвінко впав на побиту плитку. Зморщивши носа, він розкліпався. Ниточки болю пронизали кінцівки.

 

-Піднімайся. –сказав Чуя із-за спини.

 

Почулися швидкі кроки на сходах. Дазай не спішив підніматися. Попереду стояла стара віконна рама з колотими залишками скла. У відображенні він побачив хлопчика, який щойно збіг. Надто худий та блідий. Одягнений у завелику куртку з підкоченими рукавами, вони все одно спадали на долоні. Обличчя обрамляли трохи довші обрубані пасма. Білесенькі брови гнівно зіткнулися.

 

-Ти не охоронець, Чуя. –він промовляв впевнено, але дивився із-під лоба. Дазай подумав, що це робило його схожим на гієну, що почула небезпеку. –Привів ще одного. Молодець, а тепер йди.

 

Обличчя Чуї скривилося, але руки розслаблено ковзнули в кишені толстовки. Рудий блиснув зубами в хижій посмішці.

 

-Думаю нам варто помінятися, Акутагава. Вийди провітритися, а щодо цього покидька, –він кивнув на Дазая, –я його швидко розколю.

 

Акутагава довго пилив поглядом – Чуя ніяк не реагував. Затхле повітря лоскотало горло. З жилої квартири почулася мелодія з магнітофону.

Один з них здався. І був це звичайно не рудий. Акутагава вирівнявся і пройшов повз Дазая, обдавши його непомітним співчутливим поглядом. Вартувало пролунати хлопку дверей, як грайливий настрій знову розлився у скронях Чуї.

 

-Так на чому ми зупинилися? –він повільно підійшов, та схилився над, все ще сидячим, Дазаєм.

Чуя вдивлявся в спину новачка, який звалився, як грім серед чистого неба. В ньому кипіла злість. Чи через незнання, чи через невідворотні зміни, яких він боявся, але відчував. Надто болісно він влаштовувався у компанії, щоб зараз терпіти хоча б одну незаплановану перемінну. –Точно, на етапі, коли ти отримаєш по заслугам.

 

Чуя опустив руку на його потилицю і смикнув кучері назад. Шия прохрустіла від різкого вигину. Дазай примусив себе зберегти нейтральне обличчя, хоча боліло пекельно. Він зверхньо вишкірився.

-За які такі гріхи? –сказав Дазай та мокро плюнув Накахарі в обличчя.

 

Чуя позадкував, витираючи очі. Скориставшись дезорієнтацією, Дазай штовхнув ворога на батарею та знову ринуся до клятих дверей. Він несамовито колотив ручку, але ззовні щось важке заважало.

 

-Дідько! –прошипів він.

 

Крутнувшись на п’ятках, Дазай побачив, що Чуя потирає поперек, примруживши очі.

Це була мить, коли його мало б вколоти почуття провини. Або жалю. Або жертовності.

 

«-Емоції заважають мислити раціонально, а лиш мислячи раціонально ти чогось вартий в світі бізнесу, запам’ятай, сину. Ти навіть не уявляєш наскільки багато дурнів я обійшов саме таким чином.

Френсіс розреготався та пригубив віскі.»

 

От йому і знадобилися повчання Френсіса. Дазай не був дурнем.

Відчувши перші пагони слабини, він їх бездушно затоптав десь всередині.

 

Тому хлопчик з блискавичною швидкістю помчався наверх, перестрибуючи через сходинку. Від стін відлущувалася синя фарба. Перило, за яке він хапався на поворотах, було липке. Дазаю було противно думати чому.

 

Чуть би не злетівши на третій поверх, на нього вирячилося четверо полонених, які мирно сиділи під стінкою та Кенджі в ролі охоронця. Завмерши перед ними, Дазай швидко міняв одну думку на іншу.

 

Якщо він продовжить бігти наверх, то опиниться в тупику. Чекати разом з рештою – смертний варіант. Якщо спробувати сховатися десь на верхніх поверхах і перечекати поки Чуя пройде мимо, а потім збігти в низ…

 

-Іди сюди, бидловата скотиняка! –відбилося від стін відлуння голосу Чуї.

 

Кеджі в мить побілів. Він прикрив нижню частину обличчя солом’яним капелюхом і перевів боязкий погляд на Дазая, тому що на Чую було страшно дивитися. Червоні щоки зливалися з неслухняним волоссям. Ніздрі широко роздувалися. Очі налиті люттю знайшли бажаний об’єкт для побиття.

З тваринним риком хлопчина кинувся на Дазая. Маневруючи від однієї стіни до іншої, спочатку йому вдавалося лиш стикатися плечима з Чуєю. Але гнівний танець закінчився, коли рудий знову збив Дазая ударом ніг.

 

«Блять, ці бісові ноги..!»

 

Чуя різко вмостив ногу на шиї переможеного. Він натиснув сильніше. З гортані Дазая почувся скрегіт. Решта полонених під стіною сиділи напружено й шепотілися. Не прибравши ноги, Чуя повільно присів та грубо схопив Дазая за щелепу. Проте на його обличчі не з’явилося стражденного болісного виразу, на який очікував Накахара. Замість цього він побачив поблажливу посмішку та прикриті повіки.

Зніяковіння піднялося всередині. Захотілося збити цей блаженний вираз обличчя. Дазай непомітно вивільнив руку та раптово вдарив його по ребрах. Удар вийшов змазаний і неточний, але Чуя теж гупнувся на підлогу. Хватка на щелепі не ослабла.

 

Збираючи бруд, вони кутулялися по підлозі, викрикуючи лайку в адресу один одного. В більшості Чуя замахувався і погрожував, а Дазай ухилявся та словесно підстьобував. Насправді, бійка більше походила на гру бешкетливих кошенят, але раптом один з полонених під стінкою викрикнув:

 

-Все досить, припніть! –на нижніх повіках білявого товстунчика блистіли сльози. –Пароль це Копняк дядькові Вові!

 

-Ти про що взагалі?! –рявкнув Чуя, трохи не второпавши. Був надто зайнятий тим, що душив Дазая однією рукою, а іншою відбивався від ляпасів по нозі.

 

-Ти ж вибиваєш з нього пароль. –стримано втрутився Кенджі, тримаючи вказівний палець в повітрі. –Вже потреби немає. Ми перемогли.

 

Чуя не відчував перемоги. По правді – він забув про першочергову ціль рукоприкладства, тому й виходив з бійки, пригнічено схиливши голову.

 

 

«Скрябін – Остання сигарета«

 

 

Вони обоє встали з підлоги й прийнялися вирівнювати пом’ятий одяг, та струшувати бруд. Чуя не помічав, а Дазай інтенсивно ігнорував моменти, коли їхні рухи синхронізувалися. Решта теж піднялися і швидко вислизнули на двір, обережно оминаючи Чую. Залишившись наодинці хлопці перезирнулися. Разом з пилюкою, в повітрі зависла незручність. Дазай зробив крок водночас з Чуєю і вони знову ледь не зіткнулися. Він галантно відійшов в бік, прикрив очі та простягнув руку, пропускаючи Чую.

 

-Хвостаті вперед. –сказав Дазай.

 

Чуя пихнув його в ребра, кожне з яких завтра буде багряного кольору. Вони повільно покрокували вниз. Тупіт віддавався гучним відлунням. Мабуть діти залишили двері під’їзду відкритими, тому що Дазай віддалено чув, як вони емоційно коментували бійку. Чуя закотив очі.

 

-Ти взагалі не вмієш битися.

-Проте можу прирізати. –повернувши глузливу інтонацію, відповів Дазай. Чуя фиркнув і запустив руки в кишені.

 

-Ти навіть по дереву не з першого разу попав.

 

-Ей! –він театрально перехрестив руки на грудях. Накахара опустив голову, приховуючи відтінок задоволеної посмішки. Вони вийшли з під’їзду. Очі занили від різкого світла, проте винирнути з затхлого приміщення було приємно.

Дазай торкнувся підборіддя. Наскільки довго рудий за ним спостерігав, перед тим, як підійти? Коли вони приєдналися до решти дітей – Дазай схилився до вуха Чуї. Той напружився.

 

–Знаєш, в спляче тіло легше попасти.

Чуя закрив його обличчя долонею і легко відпихнув з невдоволеним писком. Дазай глухо розсміявся

 

 

«The Drums – Money»

 

 

Дітлахи формували шумну кольорову хмарку. Західне сонце облизувало потилиці, залишаючи золотаву слину. Хлопець-солома-між-зубами голосну ляснув блондинистого товстунчика по руці.

 

-Ей та за що?!

-Там був комар.

 

Діти зайшлися реготом, звернувши увагу противних бабусь на лавочках.

 

Дазай йшов лівіше від групи і ховав посмішку, розглядаючи різноманітні балкони будинків.

В одного дошки криво пофарбовані рожевим, а прути зарослі плющем. Інший завалений всіляким мотлохом. На телевізорі стояла поливка для рослин, з носика якої тягнулося павутиння.

 

Канджі закинув руку Чуї на плече, ігноруючи буркотіння, та порівнявся з Дазаєм.

 

-Не буду я більше грати в ці ваші ігри. –піднявши носа, заявив блондин. –Ви жорстокі!

 

Чуя показово скинув руку з плеча, але Канджі це не образило. Він просто симетрично закинув руку Дазаєві на плече. Хлопець помітно зіщулився, але не обурювався. Накахара скоса глянув на блакитноокого товариша.

 

-Це гра жорстока, а ми всього лиш діти. – безбарвно сказав Дазай.

 

Глянувши на новачка, Чуя чомусь не повірив, що він так вважає. Він не повірив розслабленій ході, байдужому ковзному погляду, привітній загадковій посмішці.

 

-Осаму! А ну шуруй додому! –на все подвір’я пролунав лячний голос Нацуме.

 

Дазай глянув на балкон другого поверху, на якому босоніж стояв дід. Він махнув рукою.

 

-Золотому хлопчику додомцю пора? –писклявим голосом сказав Чуя. Дазав глянув на нього сірим поглядом та знизав плечима.

 

-Так. –він миттєво розплився в широкій посмішці та повернувся до решти компанії. –Було дуже весело, але більше я на це не підписуюся!

 

-То точно! –крикнув Канджі, піднявши кулак в гору.

 

Дазай відстріляв прощання двома пальцями біля вилиці і побіг до свого під’їзду, попутно зірвавши флаєр з дошки оголошень. Сонце повністю сховалося за обрій, перетворивши яскраву зелень на чорні силуети. Чуя провів Дазая складним поглядом. Він видивлявся казна-що в його балконі, поки діти колективно вирішили зіграти волейбол. Комарі кусають, якщо не рухатися.

-Так от де він живе. –сказав Канджі і побіг до решти. Незабаром доєднався і Чуя.

 

 

Мудборди:

Рутина з дідом 

Козаки-розбійники