2. Автор, а тобі не набридло розтягувати текст роздумами?

– Слухай, Ацуші… А ти не міг би мені допомогти з цим? У мене вже стріха їде… – Дазай легко і трохи винувато посміхнувся, дивлячись у сторону Накаджими. Який же він все таки добрий хлопець. Всім допоможе, завжди викладеться на повну. Не те, що він сам…
– Ой, звичайно, сенсей, ви погано себе почуваєте? – хлопець заметушився, схопивши кілька папірців на столі. Цей чоловік стільки зробив для нього, що допомогти було одним з найменших способів, хоч якось завдячити. Він знову, не так давно можна сказати врятував його життя. Ну, і тим більше чим довше він тут буде сидіти, тим довше не зможе допомогти йому з тренуваннями.

Звичайно, Ацуші вже може тренуватися і сам. Добре контролює силу, набагато сильніший, та сміливіший, як фізично, так і морально, але все ж таки емоції – це слабкість більшості людей. Коли контроль над тобою беруть саме вони, а не здоровий глузд з розумом – тут вже допоможе тільки щаслива вдача чи такий напарник, як Дазай. Один з небагатьох, хто може вчасно вимкнути будь-які почуття, ніби машина і просто зробити що потрібно, та ще й не втрачаючи можливості при цьому маніпулювати іншими. Яким би він не був розумним, але найсильніша його сторона – саме вони. Емпатія та маніпуляції. Тільки він вміє так добре читати людей як книги, та ще й має достатньо клепки, щоб користуватися цим. Та ще й на скільки добре користуватися. Ось чого так не вистачає хлопцю. Керувати собою. А особливо з такою силою. Керувати тигром на гарячу голову неймовірно складно. Майже неможливо. В момент бійки тобі здається, що ти повністю керуєш ситуацією, і це все саме твої думки, твої емоції, твоє бачення ситуації, а вже після усього, заспокоївшись та отямившись, розумієш, що вони змішалися з характером тварини і ти просто лютував, нічого не добившись. Як дика тварина, яка просто хоче не більше ніж вижити будь якою ціною. Звісно, це діє проти більшості супротивників. Тих, що не розумніше чи сильніше навіть будь-якої звичайної, дикої тварини. Але не всі такі. Є ті, з ким вижити складніше. Не те, щоб ще й перемоги так легко.

– Я? Та я ніби завжди почуваюсь так собі. Ти це знаєш надто добре, щоб зайвий раз перепитувати. Хоча, як мінімум це може бути просто ввічливість. Я надто втомився, щоб гіпераналізувати кожну фразу. І перестань мене вже нарешті називати сенсеєм. Ми просто напарники. Ти не на стільки молодший за мене, – Дазай тяжко зітхнув і передав половину паперів Ацуші, – пам’ятаєш ту місію, коли ми об’їздили пів міста, розслідуючи справу бабці на кабріолеті, навіть з Чуєю ледь не побилися, а Рампо знову розв’язав все за секунду? Ось, тут потрібно перевірити, чи звіт по ній заповнили вірно та якщо що, переписати щось. Впораєшся? – хлопець, спочатку кілька секунд мовчав, трохи нахмурившись. Ніби пригадуючи, щось, а потім здивовано заговорив

– Та це ж було два місяці тому. Ви взагалі виконуєте свою роботу? Як можна було на стільки закинути документацію? – Дазай тільки тяжко зітхнув, знову опустивши очі на стіл.
– Так що, допоможеш? Я не наполягаю. Це твій час, – сказав він, повертаючись, до букв і вмісту тексту.

Ацуші теж зітхнув, і подивившись на годинник підтягнув стілець, який стояв трохи далі, біля стіни, до того самого стола. В кінці кінців він сам запропонував. Звісно, він вже не пам’ятав і половини деталей з того дня, але чомусь йому здавалося, що сенсей також. Яка нормальна людина буде тримати в голові таку непотрібну інформацію стільки часу? Хоча… Нормальні не йдуть працювати у їх детективне агентство. У них надто крихка психіка і надто звичайне сприйняття світу. Вони не хочуть бачити більше, ніж бачать. І тим більше їм не хочеться стикатися з нестандартними ситуаціями та людьми, від яких навіть не здогадуєшся, що можна очікувати. Нормальні люди б, зустрівши навіть самих низьких по статусу членів портової мафії, яких будь хто з детективного агенства за кілька хвилин переможе, застигли б на місці від безвихідної, на їх погляд, ситуації. Простими словами, нормальні люди – надто нормальні. А світом правлять як раз відбиті на всю голову. Ті, хто не боїться чудес, та іноді самому бути чудом.

Час плинув довго-довго, так, ніби кожна хвилина насправді включала в себе як мінімум 10, як це завжди і буває, коли робиш щось монотонне. Вже потемніло на стільки, що небо було скрізь всипане зірками, ніби хтось замість неба розтягнув темну хустку, розкішно розшиту срібним бісером різних відтінків та форм, а місяць, ніби величезний діамант, що гармонійно завершує композицію, яскраво освітлював вулиці за вікном, допомагаючи ліхтарям та фарам машин на дорогах. Ніч сьогодні світла та безхмарна, як раз ідеальна, щоб сидіти годинами десь на даху, закутавшись в плед, з величезним термосом чаю, шукаючи різноманітні сузір’я. Деякі люди мабуть так іноді роблять… Просто насолоджуються кожним моментом життя, проживаючи звичайнісіньке життя, як тисячі інших, радіючи цьому. Цікаво, які у них мрії? У цих людей, зі “звичайним та правильним” життям? Чи є у них мрії взагалі? Але ж повинні бути. Хоча б, такі, як дожити до старості. Багато людей про це мріють, і абсолютно впевнені, що так і буде, не дивлячись якусь там статистику чи вірогідність. Мабуть добре було б колись вибиратися літнім вечором, і подивитися на нічне місто, десь, на високій будівлі, з відкритим дахом, ні про що не думаючи. Але обидва, і Дазай, і Ацуші бачили таке хіба, що в фільмах. Якось життя ніколи не було на стільки спокійним, щоб хвилюватися про небо та зірки. Чи може, вони самі його зробили таким? Ацуші почав трохи розуміти, чому напарник виглядав на стільки погано. На скільки ж виявляється важко згадувати те, що було колись там, коли у тебе ще мільярд абсолютно таких самих випадків сталося вже після того. Але з іншої сторони, хто ж йому заважав заповнювати все це вчасно, як роблять всі окрім нього? От зараз займався б чимось цікавішим. Цікаво, а чим він взагалі займаєть у вільний час? На справді Накаджима знав не так вже й про нього багато. Тільки те, що встиг побачити, працюючи разом. Одна з корисних здібностей Дазая – робити вигляд, що нічого не приховує настільки добре, що у людей і думки не виникне, що він може бути не тим, ким здається. Люди можуть думати, що знають його як облупленого, хоча на справді не знають абсолютно нічого. Іноді хлопець думав про те, який він насправді. Яка він людина, ось так, просто, в житті, поза роботою? Чи спілкується він взагалі з кимось? Чи сам, просто витрачає час на що завгодно, тільки, щоб не з’їхати з глузду, будучи зайнятим чимось. Він часто спостерігав таке у людей, розумніших за більшість, тих, які щось зрозуміли про цей світ та життя. Постійно роблять щось, щоб не залишитися без діла. Навіть, якщо це просте орігамі. Як тільки залишаться без діла – сидять і крутять з паперу журавликів, ніби зайняті чимось дуже важливим.

Очі так прагнули нарешті закритися і поспати, хоч бери і скотчем клей їх. Цікаво, котра зараз година? Напевно пізно. Вже всі давно пішли. Коли у Ацуші залишилося кілька сторінок, Дазай крадькома кинув погляд на хлопця. У голові промайнула думка про те, що він настільки запрацювався, що й не помітив, як хлопець зі всіх сил вже тримає себе, тільки б не заснути. Знову цей його характер, він надто добрий та працьовитий, щоб ось так просто піти, чи хоча б припусти думку про це. Якщо береться за справу, то завжди її зробить до кінця і якісно. Навіть якщо сама справа проста і буденна. Треба було ще кілька годин тому його відправити додому. Все таки, Дазай не на стільки безсовісний.

– Давай це сюди. У мене теж буквально кілька сторінок залишилося. Я закінчу це все, а ти вже йди додому, спати. Тобі потрібна енергія для тренувань, – сказав детектив і забрав у того папери, не зводячи очей зі стола.
– Ні-ні, я краще вас почекаю. Хто зна, який ви спосіб самогубства придумаєте тут, поки будете самі, – відповів він, встаючи зі стільця.
– Ну, як знаєш

Хлопець пішов в сторону дивану, що стояв біля стіни, неподалік столу, і буквально впав туди. Він неймовірно заморився за сьогодні, але звісно ж не міг ось так просто піти, залишивши сенсея самого. Тим більше, він дійсно міг тут, перебуваючи сам, повіситися чи вийти з вікна. А хтось повинен вчити Накаджиму. Це була б надто велика втрата, а тому краще перестрахуватися. Чомусь, по їх спільними спостереженнями, з іншими колегами, Дазай набагато більше говорить про суїцид, знаходячись саме тут, у штаб квартирі агентства. Хто зна, що так сприяє цьому, але вони вирішили по можливості не залишати його тут зовсім самого. Бо яким би не був живучим цей тип, але як кажуть раз на рік і палка стріляє.

З цими думками, очі, ніби самі собою почали закриватися, і хлопець не міг більше протистояти сну. Він, сам не помітивши, дуже швидко заснув прямо на цьому дивані, зручно розкинувшись тут. Його голова трохи звисала на бік, а одна рука лежала на животі. Доволі типова поза для людини, яка просто заморилась, і хоче відпочити. Він був одним з тих, кому заснути – взагалі не проблема, а от сам процес сну… Ось це складно. Йому доволі часто снилися кошмари, люди, які його кривдили в дитинстві, їх голоси, та образи, він бурмотів і ворочався уві сні. Кілька разів навіть з ліжка падав. Тільки він повністю позбувся всього цього у житті, як воно стало до нього приходити уві сні. “Ти не достойний жити”, “Втопися нарешті”, “Йди звідси подалі, ти приносиш нещастя”, “Ні один талісман не допоможе від такого прокляття, як ти”. Це все, переслідувало його, ніби хтось ґвинтом намагався вкрутити ці фрази глибого в підсвідомість, щоб точно ніколи не забув і не став щасливіше. Іноді буває складно продовжувати спати, коли таке відчуття, ніби все проти цього. А ці сни, в свою чергу посилювали психологічні проблеми, від яких він досі не міг ніяк позбутися. Замкнуте коло якесь виходить… Але все, ж, це лише сни. Ацуші вистачає радості в житті, навіть з ними. Які б вони не приносили проблеми, а жити зараз йому набагато краще, ніж будь-коли. Бо є купа людей, які завжди допоможуть, і підтримають. А з психологічними проблемами він якось з часом розбереться. Навіть якщо часу піде ну дуже багато.

Тим часом, Дазай, дописував останні сторінки, з періодичними прокльонами самого себе, і всього світу в цілому. Скільки можна все це терпіти? Життя таке…. Таке…. Таке життєве. По іншому навіть не скажеш. Очі його теж добряче почервоніли та заморились від усієї роботи. А в роті пересохло, від надто малої кількості води, випитої за день. Він випив буквально 2 склянки води і каву. Як жаль, що обезвожування – надто болючий та довгий спосіб суїциду. Точно не варіант намагатися. Нарешті відклавши ручку в бік, він закинув голову назад і сильно потягнувся. В спині щось захрустіло, як це буває зазвичай, і нарешті втав, відчуваючи, ніби кінцівки задерев’яніли від довгої майже відсутності руху.

“Бляха, це що, старість? Якось рано в 22 роки” – подумав він, направляючись до дивану. Але тільки но, кинувши погляд в тут сторону, чоловік побачив сплячого хлопця, який неспокійно бурмотав собі щось під ніс.
“Йому що, якийсь сон сниться, чи це особливості організму?” – подумав він направляючись ближче. Була у нього колись цікава історія зв’язана з лунатизмом. У його супротивника був дар (чи прокляття) оживляти все, що йому сниться. Все, що приснилося колись, чи сниться зараз він міг за секунду матеріалізувати, єдина умова, щоб він добре пам’ятав цей об’єкт чи істоту. Мабуть, один з найсильніших супротивників був, бо його здатність діє тільки коли він торкається саму людину, і ніяк не діє на все інше. Тож, іноді під час бою він міг спеціально заснути, і все оживало саме. Да ще й сам він, був доволі небезпечним лунатиком. Під час сну ходив, та ще й міг відбити легкі удари. І де такі тільки беруться? Але навіть не дивлячись на це все, Дазай його переміг. Хоч і немалою ціною. Супротивники такого рівня завжди чомусь вчать. Але за ці знання на жаль потрібно платити.

Підійшовши зовсім близько, він почув, що бурмотіння було стурбованим і трохи наляканим. А ще хлопець ніби обійняв себе, своїми руками, та скрутився в клубок. Він бурмотів щось по типу “ні, це не так, не кажи цього, прошу, залиш мене у спокої, будь ласка”. Значить, таки сон… Мабуть привиди минулого, як завжди переслідують. Прямо як і його, тільки у трохи іншій формі. Потрібно розбудити Накаджиму, і спробувати якось відволікти. Бо на це надто боляче дивитись. Дазай легенько та акуратно потріпав його за плече
– Ацуші, просинайся. Ти мене чуєш? Ти маєш проснутися, це все просто дурний сон. Вставай. – але Ацуші ніяк не реагував, окрім виразу обличчя, яке виражає суцільний біль. Дазай потріпав його трохи сильніше
– Хей, почуй мене, прошу. Тобі стане легше спати, зі снодійним. Вставай давай! Я тебе до твого дому не дотягну! – знову нуль реакції.
“І бувають же люди… Мені б такий сон міцний. Таке відчуття, що він не проснеться, будь тут хоч сирена. Ну добре, і що ж робити. Не залишати ж його самого” – думав детектив, та сів поряд з хлопцем. Він знову дивився на нього, відчуваючи щире співчуття та розуміння як воно, коли хочеш рухатися далі, але щось тебе переслідує. Спочатку, він акуратно поклав його голову собі на плече, а потім обійняв знову дивлячись на стіну напроти…