Нічне одкровення

Зорі тонули в нічному небі Інадзуми. Хмари поволі пливли, намагаючись приховати ясний місяць. Русі пастма волосся Люмін трепетали під силою вітру. Вони ніжно лоскотали ніжну шкіру щоки, від чого дівчина невимушено посміхалась. Але, в решті-решт, тендітні пальці заправили шовковисте волосся за вухо, недозволяючи їм гратися з прохолодним легітом. Паймон вже давно ніжно сопіла всередині невиликої хатинки на сході острова Нарукамі. Цей будинок Люмін знайшла з допомогою Томи. Споруда була простою, без зайвих меблів. Мандрівниця вирішила виділити собі день-другий на відпочинок, тому віддалене містечко, з гарним краєвидом, її повністю влаштовувало.

Стоячи на невеликому ґанку, Люмін сперлася ліктями на дерев’яні перила та переминалася з ноги на ногу, не взмозі віднайти зручне положення. Очі її блукали по горизонті. Зіниці начебто шукали відповіді на все більшу кількість запитань, що тільки давили своєї тяжкістю на тендітні плечі, але знаходили лише скупчення м‘яких хмаринок.  Залишившись один на один зі своїм внутрішнім голосом, кареглазку поглинула роздратованість. Не витримавши надоїдливого скреготу від скрипучої підлоги, дівчина зійшла з дерев‘яної підлоги на вологу землю, що була вкрита соковитою травою. М’якою ходою Люмін попрямувала до великого дерева, що розташувалося біля обриву. Всівшися зручненько на, трохи вологу від ночі, траву, вона сперлася на кремезний стовбур дерева. Втома почала переважати й дівчина ліниво прикрила очі, намагаючись лише відпочити, але не впасти в дрімоту. Минула хвилина, ще одна і відчуття самотності зникло. Русоволоса відчула на собі пару допитливих очей. Не подаючи вигляду, вона поклала руку на руків‘я меча. Як тільки невідомий наблизився на достатню відстань, Люмін миттю прогнала сон й піднялася на ноги. Зробивши випад на праву ногу, вона провела мечем вздовж себе, але лезо наштовхнулося на знайомий лук, який з легкістю зупинив удар.

— Тарталья?, — обурений голос дівчини пройшовся по місцевості. Рудоволосий хлопець приязно усміхнувся.

— Так, вибач, що налякав, але я прийшов з миром, — сховавши зброю, він підвів долоні вверх.

Трохи винна усмішка змушувала веснянки рухатися на румяних щоках. Ненароком вони притягнули всю увагу дівчини. Але скоро м’яке почервоніння обличчя хлопця зникло. Дівчина враз взяла себе в руки.

— Не переоцінюй себе, ти мене зовсім не налякав, — обурена зустріччю зі старим знайомим, Люмін невдоволено відвернулася в інший бік.

Помітивши неприязність в поведінці «друга», Чайлд тихо всівся поруч.

— Ти що коїш?, — очі мандрівниці розширилися, вдивляючись в синю гладь райдужок очей парубка.

— Любуюсь місцевим краєвидом, а що?, — не зводячи погляду з обличчя дівчини, Тарталья тільки нижче опустив обличчя. Русоволоса вже відкрила рота, щоб посперечатися, але тільки ковтнула свіже, нічне повітря та надула, чи то від прохолоди, чи то від зухвалості юнака, рожеві щічки.

М’який сміх хлопця залив галявину. Він виглядав невимушено та легко, але Люмін знала, що це лише гра на публіку. Кожного разу, коли Чайльд усміхався, дівчина згадувала його стан, після битви з десятками Стражів Руїн. Він так старанно захищав молодшого брата — це викликало повагу до нього.

Хвилина минула в тиші. Лише дихання двох молодих людей і шелестіння зеленого листя заважали тиші.

— Про що ти думаєш?, — раптове запитання поставило дівчину в незручне становище. Вона думала про все: як допомогти друзям, як далеко їй потрібно подорожувати Тайветом, наскільки довгою буде мандрівка. А головне: чи знайде вона брата? Чи зможе повернути його? Прокрутивши питання в голові, дівчина тільки кинула сумний погляд на парубка і миттєво же відвернулася.

— Думаю, як надеру твій зад наступного бою, — видавивши байдужу інтонацію, вона зовсім сховала очі, спершись на руки. У відповідь почулося лише гнітюче мовчання. Але кареока вже занурилася в негативні думки. Втома від пройденого шляху давала про себе знати. Тіло було в постійних синцях, мозолях та безперервній втомі. Вона починала звикати до цього стану і це бісило ще більше.

— Люмін,… — тихий шепіт Тартал‘ї різав слух. Серце мандрівниці стиснулося від того, що рудоволосий покликав її по імені. Колись так її кликав брат, з таким же ніжним, наповненим любов‘ю голосом.

Сил вже не вистачало, але вона знала — це ще тільки початок. Тому їй потрібно триматися, потрібно йти далі. Очі наповнювалися вологою. Декілька капель вже впали на руку, намочивши рукав костюма.

— Люмін! — Тарталья намагався вирвати її з похмурих думок, тому негрубо, але впевнено смикнув приятельку за плече. Вона вже падала на спину, але вчасно підставила руки, як опору.

Два погляди зустрілися під легеньким сяйвом зірок. Перший: сині очі, сповнені розуміння, поваги і ніжності. Та друга пара: карі, заплакані райдужки очей, що здивовано гляділи поперед себе.

— Ти що собі дозволяєш! — вигукнула дівчина та її голос зірвався. Лють, накоплена за останній час, вирішила дати про себе знати. Люмін штовхнула Чайльда в плечі, поваливши його на спину. Вона розлючено дивилася на нього зверху вниз, а солоні краплі палали на лице юнака. Він лише підняв руку та погладив м‘яке, світле волосся. Подарував щиру, сповнену розуміння, посмішку й, ніжно доторкнувшись до шкіри на обличчі, витер ще один потік сліз.

Не витримавши такої поведінки, Люмін упала на плече синьоогокого. Вона плакала голосно, як мала дитина. Але товариш тільки обійняв тіндінді плечі однією рукою, а іншою, не поспішаючи, погладжував дівочі коси.

Пройшло хвилин з 10, як мандрівниця заспокоїлася та підвелася. Очі були червоні та опухлі, але самопочуття покращилося. Негатив, який тримався в стомленому тілі, вийшов, даючи нові сили.

— Дякую, — тихо  пролунав голос дівчини. Вона вже не дивилась на нього, їй було трохи соромно та незручно, що хтось бачив її в настільки жалюгідному стані. На плечі Люмін відчула теплі губи. Тільки вона зрозуміла це, як вони опинилися на щоці. А далі її сольонуваті вуста зімкнулися в лагідному поцілунку. Він був невагомим, але таким жаданим. Це тривало лічені секунди, а потім, замість тепла губ, відчувся прохолодний вітер.

Секунди йшли, а очі дівчина відкривати боялася. Вона не розуміла що їй казати, як себе поводити. Але як тільки їй вистачило снаги розплющити повіки, то Тарталья зник. Чи то він так вдало та безшумно втік, щоб позбутися незручного моменту, чи то дівчина так поринула в думки, що просто напросто була не взмозі помітити, що коїлося навколо.

Але зрештою, Люмін торкнулася опухлих, від сліз, губ та посміхнулась.