04.05.2022 — 11:41

Ітер знайшов його сидячим на березі моря недалеко від селища Конда. Хвилі ніжно огортали його ноги, а вітерець безтурботно колихав світле з червоним пасмом волосся. Місяць й зорі знайшли дім у червоних очах. Кімоно, що спало з одного плеча, відкривало білосніжну шкіру покриту мурашками. Він тремтів.

Каедехара Казуха, сміливий й мудрий самурай з Інадзуми зараз сидів й гладив біле кошеня яке лежало на його колінах. А Ітер відвести погляду від нього не міг, настільки прекрасним він йому здавався.

За сьогодні вони пережили немало. Страх. Так багато страху, що заставляв серце тихо тріскатись осипаючись у безодню в грудях. Свист клинка, що розсікав простір й шелест вітра, що зупинив його, рятуючи мандрівника від вірної смерті. А той і зрозуміти не встиг, як його затягнули в царство Евтюмії. Дуель за тисячі мрій звичайних людей, за їх віру й надії.

Правда завжди переможе, як в старих добрих казках. Але це на краще, для всіх.

Мандрівник підійшов до самурая й обережно вкрив легкою ковдрою, сідаючи поруч. Той схилив голову на плече друга й продовжив мовчати. Лише шум хвиль з тихим мурканням кота нагадували, що вони все ще тут, в цьому світі. Ця тиша не була гнітучою, вони просто насолоджувались присутністю один одного, не треба було слів, щоб зрозуміти їх почуття.

–Я так злякався, що втрачу тебе… – Казуха мовив це пошепки, мов не було в нього сил говорити голосніше.

Очі заблищали, а по щоках потекли гарячі краплі.

Його притулили ближче до себе, обіймаючи, а котик, підійнявшись, ластився поруч.

Очі напроти дивилися з такою ніжністю й стурбованістю, що хотілось розплакатись лиш сильніше, притулитись ще ближче. Щоб тендітні руки ніколи не відпускали, а пшеничне волосся так само розсипалось по плечах на які лягла голова самурая.

–Якби я не встиг, якби все сталося як тоді, якби… – Йому не дали закінчити ті самі руки, підняли його лице, заставили тонути в бурштині очей мандрівника.

–Я тут. Тут з тобою. Живий. Казуха, я живий завдяки тобі і ніколи тебе не покину. – І цим словам він вірив.

На губах самурая з’явилась посмішка.

–Я той ще плакса, правда? – Запитав він.

–Не правда, дурнику. – Ітер мило посміхнувся у відповідь.

І більше нічого не потрібно було, вони сиділи поруч й здається лиш одним поглядом загоювали рани один одного.

–Можна…я тебе поцілую? – Питання, відповідь на яке була така очевидна.

–Так, будь ласка. – І він цілує.

Зминаючи губи самурая під своїми. Тендітно стираючи залишки його сліз із щік. Поцілунок солодкий, тягучий, як мед і такий потрібний, як кисень.

Місяць був свідком клятв їх, а вітер крав солодкий присмак з їх губ.

Й лиш білий котик мирно спав у них під боком.