Header Image
    Фандом: .Оріджинал

     

     

    20 квітня, 1991 р.

    23:55

     

    На вулицях околиць Нью-Йорка не було людей. Панувала ніч. Провулки і дороги були порожні. Здавалось, ця частина міста не просто заснула, а вимерла з усіма її мешканцями. Лише деінде порожнечу ночі порушувало мерехтіння вивісок цілодобових кафе. 

    Один такий заклад оточували три непримітні на вигляд авто, люди в яких пильно вдивлялись у вітрини будівлі вже більше години. Деякі з них іноді занепокоєно оглядались по сторонам, ніби чекаючи на когось. Після довгого очікування кінцівки певно заніміли, очі зліпались, а все тіло ніби паралізувала втома, та ніхто з них не наважувався вийти зі свого транспорта, щоб розім’яти ноги і підбадьоритися.

    Несподіванно лякаючу напівтемряву вулиць розрізало світло фар. До кафе “Опівнічне побачення” під’їхало жовте таксі, різко зупиняючись біля входу. Люди в автівках  заворушились, і ніби стрепенувшись, насторожилися. З таксі невпевненими рухами вилізла рудоволоса дівчина більше двадцяти п’яти років. На ній був чорний бомбер з червоною укороченою сорочкою під ним і коричнева міні-юбка. На ногах красувалися шнуровані стріпи кольору обсидіану. На шиї виднілася обережно-пов’язана чорно-біла хустка . Вона невдоволено струснула головою і її асиметричне каре утворило ореол вогню навколо її голови, виблискуючи золотом великих сережок кілець. За рудою фурією з таксі вийшов солідний чоловік з болісно-білим волоссям в чорному класично-пошитому смокінгу. В порівнянні зі своєю супутницею, він здавався елегантним бізнесменом, коли вона, в свою чергу, створювала враження модної дівчинки легкої поведінки.

    Поправляючи краватку, джентльмен запропонував дамі руку і вони впевнено попрямували до входу в затхле приміщення. Вони ніяк не змогли відчути пропалюючих поглядів людей з автівок, які, затамувавши подих, безпреривно стежили за дивною парою, яка нарешті оживила їх нудне очікування. Новоприбулі точно не змогли почути, як один з них промовив: “Нащо кримінальний авторитет тягає на ділові справи свою пасію?”. Об’єкт цієї репліки ніяк не могла цього почути, та чомусь руда трохи зупинилась і кинула погляд крізь плечо на автівки і попрямувала далі. Це могло бути лише збігом, та чомусь по чоловікові в транспорті пройшовся табун мурашок і він занепокоєно почав крутитися в кріслі.

    ***

    Приміщення було виконано по всім правилам ретро-культури. Звідусіль рясніли неонові вивіски, підлогу прикрашала чорно-біла плитка. Біля вікон стояли столи з диванами оббитими червоною кожою, на стінах вісили естетичні фото. Лівіше протилежно до входу знаходилась барна стійка, біля якої вишукались високі стільці з бордовою оббивкою.

    В такий час заклад пустував. Лише за столом біля перегородки сиділо двоє чоловіків і пили каву. Хоча вони не рахувались за відвідувачів, бо це були поліцейські в цивільному. Такі самі що й на вулиці в автівках. Окрім двох представників закону біля барної стійки на стільці сидів чоловік середніх літ, закутаний в довге чорне пальто і з капелюхом на голові. Побачивши його, пара, що тільки зайшла в кафе, попрямувала до нього. Чоловік зайняв місце біля незнайомця в чорному, а дівчина, кинувши погляд на поліцейських, всілася біля нього.

    Германе, радий тебе бачити, – порушив тишу світловолосий, простягаючи іншому руку. 

    – Томасе Фіністер, це взаємно, – чоловік нарешті поглянув на ново прибулих і стиснув руку джентльмену. При цьому його вуси склалися в щось на кшталт посмішки, проте в сірих очах затаїлась злоба. Він перевів погляд на дівчину. – Хто це з тобою? Твоя подружка? Я ніби чітко окреслив, що це надважлива ділова зустріч.

    – Це Вів’єн деЛакруа, – представив супутницю Томас. – Так, ти правий їй не місце на діловій зустрічі, та повір мені я не міг її не взяти з собою, чи не так, крихітко?

    Дівчина, яка була десь ніби не тут, розглядаючи стелю, повернулася до чоловікив, та погляд її так і не сфокусувався, здавалось вона дивиться кудись в себе.

    – Так, все так, ти правий, – високим голосом підтвердила Вів’єн, дзвінко захихотівши. Потім швидко відвернулась, ніби розмова їй вже набридла, і дістала з карману бомбера запальничку. 

    – Вона моя. Я їй довіряю, тож кажи, що хотів, – сухо наказав Томас низьким голосом при цьому очі його недобре блиснули, побачивши огиду в погляді Германа на його дівчину. Чоловік, швидко оговтавшись, напружився і перевел погляд на світловолосого. 

    – Томасе, ти новенький в цій справі, я тримаю північні склади вже п’ять років. В тебе немає вірних людей, що найголовніше в нашій роботі. А ще ти не маєш авторитету, поваги і зв’язків, а без цього, на жаль, довго не протриматись, – спокійно докладав Герман. 

    Вів’єн явно нудилася від цієї промови, вона почала крутитись на стільці, а навабившись цим зупинилась і, підпаливши запальничку, піднесла її до язика. Очі сльозилися, краєчок органу почорнів, та дівчину це не збентежило. Вона лише покрутила його трохи над вогнем і залилася веселим сміхом.

    Це дратувало старшого чоловіка, та він проігнорував це, лише звівши невдоволено густі брови. 

    – Тож, я пропоную тобі, Томасе, – роздратовано продовжив Герман, – віддати мені свою частину і вступити зі мною в партнерство. Ти станеш моїм помічником і всі мої ресурси автоматично стануть і твоїми, ми займемо всю північно-західну територію і проти нашого союзу будуть безсилі навіть легаві, – бородань витримав паузу. – Для цього тобі просто треба підписати документ про передачу майна, яке заповідав тобі батько. Що саме входить в твою юридикцію, хлопче?

    Якби Томас сидів обличчям до столів, то неодмінно помітив би як стрепенулись чоловіки на червоних диванах. Їх погляд насупився, а самі вони ніби намагались роздивитись щось на зворотньому боці своєї зіниці. Та чоловік цього не побачив, а лише спокійно видихнув і промовив:

    – Поставка і виробництво паперу і канцелярії до магазинів і шкіл, декілька контрактів з великими офісними компаніями. В цьому році плануємо почати випускати дизайнерські блокноти і щоденники, тож бізнес квітне, не думаю, що мені необхідна ваша допомога, – на обличчі Томаса заграла диявольська посмішка. Вів’єн позаду нього розсміялася, безпреривно клацаючи ручкою компанії “Finistère and office”, про яку тільки що й розповідав чоловік.

      Сконфужений бородань якийсь час не міг підібрати слів, а двоє полісменів розчаровано видихнули, та напруга не покинула їх плечі. Тоді Герман оговтався і промовив:

    – Томасе, не дуркуй. Ти можеш мені довіряти, я був другом твого батька багато років і повністю вірний і його синові, – голос чоловіка звучав трохи знервовано, та в ньому збереглися суворі нотки.

    – О, тоді мені є, що тобі сказати, Германе, – задумливо сказав молодший, роздивляючись покриття барної стійки. Ніби виринувши зі своїх роздумів, чоловік чітким рухом прижав руку до грудею старшого, перекриваючи мікрофон прослуховування і нахилився до його вуха. Зло скелячись, світловолосий зашепотів голосом від якого хотілося утекти і більш ніколи не чути, який поселяв страх десь під шкірою:

    – Друг кажеш? Думав я не дізнаюсь, що це ти замовив вбивство мого батька і, що мила компанія на вулиці, за тим диваном і здається на кухні – це копи? Думав, як я не жив зі своїм татом, то я нічого не вартий? О, мій друже, тобі треба перестати недооцінювати людей, – на цьому він зробив паузу. – В потоці брехні, що ти сипав мені у вуха останній місяць є зернятко правди. В мене немає вірних людей. Це проблема, яка вже вирішується. Ти навіть уявити не можеш, що почав, та нажаль ти вже і не побачиш, як все закінчиться, – на цих словах він саркастично хмикнув. – Та перш ніж ми підемо, я хочу, щоб ти дещо знав. Щоб ти усвідомив всю велич своєї нікчемності.

    Томас нахилився впритул до вуха чоловіка і щось швидко прошепотів, від чого на обличчі Германа відобразився цілий барвінок емоцій: від щирого подиву до розгубленості. Не дочекавшись, коли чоловік прийде в себе, світловолосий встав зі стільця, кивнувши поліцейським. Він обернувся і подав руку Вів’єн, що весело сміялася, розглядаючи розгубленого бороданя, тому йдучи до дверей її хитало в приступах сміху. Коли пара була вже біля дверей, Герман нарешті подав голос:

    – Стій! Ти не можеш відвернутися від мене! Ти знаєш, що послідує за цим – він більше не звучав переконливо, в інтонації засіли істеричні ноти. Чоловік з дівчиною зупинились, і Томас, не обертаючись промовив, крижаним тоном:

    – Знаю, та ти до цього вже не матимеш жодного відношення, – після цих слів вони впевнено покинули приміщення кафе. 

    Спускаючись сходами Томас дістав щось з сумки і, кивнувши, передав це Вів’єн, яка з надзвичайним задоволенням зірвала чеку і не обертаючись сильним кидком закинула гранату в вітрину будівлі. Від потужного вибуху парочку штовхнуло на асфальт, а машини трохи підкинуло. На якусь мить на вулиці не було чутно нічого, окрім заливистого сміху рудої, яка все також лежала на підлозі разом зі своїм супутником. Чоловік запитав:

    – Може піднімемося? – його настрій теж здавалось повеселішав.  

    – Нащо, вони все одно нас повалять для арешту. Їм так зручніше буде, можемо ще руки за спину одразу завести, – вони сміялись, дивлячись в очі один одному, коли навколо вже почалося творитись справжнє пекло. Палаючий будинок, злі, здивовані і налякані представники закону, крики, накази, лайки. Пара відчула холод металу на руках і їх грубо підняли з асфальту. Здається один поліцейський не втримався і вдарив Томаса, та не зміг зтерти скажену посмішку з його обличчя. Якась представниця закону зачитувала їм права, доки їх, боляче заламуючи руки, необережно садили в машину. 

    Під час поїздки в транспорті панувала тиша, яка іноді розривалась тихим сміхом рудої, що, здається, не могла стримати свого задоволення.

     

    21 квітня, 1991 р.

    08:00

    В будівлі поліції було на дві людини більше. Коли детектив Сайрес Оррувей, високий худий брюнет середніх літ з карими очима в уніформі, переступив поріг дільниці №9, було зрозуміло, що сталося щось грандіозне. Звичайно, він був вже обізнаний, що саме, та тепер це відчувалось майже шкірою. Хтось сумував за загиблими колегами, розмовляючи з їх рідними, чи задумливо розглядаючи порожні робочі місця. Деякі переговорювались з виразами на обличчі, підозріло схожими на фанатизм і захоплення. Що було не дивним, людина, яка носить прізвище Фіністер не раз бувала гостем цього закладу, та жодного разу не затримувалася більш ніж на 24 години за відсутністю доказів. Вперше представник цього родоводу був затриманий на місці злочину, з купою свідків, речовими доказами і з дівчиною-співучасником, яка у разі емоційного впливу могла б надати багато корисної інформації слідству. Але приступи фанатського екстазу переслідували лише молодший склад робочої групи, ветерани своєї справи же було напружені і хмурі. Такий збіг обставин уж точно не був випадковістю і кожного ставив в скрутне положення, в досвідних поліцейських в голові не укладались всі збіги, що робило їх злими і нервовими, вони раз у раз прикрикували на молодших і огризались один одному.

    Порядок речей не сподобався Сайресу, він не схвалював такої бурхливої реакції. Злочинець – це злочинець, не буває більших чи менших. Вони всі однакові. Однаково заслуговують покарання. З’явлення чергового мафіозі не мало впливати так на емоційний стан всього колективу, треба було зберігати холодний розум. 

    Він привітався з колегами і направився до кімнати допитів, біля якої його вже чекав інспектор, посиділий рудоволосий чоловік з теплими зеленими очима, які наразі метали молнії. 

    – Доброго ранку, інспекторе, – простягнув руку для привітання детектив. Старший чоловік на це лише розгублено кліпнув, ніби тільки помітив іншого й перевел на нього погляд.

    – Привіт, Сайрасе. Тобі вже мали докласти, що сталося сьогодні на нічний спеціальній операції, – якось тумано промовив чоловік.

    – Так, Долорес доклала про всі події і сказала, що справу віддано мені. Могу я побачити підозрюваних? – сухо спитав детектив Оррувей, не звертаючи уваги на несподівану відчуженість старого полісмена.

    – Так, розпочнеш з дівки, – інспектор нарешті прокинувся і прийняв суворий вигляд. Він простягнув папку з інформацією про особистість Вів’єн деЛакруа Сайресу.  – Вона дійсно не в собі, але може бути корисна слідству, як інформатор.

    – Так, я думав про це. Можливо мені вдасться її розговорити, – поділився планом детектив.

    – Саме так. Їх обох все одно посадять, та вона може дати інформацію про всю їхню шайку, якщо їй звісно вона відома, – потім, ніби до себе інспектор додав, – і якщо зможе зв’язати слова в розумну мову…

    Детектив на це лише кивнув і відкрив двері до кімнати допитів. В приміщенні, закинувши ноги на залізний стіл, сиділа руда дівчина. Вона була боса, її чорні стріпи стояли біля стулу, очі прикриті, а міні-юбка занадто коротка для такої пози відкривала майже всю довжину ніг. На очах Вів’єн тримала руку, ніби втомилась від яскравого освітлення, губи слабко рухались, та з них не виходило жодного звуку.  

    Підходячи до стільця навпроти, детектив кашлянув привертаючи увагу і усівся на своє місце. Коли це не подіяло на руду, він заговорив:

    – Вів’єн деЛакруа, я детектив Сайрес Оррувей веду слідство по вашій справі. Проти вас видвинуті звинувачення за співучасть у терористичному акті. Ви маєте право на адвоката, якщо у вас його немає, вам нададуть державного захисника. Ви зрозуміли?

    – Орррррувееееййй, – розтягаючи звуки, проспівала дівчина, не прибираючи руку з очей. – Яке кумедне прізвище! – Вона весело захихотіла. – Мою голову ще такі поважні голоси не відвідували!

    – Міс деЛакруа, сядьте будь ласка рівно, ви на допиті. І приберіть руку з обличчя, тоді побачите, що я реальна людина, – спокійно почав детектив, хоча в його очах заплескалися роздратовані вогники.

    – Мій любий, я робила так вже декілька сотен разів. Варто мені тільки відвести руку і  розплющити очі, крім мене нікого не буде, – вона казала це без нотки суму в голосі. – Хоча іноді приходять вони… З ними весело, та їм надовго не можна і вони повертаються назад до себе – вона удавано надула губи.

    – Куди повертаються? – намагаючись знайти відповіді іншим шляхом поцікавився Сайрес. 

    Вів’єн декілька разів струснула головою, ніби зганяючи з волосся паразитів. І пошепки промовила:

    – В пекло…

    – Міс деЛакруа, прошу вас облишити жарти і виконати те, що від вас вимагає представник закону, – суворо наказав полісмен. – Сядьте рівно і розплющіть очі.

    Посмішка Вів’єн стала ще ширшою, та вона покірно опустила босі ноги на підлогу і, ніби мати, коли веселить дитину, різко відвела руку від обличчя і щиро посміхнулась. 

    На якусь секунду детектив занервував, її очі були чорні. Кольору темнішого за всі відтінки, які чоловік коли-небудь бачив. Її райдужка зливалась з зіницею, створюючи чіткий контраст з білком, і в комплекті з недоречною посмішкою виглядало це дійсно моторошно. 

    – Ой, який симпатичний! Ти не такий, як вони, інакший, – вона очима вивчала кожну деталь зовнішності детектива, та потім їй це набридло і вона відвернула погляд в інший бік, – ти все одно зовсім скоро зникнеш, як і всі, – її обличчя набуло виразу, як у дитини, в якої забрали іграшку і вона от-от розплачеться.

    – Міс деЛакруа, я реальна людина, а точніше детектив, я не ваша фантазія, я не зникну, – куток губ Вів’єн смикнувся у нервовій посмішці.

    – Всі, так кажуть, а в результаті залишається лише Томас, – на цих словах вона повернула погляд детективу, – Вибачте, він казав вести себе інакше, зовсім забула. – Вів’єн заплющила очі на декілька секунд і потім з насолодою розплющила. На її обличчі розквітла диявольська посмішка, і погляд набув якогось божевільного вигляду. 

    – Міс деЛакруа, мені необхідно, щоб ви відповіли на декілька питань. Та спочатку скажіть, чи є у вас адвокат?

    – Ні, я викинула його, коли мені було десять, він більше не міг витримувати моєї ваги і їхав дуже повільно, – її очі затуманено розглядали поверхню стола, а посмішка не спадала з обличчя.

     – То самокат, – спокійно пояснив Сайрес, на що Вів’єн лише знизала плечима, не відводячи погляд.

    – Якщо всі питання будуть такі ж нудні, я точно засну з відкритими очима, – її погляд, здавалось, вже втілював її погрозу безглуздо блукаючи по столу. 

    – Нащо ви підірвали кафе і вбили невинних людей в ньому? – холодно спитав детектив. Вів’єн залилася щирим сміхом.

    – Вбили? Підірвали? – крізь сміх вона ніби зверталась не до чоловіка, а до когось ще. – Він так каже, ніби то реально. Такий весь серйозний, ще не розуміє, що все це гра, одна велика вистава. Певно і сам вірить в цю нісенітницю…. Вбили людей, хахахаха, він, як дитина, яка вірить в магію. – Раптом вона підвищила голос – Томасе, уявляєш, він думає, що ми вбили людей? Він вірить! Він ще не знає, Томасе!

    – Міс деЛакруа, заспокойтесь негайно! І відповідайте мені на питання, – роздратовано наказав детектив. Вів’єн перевела на нього розгублений погляд:

    – Люди не могли загинути, адже вони не живуть. Це все лише гра, а ми з Томасом її ведучі. Він розплющив нам очі і відправив виконувати його завдання. Ми лише посланці зла в цьому світі. Та зло не є злом, бо ми не робимо злочинів, бо це лише гра, просто гра і все, що ви робите наразі теж гра. 

    – Гра? Яка, до дідька, гра? – розлютився Сайрес. – Підіть скажіть сім’ям загиблих, що це лише гра, що ви нікого не вбили і що їх родичі виходить то і не жили, чи ще живі, просто прикидаються мертвими!

    Та Вів’єн вже набридла ця розмова і вона, відкинувши голову, почала вивчати тріщини на стелі.

    – Гаразд, якщо це гра, – детектив вирішив змінити тактику. – Хто вам про неї розказав?

    – Томас! Він так само, як і той, хто нас послав, розплющив мені очі і взяв до себе в команду, яка прибирає непотрібних гравців. Це все нереально. Це щось типу дитячого драматичного гуртка.

    – Таких, як ви знищувати надо, – зло буркнув полісмен.

    – Нас недостатньо знищити, – здивовано промовила Вів’єн. – Нас треба застрілити, повісити, катувати, щоб душі брудні злились в одну знову і ми пішли до пекла погуляти. Нам вже немає що втрачати.

    – Міс деЛакруа, ви несете нісенітницю, – спробував отрезвити підозрювану Сайрес.

    – Чи може ви просто не хочете мені вірити… – знизала плечима Вів’єн. – Ви такий сліпий. Ви не бачите їх, але вони бачать вас, вони всі навколо і завжди поруч. Я їх бачу всіх. Можу і вам показати, – вона різко повернулася до нього, кивнула на його штани і промовила – Скиньте вхідний дзвінок, а то ми тільки дійшли до найцікавішого.

    Детектив Оррувей розгубився, та вже через п’ять секунд в його штанях й справді задзвонив телефон. По шкірі пройшлися мурашки, очі здивовано вперлися в руду дівчину перед ним, яка нудно дивилася на стіну. Діставши телефон, чоловік скинув виклик і увімкнув безшумний режим. Дзвонила мати, тож він міг передзвонити пізніше.

    – Продовжимо, – Сайрес повністю отямився і задав наступне питання. – Як довго ви знайомі з Томасом Фінстером?

    – Томас, Томас, Томас… – задумливо почала дічина, не припиняючи посміхатися. Детективу Оррувею схотілося стерти одним чітким ударом цю скажену посмішку з її обличчя, та він не міг цього зробити, тому лише стиснув кулаки під столом.

    – Він створив мене. Мене не існувало, поки він не з’явився. Не знаю, коли саме це було, після того стільки всього сталося. Розумієте час – прерогатива цього світу. Там, звідки ми прийшли, все інакше, все не так. Я не можу відповісти на ваше питання. 

      Сайрес Оррувей був знайомий з Вів’єн деЛакруа двадцять хвилин і зрозумів дві речі: вона не вміє фокусувати погляд, дівчина завжди дивиться ніби в себе, навіть коли очі направлені йому в обличчя. По-друге, в неї психічне порушення. Яке саме – треба було визначити,проте в стані її психічного здоров’я він не сумнівався. Записуючи ці висновки в записник, він позначив “Викликати спеціаліста” над важливою справою. “Якщо це Фіністер познущався над її психікою, то це дасть нам козир в рукаві, а цю відправлять на катування до психіатричної лікарні, хоча, особисто я, прив’язав би її до електричного стільця” – Сайрес злякався власних думок і сильніше вдавив ручку в бумагу, відмічаючи останні деталі. 

    – Я ще повернусь з людиною, яка допоможе вам все прояснити, сподіваюсь, до того часу, міс деЛакруа, ви трохи зберете думки докупи, – детектив підвівся і попрямував до дверей. “Вона над приваблива для маньячки і над жорстока для жертви” – подумав він. Чоловік вже поклав руку на дверну ручку, як роздався жіночій голос:

    – Ви бажаєте мене… вбити, посадити, вилікувати, взяти, немає різниці, ви бажаєте мене, – голос був чітким і бархатним, він примушував чоловіків гучно глитати і видихати повітря. Сайрес швидко розвернувся і зустрівся зі здивованим поглядом чорних очей:

    – Ви вже повернулися? – весело спитала Вів’єн знову вивчаючи скоріш внутрішню будову голови, ніж чоловіка. 

    Стрепенувшись, детектив Оррувей поспіхом залишив кімнату для допитів. Фраза, що він почув, вселяла ірраціональний страх, що розтікався по всьому тілу. 

    “Мені просто здалося, погано спав плюс ця розмова з емоційно-нездоровою дівчиною, яка вирішила, що посланниця диявола”, – знімаючи наслання, вирішив Сайрес. Йому ще предстояло багато роботи, не можна було так зриватись від кожного допиту. Хоча щось таки було інакше, ця дівчина не була схожа на будь-кого іншого, навіть з тих, що страждали психічними порушеннями. Вона так швидко розгнівала, привабила, розлютила, роздратувала його, що цим заполонила всі його думки. 

    Чоловік дістав телефон і набрав номер кримінального психолога:

    – Беккі, приїжджай в дільницю. Є робота.

     

    21 квітня, 1991 р.

    12:00

     

    В кімнаті для допитів було забагато людей. Четверо сиділо за столом і ще двоє маячило біля дверей. Варто відмітити, що з іншого боку в коридорі допитливих було в рази більше. Всім кортіло подивитись, хоча б крізь дзеркало Газелла, почути, принаймні через хриплі динаміки, допит Томаса Фіністера – кримінального авторитету, чий батько тримав увесь центр і захід Нью-Йорку. 

    Сам винуватець загальної уваги сидів за столом біля тучного сідого дідугана в окулярах, якого звали Майк Фаррелл – державний адвокат, що мав захищати права мафіозі в суді. Чоловік явно нервував раз у раз витираючи лоба серветкою. Навпроти них сиділи детектив Сайрес Оррувей і кримінальний психолог Ребекка Джонсон – білявка з великими карими очима і довірливою посмішкою. Біля входу стояли два охоронця. 

    Допит тривав вже півгодини, а Томас Фіністер не спромігся хоч слово сказати. Він навіть жодного разу не подився хоча б на когось з присутніх. Нерви детектива, розхитані ще попереднім допитом, починали здавати. Він роздратовано спитав вже не перший раз:

    – Містер Фіністер, ви не заперечуєте, що підірвали приватну власність і вбили дев’ятерих людей? – Томас перевів погляд зі стіни на стелю і нарешті промовив.

    – Містере Оррувей, ви страждаєте провалами в пам’яті? – його низький голос звучав вкрадливо. – Чи може у вас занедбана стадія склерозу? Вів’єн вже все пояснила, нащо мені повторювати це ще раз? – Важкий погляд його карих очей нарешті знайшов обличчя детектива. 

    – Свідчення вашої співучасниці не мають жодного відношення до нашої розмови з вами, тож розкажіть вашу версію того, що трапилось, – з терпінням, достойним нагороди, пояснив детектив. Томас втомлено підвів очі до стелі:

    – Ви все одно не зрозумієте, – почав він. – Те, що ми зробили ви називаєте вбивством, та це всього лише вистава, гра, якщо забажаєте. Ніхто не загинув, бо ніхто й не жив. Ми лише виконали місію, яку нам дали. Місію не з цього світу, – він різко повернув голову до скла, – Подивіться в дзеркало, ви бачете лише самих себе, ваш світ. За ним ще ваш світ: багато людей, що вдивляються в нього з іншого боку, до речі привіт вам, – він люб’язно махнув полісменам, які здригнулись від несподіванки. Томас продовжив: Я бачу більше, я бачу реальний світ, пекло, якщо хочете. Он там самовбивці, – його потеплішав потеплішав, ніби він побачив давніх знайомих, – гіганти, – він трохи спохмурнів, – неприємні особистості. Нижче Сталін й Люцифер, – чоловік весело помахав рукою, на його обличчі заграла дружня посмішка.

    – Припиніть цей цирк, – зірвався на крик детектив.

    – Ось бачите, ви просили мене говорити, а тепер примушуєте замовкнути. – спокійно констатував підозрюваний. – Ви позбавлені всякої логіки. Ви не вірите мені, бо не здатні навіть припустити, що все це брехня, що вам брешуть, бо це задіне ваше дорогоцінне его.

    – Томасе, – втрутилась в розмову Беккі, – розкажи мені звідки ти це знаєш? Про гру, виставу, про інших?

    Світловолосий перевів зацікавлений погляд на психолога, підвівши брову. 

    – Він сказав, – відповів чоловік.

    – Хто він? Де він? Розкажи мені, – голос жінки звучав м’яко і ніжно, здавалось, що їй дійсно цікаво все, що каже Томас.

    – Він тут, – хлопець ткнув пальцем у скроню, – я чую його кожного дня. Він відкрив мені інший світ. Дозволив бачити те, що інші не можуть. Він зі мною, а я з ним. Ми завжди поруч, він завжди слухає і відповідає, – з кожним реченням, голос чоловіка зривався, а очі наповнювалися захопленням. – Він дозволив, розкрити цю таємницю Вів і вона змогла повірити, змогла вступити в інший світ. Ми разом тепер належимо йому.

      – Чому ти думаєш, що “він” існує? Може це ти сам собі вселив цю ідею? – спокійно поцікавилася жінка. Томас на це швидко опустив очі і почав щось бурмотіти, перебираючи пальцями. Слів було не чутно, і він явно був не задоволений. Несподівано, чоловік вдарив себе по щоці і підвів байдужий погляд на стіну. До кінця допиту жоден з присутніх не зміг витягнути з нього і слова.

     

    21 квітня, 1991 р.

    18:02

     

    В кімнаті для допитів було замало людей. Дві жінки одна проти одної, руда і білявка, хвора і лікар, психолог-криміналіст і злочинниця. За дверима теж не було нікого, крім одного охоронця, а біля скла стояв лише детектив Оррувей.

    Жінки в приміщенні дивились одна на одну, тільки одна з них здавалося й не бачила іншу, в деталях розглядаючи повітря перед собою.

    – Вів’єн, я дивилася записи з відеокамер, – обережно почала Беккі, – здається до тебе частенько навідуються гості.

    – Ні, вони не навідуються, – просто відповіла руда, опускаючи погляд.

    – Хіба? Я бачила, як ти з ними розмовляла, мені здалось, що це твої гості, дивно, – знизала плечима психолог. Вів’єн нахилилася до неї, та її погляд залишився вивчати стіл:

    – Вони не навідуються до мене, бо вони нікуди ніколи й не йдуть.  

     

    23 квітня, 1991 р.

    15:00

    В персональному медичному кабінеті доктора Джонсон троє людей, в коридорі зовсім нікого, внизу біля машини для перевезення злочинців забагато людей. Там чекає на свою чергу Томас в компанії усієї охорони, що супроводжує пару. 

    в кімнаті на м’якій кушетці сидить Вів’єн деЛакруа, за столом, як хозяйка приміщення сидить Ребекка Джонсон, позаду мовчазною вартою стоїть детектив Оррувей. Вже третю добу тривають медичні курси, експертизи і досліди для визначення психологічного стану дівчини і Томаса. 

    – Вів’єн, ми з тобою вже бачились, пам’ятаєш? – ласкаво поцікавилася жінка. Руда перевела на неї розфокусований погляд.

    – Нудна жінка з набридливими питаннями, чи не так? – глузлива посмішка квітла на обличчі дівчини.

    – Можна і так сказати. Мене звуть Ребекка, можеш звати мене Беккі, – Дівчина на репліку жінки не відреагувала, розглядаючи власні пальці. – Мені потрібна твоя допомога Вів’єн, ти можеш розказати мені про Томмі?

    Вчора в камері у рудої сталась панічна атака і вона раз за разом повторювала саме цю форму імені Томаса. Ребекка і детектив Сайрес вирішили вивести її з оточення, яке буде нагадувати про згубний вплив біловолосого, і спитати про це.

    Почувши ім’я, Вів’єн швидко підвела голову, її очі злякано витріщились перед собою, у кутках з’явилась волога. Дівчина почала безглуздо лепетати:

    – Він був Томмі… Томмі… Потім прийшов він. Він не хотів зла. Томмі став Томасом. Томмі більш нема. Томас зробив це. Все правильно. Томас допоміг, та Томмі був краще. Не кажи, бо він почує. Не кажи… – вона схопилась за голову, підняла ноги і уткнулась собі в коліна. Через якусь мить все стихло. Дівчина просто завмерла і більше не рухалась, та потім почулося тихе й хрипле:

    – Допоможіть… 

     

    27 квітня, 1991 р.

    19:00

     

    В кабінеті немає людей, крім детектива, що схилився над паперами за письмовим столом.  Він уважно роздивляється кожен документ з першої стопки: речові докази, показання свідків і врешті решт щиросердні визнання злочинців. Все ідеально-підготовлено для того, щоб закрити обох на десять років у в’язниці й отримати солідну премію після завтрашнього суду. 

    Та на столі є друга стопка, в який багато сторінок медичних карт обох злочинців, писем з професійними думками різних психіатрів. Найголовнішими були два документи з підтвердженням трьох найкращих кримінальних психологів штату: довідки про неосудність Томаса Фіністера і Вів’єн деЛакруа. Діагноз: Група ТПР (тяжкі психологічні розлади), параноїдна шизофренія.

    Сайрес зняв окуляри і тяжко зітхнув. Наявність цих двох паперів означала, що завтра на суді обидва злочинця будуть визнані неосудними, в чому чоловік не сумнівався, і засуджені на примусове медичне лікування до повного одужання. Все ж таки щось не давало йому видихнути, щось тримало його за горло і обтяжувало серце. Він пригадував, якою розбитою і ураженою була Вів’єн в кабінеті Джонсон, коли вони з доктором прийняли рішення до суду не намагатись їх лікувати, тільки обстежити.

    Після того, що сталося дівчина більше не дратувала, вона викликала лише співчуття і жалість. Люди в дільниці стали ставитись до неї поблажливіше, іноді навіть випускаючи з камери на вулицю в присутності охоронця. Стало ясно, що Томас Фіністер зламав бідолашній психіку і зробив своєю поспішницею. Кримінальний авторитет себе ніяк не проявляв, чим змушував нервувати полісменів дільниці №9, всі мали погане передчуття, тому посилювали охорону небезпечного суб’єкту, обмежували його переміщення і спілкування. 

    Певно, що це й мучило детектива Оррувея. Більшість полісменів на власні очі бачила, як Вів’єн деЛакруа власноруч кинула гранату в будівлю кафе “Опівнічне побачення”, але вона швидко була помилувана в їх очах через неосудність. У той час, як Томасу такої милості не дали.

     

    28 квітня, 1991 р.

    13:53

     

    В залі суда так багато людей, що немає чим дихати. За дверима їх ще більше, але то репортери, яких не пускають на закрите засідання зі справи Томаса Фінстера. Кожен з них запалатив би власним життям за фотографію мафіозі на лаві обвинувачених. 

    Судовий процес триває вже п’ятдесят хвилин, добігаючи свого логічного кінця. Біля звинуваченого товпиться охорона, остерігаючись зв’язку Томаса з зовнішним світом. Суддя виность вирок:

    “Томас Фіністер визнаний судом неосудним і відправиться в центральну психіатричну лікарню штата Нью-Йорк до повного одужання”. Стук молотка, міцна хватка на плечах і гіркий посміх біловолосого.

     

    28 квітня, 1991 р.

    14:17

     

    В залі суда тільки працівники, свідки і звинувачена. Більше немає людей ні на лавах, ні за дверима, ні на вулиці. Один охоронець чекає на вирок біля виходу, іноді зітхаючи. Процес триває майже двадцять хвилин. Суддя виносить вирок:

    “Вів’єн деЛакруа визнана судом неосудною і відправиться в центральну психіатричну лікарню штата Нью-Йорк до повного одужання.”

    – О, це я! Я перемогла, де мій приз? – радісний крик дівчини викликає в інших лише співчуття. 

    Стук молотка, невпевнена хода за охоронцем, розсіяний погляд рудої.

     

    28 квітня, 1991 р.

    23:59

     

    В камері одна людина, в коридорі до неї йдуть ще двоє. Уладнання всієї паперової роботи і приготування до відсилання ув’язнених зайняло більше часу, ніж очікувалось, і все ж таки поїздку все одно вирішили здійснювати сьогодні. Важкі металеві двері з мерзенним скрипом відчиняються, освітлюючи силует дівчини, що рівно сидить на краєчку ліжка, дивлячись прямо перед собою. Механічним рухом, вона підводиться і повертається до двох охоронців. Один скручує їй руки за спину, інший одягає наручники.

    Доки вони ведуть її зігнуту коридором, погляд її блукає стінами, посмішка квітне на обличчі. Вів’єн роздивляється навкруги з таким щирим захопленням, що можна подумати – вона летить між м’яких хмар, а не переставляє ноги між сірих стін дільниці №9. 

    Її підводять до машини, де на неї чекає детектив Оррувей і інший ув’язнений з купою охорони поруч. Вів’єн, ніби не помічаючи їх, так само розглядає щось навкруги і щиро посміхається цьому “щось”.

    Вона підходить до Сайреса її погляд все такий же бігаючий і розфокусований, що й завжди:

    – Містере, не пам’ятаю як, той що не з моєї голови, – вона звертається до детектива, і так і не дивиться на нього. – Нас женуть із гостей. Проте мої друзі прощаються з нами. Он той, що людей їсть, он там, – її очі зарухались круговими обертами разом з головою, – віражі горгона виписує, а там…

    – Тебе вилікують, Вів’єн. Він не зможе зламати тобі життя остаточно, – твердо промовив чоловік. Руда голова різко зупинилася і на детектива подивився повністю усвідомлений прямий погляд чорних очей. Від подиву в Сайреса перехопило подих. Дівчина промовила тим самим низьким голосом, що він сприйняв за марево: 

    – Неможливо зламати, вже зламане, Сайресе Оррувей.

    Промовивши це, дівчина розвернулася до Томаса і суворим тоном запитала:

    – Ти їдеш в лікарню?

    – Так, – нервово відрапортував світловолосий. 

    – І я – знизала плечима Вів’єн, влізаючи в транспорт. Її погляд залишався тверезим, як ніколи, а на обличчі сяяла звична посмішка. Тільки Сайрес бачив в ній не скаженість, а переможний оскал.

    Коли машина почала від’їжджати детектив вимовив:

    – Мені одному здається, що вони єдині, хто бажав поїхати в цю кляту клініку?

     

    21 квітня, 1992 р.

    10:02

     

    Сайрес Оррувей переступив поріг центральною психіатричної лікарні штата Нью-Йорк з дивним передчуттям. Дільниця №9 відправила сюди вже більше двадцяти злочинців, яких суд визнав неосудними. Більше 60% з цих справ, вів детектив власною персоною. Та всі думки його крутилися лише навколо пари злочинців минулого року, хоча й його візит до цього закладу ніяк не був пов’язаний з цим випадком.

    За останній тиждень з цієї лікарні віткло чотири пацієнта, в минулому засуджених на лікування. Всі вони втікали по-одному і ніхто не бачив, як чи де. Після останнього випадку дільниця вислала свого кращого детектива для розслідування цієї справи. 

    Сайрес прямував до кабінету директора, попутно гортаючи справи зниклих пацієнтів. В якусь мить він звів погляд і натрапив на світловолосого чоловіка, що сидів на одному з двох крісел біля вікна. За минулий рік Томас Фіністер майже не змінився, тільки в куточках очей поселилися зморшки і біла уніформа йому зовсім не пасувала. Вона зливалася зі шкірою і волоссям, і він здавався вже навіть не блідим, а білим.   

    Ніби відчувши чужий погляд на собі, чоловік повернувся до Сайреса. Того на секунду пробило тремтіння, яке він швидко скинув. Томас же, впізнавши його, щиро посміхнувся і поманив рукою вказуючи на крісло поруч. Детектив не став пручатися і, відлепивши застиглі ноги від підлоги, підійшов до чоловіка.

    – Доброго ранку, детективе, – бадьоро привітався Томас. – Ви яким вітром до нас? Хоча не відповідайте, я й так знаю. Я все знаю, – він підпалив цигарку і мляво затягнувся, кинувши погляд на Сайреса  – Більше вашого точно.

    – В якому сенсі? Ти знаєш, що сталося зі зниклими пацієнтами?  – недовірливо скривився Сайрес. 

    – І це теж знаю, – кивнув Томас, дивлячись у вікно. – І куди важливіше, що я знаю, хто був спадкоємцем Джордана Фіністера.

    Слова світловолосого не здивували детектива, тільки підтвердили його думку про те, що той ще не вилікувався остаточно:

    – Ти й був, Томасе, – спокійно пояснив Сайрес, як нерозумній дитині.

    – О, так, так… Ти вважаєш, що я божевільний, – хитаючи головою погодився з думками детектива світловолосий. – І я з тобою погоджуюся, адже з таким ритмом життя, як тут точно злетиш з котушок. Та  я запевняю тебе, Сайресе, в нашу останню зустріч я був таким же здоровим, як і ти. – світловолосий подивився в очі чоловікові і в них читалася якась фантомна втома і спокій. – Все ж таки вислухай, що я скажу.

    Мій батько викинув мене ще дитиною в далекий британський інтернат для блатних дітей. Все своє свідоме життя я прожив без нього. Ми навіть не бачились ніколи. І ти справді думаєш, що він віддав би мені справу всього свого життя тільки тому, що в нас однакова кров? – його обличчя набуло глузливого вигляду: одна брова злетіла догори, губи склалися в усмішку. Він продовжив – А скажемо, якби в сім’ї, з якою він наказав розібратися, була дитина, що тільки Богові відомо чому змогла привернути його уваги. Певно тому, що встала на захист мами, коли сама тільки стояти навчилась. Якби була дитина, яку врешті решт він забрав до себе, яку виховував і тренував, яку приховував від кожного, заточуючи її клінок і розум. Якби була дитина, єдине створіння в світі, яку він любив. Дитина, яку він посвячував у всі справи і таємниці, дитина, яка розбиралася  в усьому краще за батька, дитина, що виросла справжньою машиною-вбивцею. Дитина, розум якої, можна було порівняти з геніями всіх часів, а її екзотичні чорні очі і палаюче волосся зводили з розуму не одного видатного чоловіка. Найулюбленіша донька мого батька…

    – Вів’єн деЛакруа, – вражено закінчив за світловолосого детектив.

    – В яблучко, детективе. Все ж таки ти не такий тупий, як я думав, – Томас загасив цигарку. – Тепер слухай найголовніше, що я думаю ти тепер і сам розумієш. 

    Отримавши спадщину, Вів’єн мала ресурси, гроші, але не мала зв’язків і людей для реалізації її планів. Це було великою проблемою, яку необхідно було вирішувати. І вона знайшла рішення в єдиному синові Джордана Фіністера, тобто в мені. Я мав відволікти увагу, стати принадою, якщо забажаєш. З першого дня кожен поліцейський, репортер, психолог, цивільний боялися мене, стежили за мною, охороняли мене.

    Пригадай перші допити, поки кожний поважаючий себе полісмен дільниці стояв біля дзеркала в мою кімнату, кімната Вів’єн була майже без охорони. І так було завжди. Ви вважали її небезпечною жертвою маніпулятора-злочинця, коли вона з вас батоги вила. За той невеликий час, що вона була у відділку, завдяки моєму іміджу, вона майже безперешкодно виставила своє павутиння, вибудувала зв’язки.  Вів’єн підкорила собі поліцейських, що в майбутньому зможуть прикрити її, переманила на свій бік корисних робітників юридичної сфери. 

    Доки ваша увага була прикута до кримінального авторитета Томаса Фіністера, за вашими спинами будувалася кримінальна імперія. Вона, як фокусник впевнено запевняла вас, що диво відбувається в коробці з кроликом, у той час як справжня магія творилася у вашій кишені.

    Останній пункт її задуму був саме тут. Цей план вже півроку як наведено у дії, з того самого моменту, як у грудні, після її “одужання” її випустили з лікарні. Вже півроку обрані нею злочинці чи просто люди, в яких вона бачить потенціал з сумішшю божевілля одужують і біжать під крило матінки. 

    – Чому тоді ці втекли? Це зацікавило поліцію і.. – Сайрес осікся. Побачивши глузливий погляд Томаса, він зрозумів, – щоб заманити мене сюди, де ти розкажеш мені правду. 

    “Не можна зламати те, що вже зламане”, вона мала на увазі своє життя, яке їй зруйнували і перебудували ще до цих подій. Вона натякала, а я не зрозумів.”- думав детектив.

    – Найскладнішою частиною плану виявилося  прикинутися скаженими, – зізнався Томас. – Визнаю, у Вів’єн це вийшло краще, хоч вона й тренувала мене заздалегідь. Майже завжди навіть я їй вірив. Суміш розуму, жорстокості і акторської гри. Яка жінка!

    Цих слів Сайрес Оррувей вже не чув,вуха заклало, очі накрила пелена. Все стало зрозуміло.

    Найбільшою його помилкою було недооцінювати Вів’єн деЛакруа.

     

    22 квітня,1994 р.   

    https://drive.google.com/file/d/1rERwQ5vMBvZdCTd_N-uBCQLmj_4tnRlT/view?usp=sharing

        

     

     

     

     

        

     

     

    2 Коментаря

    1. May 27, '22 at 21:53

      Сама історія доволі нічогенька,
      оча передбачити фінал можна було ще до того, як дізнатися імена персонажів. Та посередині уже починаєш сумніватися у власни
      висновка
      , тому що мені дуже вже правдоподібним здалось божевілля Томаса. Більшість часу, аж до фіналу, в мене була якась дивна впевненість, що Вів’єн використовує
      ворого на голову сина мафіозі як маріонетку.
      Сподобався детектив. Дуже правдоподібний. Не знаю чому, але вболівати за нього дуже
      отілось.
      Не сподобалась перша частина. Можливо тому, що там не було детектива. Можливо, тро
      и важкий для читання стиль. У будь-якому випадку, у наступни
      що того, що того уже не було.

       
    2. Apr 27, '22 at 00:25

      Нарешті щось дописане. ю
      у
      у
      у
      ! Перше авторське оповідння і для мене це надзвичайно важливо, тому якщо ви прочитали і вам сподобалося, дайте знати, з любов’ю :*