Подяка

Кім Докча насправді спокійний.

Ні, дійсно, він не з тих, хто страждає через неправильне сприйняття себе та власної особистості, тому він добре знає, що він спокійний, розсудливий та моментами доволі холоднокровний – або принаймні намагається таким бути. (Звичайно, багато в чому це заслуга його унікального навику, але він б не з’явився просто так, правильно?)

Якби не ця особлива обставина, то він, певно, ще в перший же день, під час першого сценарію, піддався б паніці, але ж ні. Більш того, йому вдалося зібрати навколо себе хороших компаньйонів, і деякі навіть не були персонажами ТСВА – що ж, можна було б зарахувати це до його заслуг, чи не так?

Кім Докчі справді подобається думати, що він спокійний і розсудливий, тому що тільки так він може тримати ситуацію під контролем.

Проблема тільки в тому, що «ситуація» має характер, м’яко кажучи, нестерпний.

Ситуація має ім’я Ю Чонх’юк, і він справжня колючка в дупі.

Ні, Докча насправді захоплюється ним, зрештою, він за всі десять років прикипів до цього вигаданого персонажа сильніше, ніж до будь-якої знайомої йому живої людини. І, можливо, саме тому поведінка цього гівнюка викликає в нього таке сильне бажання врізати йому.

Кім Докча взагалі-то не агресивний.

Просто витерпіти Ю Чонх’юка може не кожен.

То він дозволить заволодіти своїм тілом і (майже) розумом, то дозволить себе отруїти – Кім Докча деколи дійсно відчуває себе нянькою, особливо коли годує його з ложечки протиотрутою, щоб той не відкинувся раніше, ніж йому приписано. (А Кім Докча вирішив, що відкидуватися йому просто не приписано, тому тільки хай спробує вмерти, коли тут, між іншим, люди аж зі шкіри пнуться, тільки б він успішно пройшов всі сценарії).

Він не може сказати, що робить це виключно тому, що він дуже добра людина, проте Ю Чонх’юк, чомусь, здається йому найважливішою людиною в цьому шкеребертнутому світі. Навіть якщо він не завжди розуміє, чому в тій голові коїться те, що коїться.

Можливо, це і є причиною, чому на коментар Хан Суйон про заміжню пару він тільки відмахується.

Кім Докча не жаліється, зовсім ні.

Певною мірою погрози вбити йому навіть подобаються.

Як і той факт, що вбивати його ніхто не стане.

– Кім Докча.

Хоча хто знає цих головних героїв, вірно?

– Так? – усміхається Докча.

Дні між основними сценаріями доволі спокійні, тому він може сказати, що зараз він навіть розслаблений. Краєм ока, поки Чонх’юк, похмурий як і завжди, підходить до нього, Докча помічає, що всі розбрілися хто куди. Він неквапливо ховає телефон, на якому щойно була відкрита ТСВА, і підіймається на ноги – не хочеться додавати Чонх’юку більше відстані для погляду зверху вниз.

Чонх’юк мовчить і дивиться, дивиться і мовчить, і Докча відчуває, як його усмішка починає тремтіти від зусиль, які він в неї вкладає, а око – сіпатися майже в такт.

Взагалі, це дуже дивно, що Чонх’юк, як від нього очікувалося, не пішов на пошуки сильних артефактів і інших корисних штук, але він був дивним ще починаючи від «смерті» Докчі у нього на очах. Докча майже повірив, що головного героя могла настільки сильно зачепити доля звичайного читача.

– Ти винен мені пояснення, – мовить нарешті Ю Чонх’юк, так, ніби він наважувався на ці чотири слова щонайменше кілька днів.

Докча кліпає кілька раз, намагаючись зрозуміти, чи спить він чи ні, але все одно йде за ним у провулок, коли той бурчить щось про відсутність лишніх вух. Мова, звичайно, йде про втілення, адже сузір’я завжди за ними спостерігають, проте у Докчі є певне передчуття.

Біх’юнг, цензура працює автоматично?

Звичайно.

І що саме вона цензурить?

Те, що повинно бути зацензурено.

Ну хто б сумнівався.

Не те, що Докча планує тут і зараз викласти перед Чонх’юком всю правду – він взагалі не горить бажанням пояснювати свою «смерть» перед ним. Можливо, тому що цим можна скористатися проти нього і, хей, взагалі-то він постраждав, можна було б проявити трохи розуміння. А можливо тому, що вираз обличчя Чонх’юка, коли він визнав Докчу своїм компаньйоном, зачепив якісь струни в його душі.

Можливо, Докча занадто прив’язаний до вигаданого персонажу, який зараз стоїть перед ним, зроблений з плоті і крові.

Коли вони опиняються в довірливій безпеці та тиші якогось провулку, Чонх’юк не говорить нічого, тільки вкладає руки в кишені та очікує, що Докча заговорить першим. А Докча думає тільки про те, що стояти так близько до стіни, з одного боку, безпечніше, бо спина захищена, а з іншого – не дуже, бо його легко притиснути й не дати втекти, якщо Ю Чонх’юк захоче-таки його вбити.

Шанси невеликі, проте бути насторожі варто завжди.

Проходить кілька мовчазних хвилин, і Докча майже приречено видихає і дуже шкодує, що не має зараз в руках щита Лі Хьонсуна, бо, чесно, так би і огрів цього бісячого головного героя, щоб він хоч на якийсь час забув, як зазвичай поводиться.

– Я не можу витрачати на тебе весь день, – досі усміхнено говорить Докча, ледь напружуючи тіло – про всяк випадок.

Чонх’юк мружить очі сильніше – хоча куди вже сильніше, – але рота все-таки відкриває:

– Чому ти можеш ходити, ніби нічого не сталося?

– А не можна?

– Кім Докча.

Рука в його кишені сіпнулася, наче він ледь стримав себе від того, щоб не схопити Докчу – можливо навіть за горло, як і в день їх знайомства. В голові Докчі пройманула думка, що це було б цікаво.

– Тебе розірвало навпіл.

– Ти теж пережив кілька смертей, проте ти тут, переді мною.

– Це інше.

– Авжеж.

Докчі справді не хочеться розкривати один зі своїх найважливіших навиків – тим паче людині, яка не хоче довіритися йому сама.

– Скажу так, – мовить Докча, дивлячись йому прямо у вічі, начебто здаючись, та в дійсності просто бажаючи завершити цю розмову, – в цьому світі є те, що не відомо навіть тобі.

[Персонаж «Ю Чонх’юк» використав навик «Детектор Брехні»]

[«Детектор Брехні» підтвердив, що ви сказали правду]

Докча стискає руку в кулак і думає, що Ю Чонх’юк дійсно гівнюк.

Чонх’юк не відводить погляду і, здається, хоче спитати ще щось, але Докча не дає йому шансу на це.

– І взагалі, де твоя вдячність? Гадаю, я заслужив хоча б на одне «Дякую».

В цю мить Докча розуміє, що він не знає, що коїть. Ні, дійсно, він весь час намагається не потрапляти під гарячу руку, проте прямо зараз відверто провокує бійку, не менше.

І також з якимось збоченим задоволенням він думає, що виводити Чонх’юка з себе весело. Того самого Чонх’юка, який, очевидно, нікому не вміє дякувати як слід, тому що завжди покладається тільки на самого себе, і того Чонх’юка, який – прямо зараз – дивиться на Докчу, наче на якесь непорозуміння.

– Вдячність? – хрипить він.

– Саме так. Тільки не монетами.

«Тому що їх в мене вистачає, а подивитися, що ти зробиш в такому випадку набагато цікавіше».

Звичайно, сказати в голос Докча цього не може, проте його усмішка тепер абсолютно щира, бо йому подобається вигляд зовсім трохи розгубленого головного героя.

Триває вона, ця розгубленість, все ж, недовго, і вже за мить він підступає ближче, на крок, потім на ще один, мабуть, розраховуючи на те, що сам Докча відступить назад, але Докча тільки дивиться зацікавлено і не рухається зовсім.

Він міг би зараз прочитати думки Чонх’юка, зрештою, йому вже кілька раз висвітлювалося сповіщення про підвищення розуміння персонажу; але він думає, що так зовсім не цікаво і не весело. А Докча, виявляється, встиг за кілька безподійних днів знудитися настільки, що наважився дражнити найсильнішу людину в ТСВА.

Ю Чонх’юк зупиняється в якихось міліметрах від Докчі, так, що їхні грудні клітини маже торкаються одна одної при вдихах, і дивиться зверху вниз так пильно, наче вже покроково вимальовує в голові якийсь жорстокий план розправи. У Докчі ледь терпне шия, але погляду він не відводить.

…Невже так важко сказати «Дякую», думається Докчі на сьому хвилину їх переглядок, і він вже майже розчаровується в передбачуваності Чонх’юка – коли той все ж діє – і дивує до глибини душі.

«Це трохи неправильно», – думає Докча, адже Чонх’юк тільки відносно недавно знову знайшов своє кохання з другої регресії; проте він не може не відповісти на його поцілунок, грубий і необережний, але старанний.

Наче ковток свіжого повітря в новому світі, в якому немає нічого, окрім хаосу – цей дещо дурнуватий порив зриває Докчі дах, особливо коли Чонх’юк однією рукою притягує його до себе за шию.

[Ексклюзивний навик, «Четверта стіна» тремтить.]

Та йди до біса, думає Докча й хапається за чужий комір, щоб перетягнути ініціативу на себе. Досвіду в поцілунках в нього немає зовсім, але йому настільки байдуже, що при їх невмілому зіткненні зубами він тільки невдоволено ричить і продовжує. Йому так сильно подобається відірваність від світу, яку створює ця ситуація, що він робить усе, аби тільки залишитися так довше – і намагається не зізнаватися собі, що ці сухі губи та грубі руки на його тілі йому подобаються, можливо, трохи більше, ніж він очікував.

Докча відкриває для себе Чонх’юка – по-новому, починаючи від на диво м’якого волосся, і закінчуючи міцними як камінь м’язами, які виявляються такими не тільки на вигляд, але й на дотик. Що ж, Докча зовсім не протестує, радше навпаки.

Вони відступають один від одного – недалеко, щоб жар між ними не розчинився моментально, а затримався, зникаючи поступово, – коли розуміють, що Докча вже майже притиснутий до стіни, а їхні руки занадто захопилися тим, що знаходиться під їх плащами. Почервонілі та зі збитим диханням – так, ніби пробігли щонайменше кілька марафонів.

Докча хоче сміятися – по-дурному й дуже голосно.

Чонх’юк дійсно не вміє казати «Дякую».

– Зійде за вдячність? – питає він, і, здається, серйозно.

– Не знаю, – тремтяча посмішка ніби посіла своє законне місце на обличчі Докчі, – спробуй ще раз.

І Ю Чонх’юк, його персональна колючка в дупі – й людина, за яку він хвилюється чи не найбільше (бо не може уявити, що станеться зі світом без нього) – веде себе так, ніби його якась муха вкусила.

І він пробує ще раз.