Розтопити лід

Ранок в Монштадті видався як завжди спокійним і монотонним. Новий день, а картина перед очима все та ж: Марджорі активно кликала в свій магазинчик, Катерина на своєму робочому місці в Гільдії шукачів пригод, Тімей з чимось експериментував за алхімічним станком (він хоча б колись відходить від нього?) і Сара працювала на кухні, оскільки замовлень, як зазвичай, було досить багато.

Після перемоги Мандрівника над Дваліном все заспокоїлось і життя міста повернулось в колишнє русло. Для діючого магістра це звичайно було в радість, оскільки така масштабна проблема уже позаду, але для капітана кавалерії це була ще одна причина помирати від нудьги. Це почуття стало його постійним спутником, і навіть поїздки верхи на незвичайному транспорті у вигляді дракона, на ще більш незвичайний острів, який затягнутий пеленою густого туману і недоступний людским очам, не скрасила сірі будні по-справжньому, хоча поїздка получилась майже сімейною. Але будь-яким, навіть найцікавішим канікулам настає кінець, а приємна атмосфера від них швидко випаровується. З дня на день, графік, якщо його можна так назвати, залишався таким же: написати список «важливих» справ для Ноель, зачистити табір хілічурлів, якщо в цьому була гостра необхідність, розібратись з паперовою нудною роботою і інколи помозолити очі Фатуі. Якщо говорити про останніх, то на днях як раз ходили чутки про те, що капітан Кейя замовив величезну кількість страв для того, щоб доставити в готель Гьоте. Одним лиш архонтам відомо навіщо йому це було потрібно і що він замислив… Але загалом нічого вартого уваги, або тим більше, екстремального. Суцільна нудьга.

Ввечері Кейя й не думав перенавантажувати себе роботою і просто йшов в таверну. Якщо не було нічого цікавого підслухати або випитати в п’яних собутильників, то він просто сідав за барну стійку і замовляв «як завжди», що означало «Полуденну смерть». І як і в більшості випадків, коли за стійкою був не Чарльз, йому з ноткою роздратування подавали стакан виноградного соку, а не міцний алкогольний напій. Що ж, очікувано. Але навіть для Ділюка, сьогоднішня подача була занадто злісною, а Кейя тільки лиш зайшов. Він ще біля вхідних дверей помітив, що дехто сьогодні не в дусі. Швидко перебравши в голові останні події (або їх відстуність) Кейя зробив висновок, що не він був причиною поганого настрою бармена. Тоді що?

Їх розділяла лише барна стійка, а здавалось, що справжня безодня. В принципі, безодня справді була, але хто винен в її появі, так це Кейя. Колись вони могли без слів передбачити дії один одного і були просто нерозлийвода. Ділюк довіряв брату як самому собі і ні секунди не сумнівався в ньому.

Але всьому настає кінець. Міст довіри був збудований з нескінченного переплетення ниток брехні, і знадобилась всього одна правда, щоб спалити його безповоротно. Кейя чотири роки назад зруйнував все декількома словами, які пролили світло на багаторічну змову. Але так думав Ділюк, оскільки почувши лише сухі факти по типу «я шпіон із Каенрі’ах, мене спеціально підкинули до Рагнвіндрів, щоб легше було проникнути в Мондштатд, і я не той за кого ти мене приймав увесь цей час», не хотів слухати подальших пояснень, в пориві люті накинувся на Кейю зі зброєю в руках. Спаринги з дерев’яними мечами для вдосконалення майстерності для них уже в минулому. Не було чутно заливистого сміху, коли хтось програвав і йому подавали руку допомоги, при цьому по-дружньому підколюючи і вказуючи на недоліки або ж помилки. В той день була їхня перша справжня битва, на кону якої було життя.

Кейя зрозумів, що занадто глибоко поринув в спогади, які хотів би забути, коли майже фізично відчув на собі злобний погляд Ділюка. В момент коли він повернувся до шафи, щоб взяти інгредієнти для коктейля, замовленого якимось відвідувачем, лицар вирішив уважніше роздивитись бармена, але крім ще більших синяків під очима, які бачиш як тільки заходиш в таверну і непривично згорбленої спини, нічого не помітив. Хіба що ще одяг його видава, адже, щоб у такого знатного і благородного магната і пом’ятий одяг, це ще пошукати треба. Втомився. Як завжди вимотує себе, якщо його щось турбує, а потім відмахується від будь-яких запитань стосовно свого самопочуття. Та сліпому ясно, що йому потрібен відпочинок, але Ділюк не був би собою якби так не упирався.

— Ще довго будете витріщатись на мене? — запитав бармен, та так різко, що Кейя аж ледь помітно підскочив, і це зовсім не тому, що його «спалили» за підгляданням.

— Що? Ааа вибач, забув, що ти ще вмієш розмовляти. — Ходити по тонкому льоду як смисл життя, а дратувати і без того злого Ділюка, це те саме, що підписати смертний вирок. — Ти сьогодні щось не в дусі. Дай угадаю, щось трапилось? — не так запитував, як стверджував Кейя.

— Не ваша справа. — коротко відрубав Ділюк.

Не те що б очікувалась хоч якась інша відповідь або більш фамільярна форма звернення, але лицар радів, що хоча б ці заїжджені слова вдалось з нього витягти.

—  Якщо збираєтесь напиватись тут до безпамятства, сер Кейя, то можете вимітатись. Таверна скоро закривається. — при цьому він поставив бокал з напоєм, який ще раніше замовляв Альберіх. Вочевидь зрозумів, що випровадити своєю гостинністю і виноградним соком не получиться, а сказати цю фразу в своєму фірмовому «доброзичливому» тоні уже як звичка.

— По-перше, зараз тільки десята вечора, а по-друге, ти ж і так донесеш мене до дому, брате. — хитро прищурився Кейя. — Тільки такий п’яниця як ти міг собі таке надумати. — невже від злості забув про «ви» чи «сер Кейя», помітив Альберіх. — Ти занадто хорошої про себе думки від випивки. — сказав Ділюк, і, різко розвернувшись, пішов на другий поверх віднести замовлення.

Кейю може б і зачепив за живе холод в голосі Рагнвіндра, але він занадто добре знав свого брата, і тому був впевнений, що його все ж таки дотягнуть під руку до місця проживання, щоб не кидати де-небудь в канаві. А ще лицар не був у відключці після одної з таких п’янок і тому чудово знав причину, через яку добрався до квартири, тим більше, що його несли не як мішок картошки, а акуратно, і мабуть, зовсім трішки турботливо. Хоча…абсолютно все можна списати на те, що капітан кавалерії один з небагатьох лицарів спроможних виконувати свою роботу ефективно, на відміну від купки нещасних (на думку Ділюка) лицарів, які залишились в Монді. Ось він і потурбувався про те, щоб дехто з бодуна був вже вдома і готувався іти працювати, а не добирався лише від канави якоїсь. Агресивна турбота, не інакше.

Поки Кейя сидів в чергових роздумах, він краєм вуха зачепив щось цікаве. Це і не дивно, враховуючи, що в місті обожнюють плітки, і навіть найпотаємніше стане явним, коли за справу беруться городяни, які бажають дізнатися останні чутки. В кутку за столиком сиділи двоє чоловіків і досить бурхливо щось обговорювали, при цьому кидаючи непоодинокі погляди в напрямку куди пішов Ділюк. Альберіх тут же вирішив підійти до них і, подумки начепивши маску всіма любимиго капітана кавалерії, відомого ще й вмінням бути чудовим собутильником, завів розмову з ними. Почав з дрібниць, але поступово підводив їх до суті, яка його цікавила, і ніби між іншим запитав:

— Цікаво, як там справи у винокурні і її працівників? Чув, що постійні зливи трохи зіпсували урожай цього року. Надіюсь, шо це не вплине на якість і смак вина. — демонстративно підняв бокал і покрутив його в руці.

— Капітан Кейя, а ви хіба не чули, шо сталось тієї ночі? — занадто голосно, ще й з підозрою спитав один з чоловіків.

— Багато чого могло статись, але оскільки я не вмію читати думок, то не могли б ви уточнити? — намагався не видати свого незнання Кейя.

— Винокурню пограбували — уже тихіше сказав співрозмовник.