Повернення

Залишалось якихось десять хвилин до виходу, а Джині все ніяк не могла змусити себе вийти з ванної. Дивлячись на змарнілу дівчину у відображенні, вона силкувалась натягнути на обличчя посмішку. Репетиція «Так, дякую, у мене все нормально». Вона заплющила очі, зробила глибокий вдих і вчергове поглянула в дзеркало широко всміхаючись. Гримаса, яка мала бути посмішкою, більше нагадувала скалічений вищир мертвого звіра.

–          Ти занадто знервована, мала.

Дівчина апатично подивилась на брата не обертаючись, через відзеркалення.

–          Легко тобі говорити, – опустивши очі відповіла вона. Її нижня губа затремтіла, – я не зможу.

–          Ні, ні, ти все зможеш, Джин. Ти завжди мене дивувала своєю силою, стійкістю та вмінням бачити світло у найтяжчі хвилини. Я завжди захоплювався твоєю впевненістю, сміливістю та силою духу. Я пишаюсь тобою, цією прекрасною, цілеспрямованою та відважною чарівницею, якою ти стала. Ти зможеш все. Я в тебе вірю, – він трохи помовчав, дивлячись на зігнуту постать сестри навпроти, наче чекаючи її реакції. Але вона не рухалась. Тільки її плечі ледь-ледь тремтіли. Трохи зачекавши, він усміхнувся, – ну от, молодець. А пам’ятаєш, як ми підкинули в кімнату Персі отих жуків-смердючок? Ага? Пам’ятаєш вираз його обличчя, коли він вискочив звідти? , – ще одна пауза. Він весело всміхався, із захватом дивлячись в спину дівчини, – Аха-ха, так, це вартувало того, що потім батьки влаштували нам. От же ж часи були, мала, – він глянув кудись в бік і посерйознішав, – а тепер біжи і порви їх, Джин. Давай, бестіє, я в тебе вірю!

Ласкавий голос рідної людини, теплі, щирі, сповнені любові слова, які він говорив, мали б підбадьорити, але Джині ледь стримувалась. І її очах бриніли сльози, коли вона знову подивилась на Фреда. Широка посмішка застигла на його обличчі. Він не рухався.

Зіщулившись, Джині накрила рукою невеликий криштальний кулон на шиї. Стиснувши його, вона прошепотіла закляття.
Фред миттю зник.

–          Я зможу, – тихо сказала вона і сховала кулон під светр, – зможу.

Прибравши волосся за вуха, вона вчергове подивилась у дзеркало і бадьоро задерши носа всміхнулась.  Привіт, я Джині і у мене все добре – говорив вираз її обличчя. Тільки очі, як дзеркало її душі, не могли приховати тієї туги та болю, якими вона була наповнена.

Через декілька годин, попрощавшись з батьками, вона увійшла у вагон Ґоґвортського Експерса. Ігноруючи невгамовних молодшокурсників, що вже почали бігати коридорами вагонів, Джині намагалась знайти або когось із старих друзів, або просто вільне купе. Рон так і не відповів на запрошення матері разом приїхати на вокзал. Можливо, він взагалі вирішив не повертатись до школи. Два роки минуло від падіння Волдеморта і весь цей час, Рон був поряд з Джорджем. Допомогав йому всім чим міг.
Коли їй вже здалося, що в потязі не лишилось жодного вільного місця, вона нарешті натрапила на вільне купе і не гаючи ні секунди, заштовхнула туди свою валізу.

Вже через мить, вона спритно смикнула передпліччям, запускаючи в дію механізм, який був прикріплений до руки і вже через чверть секунди в її долоню ковзнула чарівна паличка. Просто за дверима, наче ховаючись, сидів закинувши ногу на ногу Драко Мелфой. Трохи нахиливши голову на бік, він байдуже втупився в дівчину. Його обличчя не виражало абсолютно ніяких емоцій. Він навіть не звернув уваги на кінчик чарівної палички, що зависнув у повітрі в декількох сантиметрах від його носа. А ні сліду тієї звичної мармизи, з якою він зустрів би її роки чотири тому.

Та емоції Джині аж ніяк не вписувались в поняття «байдужість». Шоковано витріщившись на давнього недруга, вона ледь помітно тремтіла від тамованої люті. Він міг сприйняти це як прояв страху. Найменше чого вона хотіла – здатись слабкою перед тим, хто не омине можливості її за це висміяти.

–          Якого біса ти тут забув?

Мелфой сперся ліктем на спинку сидіння і схилив голову на долоню.

–          Привіт. Сиджу, що не бачиш?

–          Я бачу, що ти сидиш, блідий слизне, – майже прогарчала Джині, – Чому ти сидиш тут, а не в Азкабані?

–          Втік, сьогодні вранці. Вибач, не знав, що ми зустрінемось, так би привіз тобі якийсь сувенір.

Дівчина здивовано задрала брови.

–          Ти що, жартуєш?

Мелфой важко зітхнув і на секунду заплющив свої байдужі очі.

–          Якщо не плануєш мене вбивати, то сховай свою кляту паличку туди, звідки дістала, – він подивився їй в очі, – мене відпустили півроку тому, всі газети про це писали. Заспокойся і сядь вже. Як би я потрапив на платформу забиту аврорами, якби був біглим з Азкабану злочинцем?

–          Якщо такий покидьок як ти ходить по свободі, в той час, коли стільки людей, – вона мимоволі торкнулась кулона під светром, – стільки хороших людей загинуло, то цей світ проклятий.

Люто зиркнувши на хлопця, вона розчахнула дверцята та штовхнувши валізу в коридор намірилась вийти геть. Краще їхати в переповненому дітлахами купе, аніж з цим пробником смертежера. Раптом, сталося те, чого Джині аж ніяк не очікувала. Тонкі довгі пальці, холодні, наче лапа смерті, торкнулися її ліктя. Вона миттю вирвалась, обернулась, надумавши врізати кулаком в писок, чи хоча б вразити його прокляттям, але зустрівшись з ним поглядом, втратила цей запал. Здалося, що вона знову стоїть перед дзеркалом, дивлячись в свої сповнені болю, відчаю та тамованої муки очі.

–          Світ таки проклятий, ти права, – тихо сказав Мелфой опускаючи руку, – мені дуже шкода Фреда. Прийми мої щирі співчуття твоїй утраті.

Знадобилось декілька секунд, щоб Джині вийшла із ступору. Її кинуло в холод. Руки ледь помітно затряслись. Тіло вкрили сироти, в скронях шуміла, пульсувала гаряча, люта кров. Не відводячи очей, вона зробила крок вперед, через що Мелфой відхилився назад. Кінчик палички Джині знову був перед самісіньким його лицем, але він ледь зауважив це, ковзнувши поглядом і знову втупився в очі дівчини.

–          Не смій. Не смій називати його ім’я, брудний, ниций покидьку. Співчуття? Я в пеклі бачила твої співчуття! Вони мені не потрібні. Та як ти посмів взагалі це виблювати із себе? Ти, паскуда, яка заварила всю цю кашу! Як повернувся твій брудний язик сказати це? Наволоч! Ти, ти клятий смертежер, ти потвора, яка вбивала людей! Ти нелюдь, який катував невинних! Через тебе, чуєш, тхоре, через тебе загинули сотні людей! Навіть не смій, ніколи…

–          Мені шкода. Вибач.

Джині застигла на пів слові. «Вибач»? Від Мелфоя? Прибравши паличку, вона уважно подивилась на Драко Мелфоя. Він не був схожий на «принца слизерина», яким він був колись. Він був побитим життям тхором, якого потоптали гіпогрифи. Він не брехав, зараз, можливо вперше, Джині бачила його таким, яким він був насправді.

–          Вибач? – її губи розтяглись в усмішці, – ти справді картаєшся, так? Тобі не потрібен Азкабан, чи не так? – вона злісно блиснула очима, – не треба в’язниці тому, хто носить в собі камеру тортур. Від тебе розтеклись багряні ріки крові. І ти заслужив на весь цей біль, який відчуваєш. Буду рада спостерігати за тим, як ти зжереш сам себе. Вдалого навчального року, Мелфой!

Вона говорила, не відриваючись від його очей. Сірі крижинки, затуманені, згаслі, порожні. До огидного схожі на її власні. Джині не стала чекати відповіді. Вона гримнула дверцятами та схопивши валізу покрокувала коридором далі. Десь тут все ж мали бути її друзі.

Читати наступний розділ