1. Трохи задовбало мене це життя…

Сьогодні день якийсь… Нудний? Звичайний. Агенство працює як завжди. Розбирає справи будь-якої тяжкості, допомогаючи громадянам. Звичайно, на перший погляд така робота сповнена пригод, та загадок. Що в цілому так і є, для деяких. Але не для тих, хто вже встиг втомитися від самого життя, незалежно від подій у ньому. Моральна втома завжди важче фізичної. Ти ніби тут, ніби існуєш, все як завжди, все добре, але на справді, зовсім ні. Зазвичай морально втомлених людей всі навколо питають що ж сталося, чому ти так змінився, чи не сталвся у житті надто різкий поворот. Навіть якщо це й не більше, ніж проста ввічливість. Але не його. Бо Дазая ніхто не пам’ятав не втомленим. Всі просто вважали, що він – така людина. Надто незрозуміла, щоб намагатися ще й лізти в душу. Якщо люди перероджуються, то цей вже явно жив не одну сотню років, перероджуючись знову і знову, поки його душа не втомиться на стільки, що буде вже неможливо продовжувати ці тортури. Ось зак йому зараз і залишалося тільки сидіти, направивши погляд на стіну, повільно помираючи десь там морально. Жаль, що не фізично.

– Аааааааааааааааааааа – на несподіваний крик Дазая збіглося кілька людей, які з цікавістю та страхом направили свої погляди в його сторону. Дазай звичайно дивний, але що ж таке на цей раз могло статися з людиною, не зайнятою нічим?

– Тобі роботи мало? Ти вже заповнив всі ті документи, що я тобі дав? Ти вже розібрався зі справою тієї дівчинки? Ти вже доробив всі звіти?! – з цими словами у кімнату раптово увірвався його напарник Доппо Кунікіда. Його суворий погляд, скрізь окуляри завжди лякав майже усіх в агентстві, але звісно ж не його. Всі навкруги відійшли на кілька кроків, але продовжили спостерігати. Дазай не поглянувши і оком, в сторону детектива продовжив:

– От знаєш, такі дні, коли настільки заморився жити, що навіть не можеш продовжити спроби суїциду? – Кунікіда підійшов на кілька кроків, узявши в руку величезну папку

– НЕ ЗНАЮ! А ти знаєш що таке, робити роботу за двох, а іноді трьох?! Бачиш цю папку? Її потрібно було закінчити ще на минулому тижні! Чи ти береш себе і своє життя в руки, та закінчуєш її хоч якось, чи я, ще як мінімум три місяці не буду платити за тебе взагалі! І попрошу, щоб Ацуші з тобою нікуди не пускали, ні на місії, ні на тренування! – Дазай різко здригнувся і одразу ж підняв погляд на напарника.

– Добре, добре, заспокойся. Щось придумаю. Розумію, що я заслужив тяжку долю, але щоб на стільки… – напарник з грюкотом кинув папку на стіл та вийшов працювати далі.

Люди теж потихеньку розійшлися, поки чоловік намагався себе змусити хоча б нормально прочитати першу сторінку. Думаю у кожного таке було, коли ніби слова і букви зрозуміли, але думки на стільки далеко, що сенс не вловлюєш взагалі. Просто водиш очима по буквам, без сенсу. Це все симптоми депресії, чи сильного вигорання. Цікаво, коли він захворів нею… Таке відчуття, що вона переслідувала його все життя, час від часу ховаючись, чи з’являючись знову. Як та амеба. Ніби і щось робиш постійно, але по суті просто пливеш за течією, виживаючи. Навіть якщо і не хочеш цього. Чому він взагалі ще живий? Хороше питання… Хотілося б знати.

Нарешті зібравшись, детектив все таке почав розуміти текст та щось писати. Він постарався максимально подумки ізолюватися від усього, крім цієї величезної папки документів, яка здавалося просто безкінечна. Навіть від своїх власних думок. Літера за літерою, сторінка за сторінкою, і вона ставала все менше. Він просто мав надію, колись її завершити. Ніби секретар, ну реально. Чому у фільмах роботу детективів ніколи не показують з цієї сторони?

Через якийсь час, сонце почало потихеньку сідати, а світло у вікні тьмяніти. Але папка з документами все не завершувалась. Очі боліли від напруги, а концентруватися ставало дедалі важче, як це буває звичайно. Він ніколи не розумів як деякі люди цілими днями ось так сидять за паперами, ще й насолоджуючись цим? Ну це ж одна з тортур. А тортури і біль він просто ненавидить.

Через якийсь час у кімнаті потемніло на стільки, що не видно було навіть паперу з ручкою. Він на стільки не хотів відволікатися, що просидів до самого вечора. “Потрібно ввімкнути світло. Кунікіда з директором мені голову відірвуть, якщо я відволічусь…” – подумав він та відкинувся на декілька хвилин, на спинку стільця, протираючи очі. У закриті двері кімнати хтось постукав, а потім двері відчинилися. Увійшовший хлопець увімкнув світло, яке боляче вдарило в очі. В кімнаті стояв світловолрсий Ацуші Накаджима, тримаючи в руках пакет з чимось.

– Дазай сан… Вже майже всі пішли, а ви тут так довго, і навіть нічого не їли. Я вам приніс кави і сендвічів… – все ще трохи сором’язливо дивлячись у сторону чи то вчителя, чи то напарника він підійшов до стола і поставив пакет. Дазай повернув змучений погляд на хлопця і посміхнувся.

– Дякую, Ацуші. Не потрібно було, краще б витратив цей час та гроші на щось більш цікаве. Ти і так дуже багато тренуєшся та працюєш. Іноді і відпочивати потрібно

– Я? Та що ви. Якщо б не ви, то я б вже вмер сотню разів. Хотів хоч чимось допомогти..

Дазай знову легко посміхнувся, а потім його погляд знову впав на купу документів. Було б максимально незручно просити допомоги, адже це він запустив все настільки… Але сам він навряд чи закінчить це, не спробувавши вийти в вікно

– Слухай, Ацуші… Ти не міг би мені допомогти з цим? У мене вже стріха їде…

Примітка від автора:

Це пілотний розділ, так зване знайомство з атмосферою твору. Надалі всі розділи будуть значно більшими і більш насиченими. Головним пейрінгом буде Дазай/Ацуші. На момент подій Ацуші вже більше 18 і він повнолітній. Дякую, якщо вас зацікавило ❤️