Не важливо де, головне – з тобою

Погода останнього місяця осені дуже мінлива. Буквально ще вчора мжичив дощ, поки ноги ступали по каші з бруду, і, не дивлячись на плюсову температуру, сонце не особо гріло. Навіть не діставало своїми променями до людей, що човгають по своїх справах, воліючи ховатися за тінню сірих хмар.

Сьогодні ж, ближче до вечора, звичну сльоту замінив тонкий лід на калюжах. Піднялася настільки сильна буря зі снігових крижинок, що з вікна толком і не розглянути вулиці, а якщо вилізти з-під теплого коцика, відставивши чашку гарячої шипшини, тепло одягнутися і вийти з затишної квартири… Через жахливо дивовижний сніг, який так і намагається закрити вам путь, можна залишитися без очей.

Можливо, ви навіть потрапите до полону Сніжної королеви і вам вдасться побачити її химерний палац з льоду, крізь пелену закляття диявольського дзеркала.

Але єдине диявольське дзеркало, яке здатне збити з пантелику миловидну жінку в білому, в поки ще розстебнутому довгому хутряному плащі – це відображення коханого і такого рідного, неймовірно привабливого обличчя коханої.

У витончених руках демониці бальзам для губ, що прозоро-блискучою плівкою лягає на бліді і настільки манливі вуста.

Сє Лянь відкрито вирячила на Хва Чен, не в змозі відвести очей.

Помічаючи цей пильний погляд на собі, висока дівчина в червоному обертається, в мить ловлячи збентежений вираз мигдалевих оченят.

Сє Лянь стрімголов відвертається, і старанно вдає, що застебнути плащ – справа щонайпершого значення і це зовсім не вона тільки що милувалася справді демонічною красою власної дружини.

Скільки років(тисячоліть) минуло з того дня, коли вони вперше зізналися одна одній у своїх щирих почуттях, а Хва Чен досі щоразу вганяє небожительку у фарбу просто своєю присутністю. Зашарілі щічки Хва Чен помічає майже одразу і м’яка усмішка торкається губ діви в червоних одежах, прибираючи щойно зосереджений вираз обличчя остаточно.

Ну хіба можна дивитися на це маленьке диво і не відчувати себе найщасливішою у всіх трьох світах?

Вона допомагає Сє Лянь натягнути каптур і підбирає з підлоги довгий шлейф вовняного білого шарфа, щоб в наступну хвилину акуратно пов’язати його довкола шиї коханої, так, щоб ніякий холод не заліз під одяг. Хва Чен сумлінно дивиться на пророблену працю і стверджено киває собі в знак схвалення.

Дивиться в бездонні шоколадні очі, таючи в них, і залишає ніжний, ніби доторк метелика, поцілунок на рум’яній щоці.

— Ну що, дзе-дзе, ходімо? — бере долоню Сє Лянь у свою.

— Гм, – тихо відповідає богиня і стискає її руку міцніше.

Сніг все ще рясно падає з неба, але вже плавніше – не врізаючись в обличчя, застилає собою голу землю.

У місті людей не так багато, воно й зрозуміло чому — мало хто зараз віддасть перевагу морозному вітерцю теплого ліжка.

Якщо чесно, Хва Чен теж була б не проти провести цей вечір в обіймах Сє Лянь разом зі смаколиками і лагідним голосом коханої, яка читає черговий нарис про них самих, але… На жаль, останній дуже кортіло погуляти в снігопад разом, бо: “Саньнян, ти цілими днями вдома сидиш, а як не вдома так по справах. Треба хоч іноді бувати на свіжому повітрі”.

І навіть сказати у виправдання нічого… Ну, прогулянка, так прогулянка.

Все ж таки неважливо, де, головне — поруч із Сє Лянь.

Не поспішаючи двоє мовчки йдуть по засніженій алеї. Десь збоку їхній шлях тьмяно освітлює м’яке світло ліхтарів, а зовсім недалеко чується життєрадісний сміх дітлахів, що вийшли пограти в сніжки та насолодитися от-от наступаючою зимою.

На ніс час від часу опускаються сніжинки, змушуючи Сє Лянь зворушливо морщитись. Хва Чен весь час спостерігає за цим, внутрішньо крича від цієї картини.

Забуваючись за своїм милуванням, вона не помічає, як Сє Лянь теж повертає голову в її бік і лукаво посміхається, при цьому хитро мруживши очі, викликаючи мімічні зморшки.

Хва Чен приходить до тями вже в ту хвилину, коли її різко тягнуть за руку і в наступну мить вона опиняється в снігу.

Сє Лянь голосно сміється своїй маленькій витівці, все ще стискаючи долоню коханої.

Молодша прибирає з лиця сніг і здивовано повертає голову до пустунки. Кохані оченята чимдужче поглядають на неї, щоб знову відвернутися у ніяковінні.

Тепер вже Хва Чен заливається сміхом, притягуючи дівчину ближче до себе.

Сніжинки повільно опускаються, застряючи у каштановому, шалено м’якому волоссі. Як же хочеться зараз обійняти цю гарнюню…

— Дзе-дзе, гайда вже додому, — поправляє відлогу Сє Лянь, що з’їхав на бік, — я боюся, ти можеш захворіти.

Та перехоплює її руку, схрещуючи пальці:

— Але ж Саньнян обов’язково мене вилікує, — невинно каже вона, а Хва Чен здається, що прямо зараз її серце в черговий раз зупиниться, не витримуючи обсягу кохання, що переповнює його.

Тому вона цілком чесно і безсоромно вимовляє, вважаючи, що якщо зараз не скаже хоч щось, то розвіється срібними метеликами у повітрі:

— Я так кохаю тебе

Цього безумовно мало, щоб передати всю повноту її почуттів, проте нічого більш правильного зараз вона придумати не зможе.

Та й чи це потрібно?

Коли Сє Лянь і так все чудово розуміє, адже відчуває те саме. Хоч і покривається рум’янцем, досі не усвідомлюючи, що те, що відбувається з нею – справді реально.

Хва Чен все ж таки не стримується і торкається вустами до вуст коханої у лагідному поцілунку, негайно отримуючи дотик у відповідь.

Сє Лянь сміється в поцілунок, не взмозі витримати своє щастя.

Вони ще довго цілуються, доки богиня не починає тремтіти. І тільки тоді Хва Чен встає, слідом допомагаючи піднятися помітно змерзлій Сє Лянь.

Перед тим як повернутися додому вони заходять до маленької крамнички за улюбленими тістечками дзе-дзе, заодно беручи ще купу інших солодощів, які зазвичай дістаються одній Сє Лянь, тому що Хва Чен насправді не дуже любить все солодке та цукрове(хіба що тільки дзе-дзе), але ніколи в цьому не зізнається.

Кутаючись у м’якій ковдрі, Сє Лянь повністю розслаблюється після гарячих купальнь і міцніше обіймає талію дружини, кладучи голову їй на плече. Та лише на секунду завмирає, щоб у наступну мить продовжити легкі погладжування густого шовку волосся коханої.

Коли Хва Чен вже балансує на краю сну, Сє Лянь тихо шепоче заповітне:

— Люблю, – видихає в шию коханої, — я тебе кохаю, перлиночко

Хва Чен притискає її до себе ближче, цілуючи маківку:

— І я тебе кохаю, моя принцесо, — ще один поцілунок, — навіки