І цього поета я не забуду

І він співає.

Не тому що вірить всім серцем, ха, ні.

Тому що для цього він був народжен.

Він знає, що там — так далеко, там є птахи. Летять, перелітають в теплі краї і повертаються назад, створюють прекрасні трелі своїми голосами.
Чи вірять вони, що долетять, що привернуть собі пару голосом?
Ні.
Вони лише роблять те, для чого були народжені.

Є бурхливе море, хвилі якого запливають на пісок і з шипінням повертаються назад, повторюючи це раз по раз.
Хвилі, вони ж не вірять, що одного разу зможуть підкорити пісок і втопити його в своїй владі.
Вони лише роблять те, для чого були народжені.

Є скелі, високі-високі скелі, що пронизують небеса і приймають на себе всю міць гроз і дощу.
Чи вірять скелі, що зможуть захистити людей?
Оу, ні.
Скелі, вони ж роблять тільки те, для чого були народжені.

І зірки, вони блищать десь там, далеко на небі, залучаючи сотні і тисячі поглядом, приковуючи найміцнішими ланцюгами, витканими з власного світла.
Вони рятують — і вони засліплюють.
Тоді, коли жив поет, вони ще були справжніми, і їх світло було щирим і живим.
Але чи вірили вони, що одного разу зможуть закохати в себе чисту душу?
Це навряд чи.
Вони роблять те, для чого були народжені.

І бард співав.
Співав усім, хто робив лише те, що для чого був народжений.
Співав, не тому що вірив.
Співав, і дивився на зірки, на скелі, на море, на птахів.

А у відповідь отримував лише тишу.

Він зіткнувся з нескінченною тишею, тільки струни його ліри продовжували створювати прекрасну з мелодій.

Адже він грав не тому що вірив.

Він не знав життя без музики, вона була йому найвірнішою сестрою і подругою. Вона була невід’ємною частиною маленького серця, що продовжувало битися попре все.

Здавалося, якщо зламати на дві частини дорогоцінну ліру маленького хлопчика, в якій, власне, не було нічого, крім простого дерева і дешевих струн, він впаде замертво, ніби пронизаний двома стрілами.

Тому що для нього немає життя без переливів сотень різних мелодій, адже кожна з них — жива для поета. У кожної є свій настрій, є почуття і емоції.

Поки звучить хоч одна нота — буде дихати і маленький хлопчик з блакитними-блакитними очима.

Якщо задати Барду питання “Навіщо ти граєш?”, що він відповість?

Нічого.

Він лише знову торкнеться своїми довгими пальцями тонких струн і продовжить свою пісню. Можливо, він складе вірш, вірш, який запам’ятається навіки, стане основою якогось міста, назавжди виявиться заточеним в камінь.

Натхнення, з яким він буде ніжно розповідати свою історію, пробудить тих, хто ніколи не засинав, тих, хто ніколи не жив.

Поет, адже він грає не для чогось, і не тому що вірить.

Одного разу йому дадуть відповідь.

І птахи, і море, і скелі, і зірки.

Вони приймуть його, подарують миті спокою.

Пий, пий, Бард.

Пий найсмачніше вино.

Лише не лий його скелі, адже скелі будуть злитися.

Співай, співай, Бард.

Співай свої найкращі пісні.

І люди будуть говорити, що не чули нічого кращого, і вони подарують тобі своє захоплення.

Живи, живи, Бард.

Живи, прошу тебе.

Щоб одного разу ти зміг побачити, що приніс за собою, що створив своїми піснями.

Адже свобода твого рідного міста…

Вона була принесла птахами, скелями, морями і зірками.

Пам’ятай, пам’ятай, Бард.

Не тому що віриш.

А тому що ти був для цього народжений.