Історія третя: про потоп та план, зовсім з ним не пов’язаний

Попередження: ейблізм по відношенню до себе, ейблістські вирази (одна сцена), наркотики, нецензурна лексика

— Наступного разу зі знижкою, чуваче! Завжди приємно мати з тобою справу!

Зоро ще раз порахував купюри та поклав їх у кепку – гроші всьому голова, чи голови, чи як там у тій приказці було. Хлопець любив свою роботу – якщо її так можна назвати: все ж, у трудовій книжці не напишеш «з п’ятнадцяти років і до сьогоднішнього дня штовхаю ґанджу, мені все по кайфу, змінювати нічого не хочу, красно дякую». Парубок любив порівнювати себе з билиною у полі – куди вітер дмухне, туди й понесуся, а повна свобода дій та відсутність наслідків лише підкріплювали його впевненість у правильності свого світобачення. Самому було круто просто бути – все вирішуєш сам, ні за кого не відповідаєш, існуєш собі як гриб у лісі (поки не зріжуть, себто).

Перше враження Зоро справляв неоднозначне: зелене волосся («натуральне, бро») під чорною кепкою, три сережки під золото у вусі та одне металеве чорне у носі, а також дивакуватий зелений пояс з зеленими штанями (здогадатись який в хлопця улюблений колір міг кожний) створювали доволі гучний образ. Гігантські чорні чоботи відстукували веселі ритми по бруківці, коли хлопець прямував до місця чергової сходки. Через чудернацький вигляд він викликав негативну реакцію у батьків з маленькими дітьми, проте що сказати у відповідь на криві слова та кислі обличчя перехожих парубок добре знав («так, на наркомана схожий, і навіть ширяюсь у Вашому під’їзді, дідо»), але нащо зайвий раз паритись – можна ж просто забити та відпочити.

Хто би що не казав, а відпочивати Зоро любив і умів, особливо у правильній компанії – одного разу якісь знайомі знайомих затягнули його у «новий клуб, тобі точно треба це зацінити». Після походу хлопець заявив, що коли він віддасть Богу душу то можете хоч на його кістках дискач влаштувати, але поки живий – нафіг, Зоро до того кодла навіть носа більше не суне. Вигляд спітнілих, п’яних або обдовбаних напівголих чоловіків, жінок та інших персон не викликав нічого, окрім бажання помити руки, обличчя, а може й навіть піти та втопитися десь у калюжі. Сам хлопець полюбляв одноосібні вечірки – купляєш собі пива, горілки та чіпсів і влаштовуєш на самоті рейв-простест-проти-суспільства під фонк з Ютубу. І людям не заважаєш (хіба що сусідам), і сам отримуєш як мінімум шість годин задоволення.

Іноді чоловік завалювався до свого приятеля Луффі, який запрошував Ейса, котрий приводив свого одногрупника Френкі, який був другом Луффі, і всі разом вони відпочивали після трудових буднів. Зоро ніяк не міг збагнути, нащо Монкі постійно тягає за собою «сумнівного блакитного панка», але в принципі  він не дуже з цього приводу парився – хлопець не цікавився його бізнесом та курив лише звичайні цигарки. Після особливо довгої бухайлівки, коли майже всі йшли спати або просто валялись на дивані, Зоро лишався один на один з кимось зі своїх знайомих (частіше за все це був Френкі– той страждав безсонням) і вони говорили. Ророноа розказував про роботу та своє «зашибенне, чувак» життя – через проблеми з навчанням («в мене дисперсія, бро, чи щось на кшталт того») він кинув школу, зв’язався з крутою компанією на районі і в принципі був задоволений тим, що в нього було зараз. Ророноа не мав наміру йти в якийсь там технікум і отримувати якусь-там освіту: за дев’ять класів школи він навчився лише рахувати гроші та барижити – спочатку цукерками, потім віджатою у відмінників домашкою, а згодом травкою. Завузькі для світобачення Зоро, стіни школи стали зовсім нерідними та викликали лише бажання швидше звалити, а нова компанія друзів кликала у тоді ще необізнаний світ коноплі на підвіконні та непрозорих пакетиків у під’їзді.

Ророноа не любив копатись у собі та думати багато – від думок бувають самі лише проблеми, наприклад, може початися мігрень, або навіть кровотеча з носа, а це потім треба знімати пірсинг та відмивати його від крові, кому воно всралося взагалі?! Зоро подобалось жити безтурботно, не влізати у проблеми, які його не стосуються, іноді чистити пики тим, хто на те заслуговує, а також гучно слухати музику у скверах та годувати качок у парку. Життя хлопця було простим та циклічним, і це приносило неабияке задоволення. Навіть періодичне перебування у відділку поліції не дошкуляло − таких як він у цьому місті на відро п’ятак, а затримувати кожного п’яничку чи наркомана надовго ніхто не збирався, хіба що ближче до кінця грудня (мусора теж люди, їм треба якось квартал закривати). А Ророноа навіть камера не була перешкодою – є де виспатись, а далі воно якось буде.

Окрім своїх друзів, роботи та крутєйших чорних ботів на високій підошві Зоро любив секонди – обшарпана будівля з написом «Сток» завжди тягнула до себе, як магніт. Коли хлопець відчував, що гайки скоро зайдуть за рейки, він сідав у забиту маршрутку та їхав до магазину. Навіть якщо око не знаходило речі у більш-менш хорошому стані і купляти було нічого, сама атмосфера була йому до душі та повністю виправдовувала похід. Особливо хлопцеві подобалось приміряти одяг та гадати, кому він належав у минулому. Запах у кожного вбрання був однаково їдучий та приставучий, той самий, що після походу у магазин ще декілька днів переслідує тебе, як особливо набридливий сон після пробудження, але навіть це не відштовхувало Зоро від багатогодинного ходіння по будівлі. Під час минулої поїздки, майже два місяці тому, він знайшов свій, нині улюблений, зелений пояс – профіт.

Але нині вільного часу бракувало: чи-то Юпітер був у дупі, чи-то з відділку пішов останній поліцейський, який виконував свою роботу, але у Ророноа за останні декілька тижнів роботи було стільки, що хоч греблю гати – планери наче з рейок зійшли і хіба що не чергою стояли коло його точки. Стадо блідих та спітнілих людей з тремором вже давно не викликало у Зоро ніяких емоцій (хіба що радість від того, що він до них не належав). Ні, Ророноа міг забити косячок у компанії друзів, але лише зрідка – найперший тріп у напіврозваленій тачці Ейса він запам’ятав назавжди. Тоді ще тринадцятирічний хлопець почув від однокласників, що травою можна не лише добряче упоротись, а ще й лікувати «усілякі хвороби на типу шизи, зрозумів, дебіл, га-га-га! Може тобі теж варто спробувати, га-га-га! Вправиш мозок нарешті, га-га-га!». На купу образ Зоро вже давно не звертав уваги – школа навчила його, що він тупий, адже не може нормально писати та читати, тому на вигуки хлопцю було чхати, а от пропозиція була цікава. Через Луффі Ророноа познайомився з Ейсом, який на початку своєї кар’єри намагався вирощувати траву без відома діда, батька та брата, але коли кмітливий на такі речі Монкі просік, що хлопець займається чимось незаконним та змусив взяти того в долю, Портгас вирішив що так воно і буде. Зоро пам’ятає, як цей здоровило у веснянках приїхав на старенькій газелі та привіз ящик пива і сірникову коробку трави. «Вам на двох з головою вистачить», пробурмотів тоді Ейс та всівся наглядачем на капот автівки.

Ророноа взяв до рук коробочку – всередині було щось схоже на замучену заварку для чаю. Хлопець такого навіть у кіно не бачив, тому не мав зеленого поняття що з тим добром робити – чи його їсти, чи нюхати, чи все разом? Луффі побачив спантеличений погляд в очах друга та вихопив коробок з пальців Зоро, дістав папір і почав швидко закручувати одразу дві трубочки. Закінчивши, Монкі протягнув одну другові та дістав запальничку. Акуратно підпаливши обидві сигарети, поклав її назад у кишеню. Для Ророноа ці дії та рухи були незнайомі, парубок трохи нервував: в школі старші хлопці могли по доброті душевній стрельнути малим звичайних цигарок, і Ророноа навіть пробував тоді курити, але невдало – гіркий дим жахливо обпалив горло (декілька днів після першої спроби хлопець хрипів, як поламана колонка), викликавши кашель та сміх старшаків, і відбив бажання намагатись знову. Але зараз… Зоро був у знайомій компанії, нічого поганого статися просто не могло, еге ж?

Виявляється, ще й як могло. Перша затяжка вже по-знайомому боляче обпекла ротову порожнину і хлопець закашлявся, але цього разу ніхто не сміявся: Луффі уважно подивився на нього, і від цього погляду у Зоро наче мурахи по шкірі пробігли – зазвичай веселий та безтурботний друг набув серйозного та вдумливого вигляду. Ророноа вдихнув гіркий дим ще раз – цього разу вдалося краще. З кожним новим ковтком ставало дедалі легше, забувалися тривоги, проблеми та жорстокі слова однолітків −кінцівки перестали його слухатись та перетворились на желе, очі дивились одразу на чотири сторони, а у вухах стояв приємний шум, схожий на той, що чути коли опиняєшся біля моря, або біля каналізації.

Зоро починав розуміти, в чому, власне, полягає прикол травки: відчуття були неймовірно приємні, а всі набридливі думки миттю покинули його до того важку, немов набиту оловом, голову, натомість закачавши у неї гелій. Хлопець спробував заговорити, але марно – язик перетворився на вату, і єдині звуки, що їх Зоро міг з себе вичавити, схожі були чи-то на мявкання кошеняти, чи-то на мекання кози. Ророноа поглянув на Луффі: парубок розвалився на капоті Ейсової тачки, та, напевно, бачив щось приємне і смішне, бо на його лиці сяяла яскрава посмішка, а руки з погризеними нігтями тягнулись до неба, безуспішно намагаючись щось вхопити. Зоро з усіх сил пробував налаштуватись на хвилю друга, але марно – у душі немов засіло щось слизьке та холодне, таке, що росло та поширювалось, рухалось зі швидкістю мухи в банці, займало кожний куточок хлопцевого тіла, пролізало у мозок та спирало дух. Школяреві захотілось скинути з себе цей гидкий стан, немов затісний та мокрий одяг, але задача здавалась просто неможливою для виконання – з кожною хвилиною дискомфорт лиш посилювався, напруга наростала, поки врешті-решт щось у ньому не луснуло, як та кулька. Хлопець не мав змоги далі терпіти це бридке відчуття, і насилу піднявши руки та закривши долонями вуха, закричав. Сотні мотузок обвили його тіло, жалили у щоки та здавили живіт – Зоро не встояв на ногах, впав на землю і почав блювати. Крізь дзвін у голові він чув чиєсь здавлене «пиздець», відчував холодні пальці, які торкались його шиї, але не мав змоги вдіяти хоч щось – тіло паралізувало. Ророноа почав плакати, і плакав, напевно, цілу вічність.

Холодна, мокра та шершава тканина з запахом пива торкалась його обличчя та потихеньку повертала до тверезого стану – хлопець побачив здоровенну фігуру у ковбойській шляпі та червоних бусах. Силует виявився високим хлопцем з веснянками («Ейс, брат Луффі», нагадав собі Зоро), у руках той тримав пляшку з алкоголем та шийну хустку, якою, напевно, обтирав обличчя Ророноа. Великий рот рухався з просто неймовірною швидкістю, але школяр не розумів ані слова. «Я тепер не тільки тупий, а ще й глухий», подумав-було, але тут же теплі руки насилу відірвали його власні долоні від вух, і світ знову наповнився звуком.

— Блять, Луффі, я тебе вб’ю! Ти ж казав, що він вже курив! Це що за хєрня щойно була! Я збираюсь на пожежника, яким я, до біса, стану пожежником, якщо в мене буде судимість! Ото зв’язуйся з малолєтками!

Гучний та сердитий голос повертав Зоро на Землю – він сидів на капоті машини, сідниці та ноги задубли. Обличчя було все мокре, по щоках щось стікало, й умочивши палець у краплю рідини на підборідді та слизнувши її, хлопець зрозумів, що то було пиво. Руки трохи заклякли, і Ророноа необережним рухом випадково штовхнув когось, хто сидів поряд – цим «кимось» виявився Луффі. Побачивши, що другу стало краще, Монкі зрадів та тут же заголосив на весь під’їзд:

— Зоро! Як же я радий, що ти живий! Ейс так панікував, ти б бачив! Він так навіть за мене у перший раз не хвилювався!

Портгас вдавився повітрям.

— Бо ти після першого разу не намагався Богу душу віддати, опудало! Боже, мені треба терміново випити пива, поїсти і поспати. Чорт, дурні! – хлопець повільно вдихнув та видихнув, потім спокійно подивився на Зоро. – Ти більше шаленого потягу протягнути ноги не відчуваєш?

Зоро похитав головою. Ейс трохи заспокоївся, опанував себе та усміхнувся.

— Ну то й добренько, йой! Бувай, хлопче, сподіваюсь більше не стрінемось!

Після цих слів парубок відкланявся, допив залишки пива, сів у фургона, вдавив у газ та рвонув у ніч, лишивши позаду вже сонного брата та його друга («кращого друга, Зоро, кращого!»). Ророноа про себе побажав Портгасу попутного вітра в сраку та доброї вдачі, а сам вирішив піти додому та виспатись – день видався аж занадто насиченим. Хто ж тоді знав, що через два роки усі троє здружаться настільки, що дзвонитимуть одне одному ледве не щодня, Ейс кине небезпечний підробіток та навчатиметься на пожежника, Луффі матиме пристойну роботу у магазині секс-іграшок, а сам Зоро стоятиме у цьому ж під’їзді, але вже з геть іншою компанією, і що в кишенях його зелених штанів буде схована анаша – не для нього, і навіть не для Монкі, а для купи незнайомих нариків, які почують від знайомих своїх знайомих про «тіпа з зеленим волоссям, який торгує кращою в світі шмаллю».

⁕⁕⁕

Ейс періодично дзвонив – у гуртожитку хлопець зкентувався з інженерами та електриками, яких було на потоці більше, ніж пожежників. «Хуярим, шо їбашим, пиздець», лаконічно відповідав парубок на питання про навчання та переводив теми. Зоро його й не розпитував сильно – головне що живий-здоровий, а далі воно саме прикладеться, так завжди буває.

Луффі дзвонив частіше – балакучому хлопцеві кортіло розказати про все й одразу − прийшла нова партія товару, і злий господар секс-шопу, де він працював консультантом, наказав Монкі самому реєструвати та маркувати продукти на продаж. Непосидючий парубок більш за все ненавидів монотонну роботу, «ти ж розумієш, Зо-о-ор-р-р-о-о, мені так нудно цілий день бачити самі лише ділдо та стимулятори, я хочу бачити тебе-е-е!», тому під час робочого дня часто зависав на трубці («і як його тільки не звільнили ще», дивувався Зоро). Ророноа про свою роботу багато не балакав (особливо по телефону) – міг тільки сказати щось на кшталт «всьо добре, потихеньку», а Луффі й того було достатньо.

Сьогодні подзвонити друзям ніяк не вдавалось − вечір п’ятниці видався аж занадто багатим на події, Зоро тільки й встигав рахувати гроші та видавати товар у пакетиках. Гін (особливо балакучий торчок з чорними синцями під очима) розказав, що «останній хороший коп пішов з Готему», підтвердивши цим здогадки самого Ророноа – дід з відділку був надто вже стомлений, коли хлопець останній раз його бачив. «Ну то й добре, старигань відпочине, а мені буде менше клопоту», подумав було Зоро, коли до новоствореної черги знов підвалило люду. «Чи більше», тяжко зітхнув і повернувся до роботи.

Розібратись з клієнтами вдалося хвилин за п’ятнадцять – чеки він нікому не виписував і моралі не читав, тому відпускав всіх з Богом та пакетиком трави. Більше часу забрав підрахунок грошей – з математикою в Зоро були проблеми. Вирішивши, що на пиво та мівіну точно вистачить, хлопець пішов в супермаркет – там взяв візок та став прогулюватись рядами. «Треба записувати, чого купити треба, бо ходитиму отак щоразу, як ідіот, чесне слово», нарікав парубок, роздивляючись полиці з продуктами. Пиво та куряча мівіна самотньо лежали на дні металевої конструкції, наче з докором дивлячись на Зоро. В голові лунав голос Френкі («від самого лише алкоголю та фаст-фуду у пузі буде дірка, треба їсти щось суттєве, бро»), і Ророноа вирішив, що треба таки купити собі чогось доброго та корисного. Хлопець був не дуже вибагливим у плані їжі – готувати він вмів хіба що яєчню та гарячі бутерброди, але сьогодні був настрій на щось таке незвичне, штибу рибних паличок. «Риба корисна, отже рибні палички теж мають бути корисними», розважав себе думками хлопець.

Знайти правильний відділ у цьому довбаному лабіринті було складно, але можливо – холодильники з рибою та різноманітними напів-фабрикатами височіли над Зоро та поціляли у саме серце видом різнокольорових коробок. «Те що лікар прописав», усміхнувся Ророноа та вже було потягнувся до полички, коли раптом на весь супермаркет заревіла мелодія його рингтону. Миттю витягнувши апарат з кишені куртки, хлопець натиснув на зелену трубку та затиснув телефон між вухом та плечем.

— -Ло?

«Наче відчув, зараза», подумав хлопець. З трубки лунав нерозбірливий голос Френкі.

— Привіт. В тебе щось термінове? Я зараз на закупах, − пробурмотів Зоро.

З того боку лінії хтось крякав та лаявся. Гучний жіночий голос (Намі, точно вона), голосила та крила матом його бідного друга:

— У нас потоп! Пиздець! Спасіба! Френкі, блять, воно не хуяре! Вода ллється, не спиняється взагалі! Шо з ним робить?! Я зараз його з ноги вдарю, і якщо воно не запрацює, то я вже не знаю даже!

Зоро насупився: Намі лаялась багато і страшно, але панікувала рідко. Нині ж її голос звучав не просто занепокоєно, а навіть трохи перелякано – такою Зоро чув її хіба що один раз за все життя, коли пекарню, де вона працює, ограбували якісь місцеві хулігани. Дівчина тоді майже тиждень тільки й робила, що лаялась. Ророноа зрозумів, що сталось щось надзвичайно серйозне. Часу розбиратись не було, тому, відкашлявшись, хлопець міцніше схопив телефон, обрав найспокійніший з усіх можливих тон та швидко проговорив:

— Намі, чуєш? Заспокойтесь, я зараз приїду, ми все вирішим. Дзвоніть у аварійку, вони до вас швидше приїдуть. Номер, надіюсь, сама знаєш. Дзвоніть і чекайте на мене.

Відстоявши у невеликій черзі, Зоро схопив кульок з покупками, кабанчиком побіг на зупинку, втулився у місце біля кондуктора в трамваї та поїхав. У голові стояла картина повністю затопленої квартири, понівечених меблів та злих сусідів. Ророноа заспокоїв себе – врешті-решт, все добре, просто невеликий потоп у хаті, з ким не буває.

Як виявилось, буває зі всіма, але не в таких масштабах і не на такі гроші – квартира Намі та Віві потребувала не просто косметичного ремонту, а справжнього, капітального, з заміною сантехніки, повним знеструмленням кімнат та відсутністю хазяїв під час проведення робіт. Дівчата були занадто шоковані, щоб сперечатися з працівниками екстреної служби, тому швидко зібрали найнеобхідніші речі та вийшли надвір. Зоро закурив – хлопець палив не часто, але цигарки завжди носив з собою. Не дарма: шум крові у вухах стихав, натомість прийшла втома та бажання завалитись спати. Питання з ночівлею вирішилось швидко: Ророноа вдома прибирався хіба що по великих релігійних святах, тому варіант з його квартирою відпав одразу, а з швидкого доступу була лише халабуда Френкі у селі.

Дорога до оселі була виснажливою – на пів-дорозі Зоро зрозумів, що лишив пакет з продуктами у трамваї, але нервів для хвилювання вже не лишилось. Хлопець з блакитним волоссям завжди мав у холодильнику їжу, тому харчування було останнім з їх довжелезного списку проблем. Коли на горизонті нарешті з’явився двоповерховий будинок з чудернацькою зіркою над дверима, Ророноа вже був готовий впасти прямо на підлогу та проспати, як мінімум, тиждень. На порозі хати стояв Луффі – Монкі навіть відпросився зі зміни, аби побачити, що всі його друзі в порядку.

Втомлена компанія увійшла до оселі – Френкі одразу попередив, що на всіх дивану не вистачить, і комусь треба буде спати на розкладних ліжках або в гамаку. Монкі втомлено завалився в гамак, і вже через десять секунд спав (як їм з Ейсом вдавалось так швидко засинати ніхто не знав − родинна таємниця, напевно). Мовчазне рішення віддати Намі та Віві єдиний в будинку диван лишило Зоро та Френкі із старими металевими розкладушками, з яких випирали пружини та повсякчас сипались гайки. Підстеливши свою куртку та підклавши під голову якусь скатертину, Ророноа побажав усім доброї ночі та ліг. Ніяких думок у голові не було – лише відчуття втоми, і Зоро сам не помітив, як швидко та міцно заснув.

⁕⁕⁕

Наступного ранку Зоро прокинувся від галасу – великий годинник з ілюмінацією показував о-пів на першу, отже сніданок хлопець вже проспав. Після ночі на розкладушці спина боліла, але не критично, тому Ророноа встав, потягнувся та пішов на кухню. Біля плити стояв Френкі та готував, певно, каструлю омлету. На столі стояли тарілки з бутербродами та відро чаю (буквально: у механіка не було підходящого чайника). Зоро взяв один бутерброд з ковбасою, ополоником налив чаю у чисту чашку і насолоджувався обідо-сніданком.

Френкі роздав усім по тарілці дивного рідкого омлету, але сперечатись про якість страви ніхто не наважувався – хазяїн дому має право бути жахливим кухаром. Наївшись, компанія поскидала брудний посуд до раковини. Ророноа ліг ще відпочити – боліли м’язи, голова та чомусь великий палець лівої руки. «Ревматизм», подумав Зоро. Дівчата грали у якусь карткову гру, Френкі щось майстрував за столом, Луффі колупався у носі – ідилія.

День пройшов ліниво та спокійно: після учорашнього божевілля сил ні на що не було навіть у зазвичай енергійного Монкі. О п’ятій вечора знову захотілось їсти, тому хлопці (дівчата спали, напевно) вирішили приготувати щось просте – видумувати особливі страві не було сенсу, та й компанія була завелика для кулінарних експериментів. Діставши з холодильника продукти, Ророноа насупився.

— Твою наліво! – вигукнув хлопець.

Френкі підскочив.

— Тьху ти! Не лякай так, в мене ж серце не сталеве! Шо вже сталось?!

Зоро ще більш насупився та вже тихіше відповів:

— Я ж забув продукти у травмаї! Вчора воно якось забулось, а зараз так не хочеться готувати, а в мене ж там рибні палички були, чорт!

Френкі посміхнувся та пробасив:

— Нашо тобі ті напівфабрикати, брате! Я ж тобі завжди кажу – від тої гидоти самі лише дірки в пузі!

Ророноа хотів-було сказати, що від Коли, яку його друг ковтає літрами, дірки в пузі бувають ще гірші, але не встиг, бо хлопця з блакитним волоссям, здається, дуже сильно стривожив раціон харчування друга. Щось вирішивши для себе, Френкі кивнув та пробасив:

— Ми з тобою, чуваче-бро, ідем на рибалку! Збирайся − я на правах старшого маю тобі показати, як виглядає риба без пакетика та сухарів для паніровки!

«Неординарні в нього якісь методи боротьби з шкідливим харчуванням. Тим паче, хто взагалі йде ввечері ловити рибу, це ж тупо», розмірковував втомлений Зоро, поки його друг збирав велетенський рюкзак для походу та шукав вудочки. Френкі завжди був натхненною людиною  (колись він за три ящики пива збудував міні-залізницю, яка дійсно була схожа вокзал у його рідному місті), тому сенсу сперечатись зі здоровилом не було – все одно програєш.

Дівчата йти  не хотіли – втомлені та сонні після епопеї з квартирою, вони зайняли диван та відмовились з нього вставати. «Чомусь їх Френкі не змушує збиратися», ображено бурмотів Зоро. Поки Ророноа згадував, навіщо він взагалі приперся в цей свинарник, механік закінчив збиратися та закинув сумку собі на плечі. Луффі ніде не було видно. «Під шумок додому збрився», прошепотів Зоро.

Дорога по полю тривала вічність – Ророноа ледве плентався, вудочки та відра здавались непідйомними, а ближче до ставка (засраного болота) повітря ставало дедалі тяжчим та більш затхлим: очищенням води у ставі ніхто не займався. Ринвами-канавами парубки дісталися невеликого дерев’яного помосту – серед порослих очеретом берегів можна було розгледіти ненадійний виступ, який походив радше на кривий столик, аніж на плац для рибалок. Питати про безпечність конструкції не було сенсу – Зоро був впевнений на сто відсотків, що Френкі лише образиться на його питання, «ти шо, мені не довіряєш, Зоро, бро!», тому хлопець мовчки кинув знаряддя для рибалки на траву та став влаштовувати собі зручне місце – на березі доведеться провести щонайменше години дві, а там вже як пощастить. Підсунувши з кущів пеньок та підстеливши куртку, Ророноа всівся на імпровізований стілець, взяв одну з вудочок, насадив на гачок наживу («перловка, еге-ж»), підтягнув грузок та обережно закинув ліску у воду – поплавок миттєво здійнявся над поверхнею, позбавивши хлопця необхідності закидати ще раз. Френкі провернув схожі трюки, але зі спінінгом – Зоро не бачив потреби у «палці з вундервафлями», тому надавав перевагу звичайній вудочці без наворотів. Парубки всілись чекати – все ж, рибалка на вісімдесят відсотків складалась з очікування, ще десять відсотків припадали на ейфорію від улову (якщо такий був), а ті десять, що були у залишку (на думку Ророноа, звісно), були відведені на перекур.

Зоро лише зрідка курив план (перша спроба навіки закарбувалась у його пам’яті, і в пам’яті Ейса, напевно, теж), але сьогодні хлопцеві просто необхідно було щось, що змогло би відволікти його від затхлого запаху водойми, незручного пенька та усе більш помітного болю в сідницях – куртка ніяк не рятувала від твердості нерівних поверхонь дерева. Діставши з кишень туго скручений косяк та запальничку, хлопець затиснув сигарку між зубами, підпалив її, сховав запалювач та відкинув голову назад. Перша затяжка обпекла горло, але хлопець був готовий – протягнув дим по язику, обережно вдихнув, видихнув і примружив очі. Френкі ніяк не коментував дії друга – Ророноа багато не розповідав про свою роботу та хобі, але з туманних описів та завуальованих натяків можна було легко уявити щось не зовсім законне. Друзі не читали хлопцеві моралі – всі добре знали, що брат Луффі теж колись займався незаконною торгівлею, а Намі, наприклад, у підлітковому віці дуже вміло чистила кишені необачним громадянам.

Друга затяжка вдарила у голову та затуманила зір – крізь блакитнувату димку Зоро міг розгледіти лише силует друга, обриси озера та дерев. Відчуття притупились, руки, що тримали вудочку, розслабились, а ноги немов перетворились на розварену локшину – зібрати кінцівки у купу не вдавалось. Ророноа дурнувато посміхнувся, поглянув спочатку на Френкі, далі − на озеро, потім подивився на свою вудочку: порепане руків’я здавалось найцікавішою річчю у світі. Крізь закладені вуха було чути чоловічий крик. Зоро з усіх сил сфокусувався на голосі – не просто так людина галасує, напевно.

— … лює! …йоб, тяг…! Зоро, я те…!

Напевно, терпіння у чувака закінчилось, бо тої ж миті над вухом хлопця хтось заревів:

— ТЯГНИ!

Зоро потягнув. М’язи рук напружились, пальці міцно стиснули палицю, і Ророноа завалився трохи назад. Ліска блиснула на сонці, за нею з води виринув поплавок, і врешті-решт на поверхні показалась риба. Такої звірини хлопець ще не бачив – довжелезна рибина у крапку, сягала, певно, метра; величезні, вирячені жовті очі гляділи на нього, гострющий ріг погрозливо стирчав прямо з лоба, а біло-синій хобот звисав додолу. Парубок оторопів − ноги примерзли до землі, і він міг лише спостерігати за тим, як Френкі («звідки тут взявся Френкі?!») катався по траві та намагався заламати озвірівшу рибу. Механік програвав – тварюка ледь не проштрикнула його ногу рогом. Ророноа вирішив діяти: схопив колоду, на якій сидів, підбіг до друга та з усієї сили гамселив по хвосту вертлявої зарази. Рух припинився.

На помості стало тихо. Про сутичку, що відбулась на цьому місці буквально декілька секунд тому, нагадував хіба що вид захеканого Френкі та розкидані по помосту вудочки. Зоро відчував, що до його кінцівок повернулась можливість відчувати. Очі сфокусувались на відрі – у напівзаповненій водою ємності  борсались декілька величеньких окунів та один вугор. «Не зрозумів», обурився хлопець. Набравши повітря у легені, рибака скрізь зуби процідив:

— Френкі, ти що, в біса, зробив з моїм уловом? Де риба?

Хлопець з блакитним волоссям насупився та показав головою у бік кущів.

— Онде твоя риба, немічне! Щоб мене ще хоч раз потягнуло з тобою на рибалку, чорт би тебе побрав!

Ророноа підвівся з пенька – у кущах стояло друге відро, повністю заповнене водою. На дні плавала маленька, але дуже дивна рибка: круглі, немов перелякані, очі, схожі на маленькі леза плавники, і те, що здалося Зоро найдивнішим – гострий, але притуплений біля кінчика ніс. Хлопець намагався згадати усі види риби, що живуть у їхній місцевості, але на думку спадали лише соми та коропи.

Так і не знайшовши відповіді на своє питання, парубок звернувся до друга:

— А це хто взагалі?

Френкі вирячив очі.

— Це акула, бамбіно! Навіть не питай, якого біса вона тут опинилась, я сам очам не вірю. Треба дзвонити у якусь службу – хай розбираються, звідки у сільському ставкові акули завелисі!

Ророноа закляк – не дарма ідея порибалити здалась йому дурною. Уява підкидала картини з старих фільмів про крокодилів, де гігантські алігатори розміром з «Запорожець» залазили у будинки та пожирали людей. Потрусивши головою, Зоро ще раз поглянув у відро Френкі – окунів мало вистачити на вечерю, дівчата будуть задоволені.

Далі збиралися в тиші. Хлопець з блакитним волоссям нарешті заспокоївся – у службі, куди він ледве додзвонився, його запевнили, що поодинокі випадки потрапляння хижих риб до невеликих водойм бувають, але вкрай рідко, акулу вони заберуть, а чоловікові варто відпочити та не хвилюватися. Склавши докупи вудочки та взявши по відру, рушили додому. Ємність з небезпечною рибиною Френкі взяв сам – хвилювався.

Дорога додому здавалась ще довшою – Зоро неймовірно втомився і бажав проспати як мінімум тиждень. Доплентавшись до халабуди, парубок прямо на порозі скинув усе риболовецьке приладдя, зняв чоботи та впав на розкладне ліжко обличчям униз. Сон прийшов швидко – Ророноа не чув ані стурбованого шепоту дівчат, ані емоційної, і тому не дуже послідовної розповіді Френкі, ані клацання металевого відра.

Прокинувшись, парубок почув, що до відомих йому голосів додалось декілька невідомих – Зоро відкрив одне око та побачив на порозі двох хлопців у формі: один був високий, з білявим волоссям та великим підборіддям, а другий мав на голові чудернацьку бандану з квітковим узором, яка не давала незвичним рожевим пасмам спадати на обличчя хлопця. Обидва були у синіх куртках з білим написом − «ЕКСТРЕННА СЛУЖБА ДОПОМОГИ У ВИПАДКУ ВИЯВЛЕННЯ НЕВІДОМИХ ЗАРАЗ – ЕСД УВВНЗ».

Працівники з неабиякою цікавістю розглядали улов Зоро – «не кожного дня побачиш справжнісіньку акулу!» − сперечались про щось та оформлювали протокол. Закінчивши з заповненням паперів, парубок з рожевим волоссям схопив відро, помахав на прощання  та вийшов надвір. Блондин ще раз переглянув документ, пробурмотів щось («третій раз за тиждень, геть показились»), відкланявся та вийшов услід за колегою. З вулиці почулись бумкання, крякання та ревіння мотору, шум колес та гудок. За мить все стихло.

Ророноа підвівся з ліжка, потягнувся та пішов на кухню. За столом сидів Френкі, у руках він тримав величезний кухоль  та періодично гучно сьорбав з нього напій. Зоро сів навпроти, налив залишки чаю з відра, взяв трохи підсохлий бутерброд та взявся вечеряти. Прожувавши, парубок спитав:

— А дівчата де?

Френкі відпив, прокашлявся і відповів:

— Я їх додому відвіз. Виявилося, там не все так погано, як ми думали – рєбята що дивилися викликали інших, ті сказали що з трубами добре все, тільки косметичний ремонт треба, шпалери там, ну ти поняв. Та й їм вдома краще буде, в мене тут нема таких умов, що, ну, для леді підходять.

Хлопець позіхнув.

— Їж давай, я тебе теж додому завезу і впаду спати – ти тут валявся, а я проблеми вирішував… Насичений тиждень видався, йомайо.

Ророноа дожував бутерброд, встав з-за столу, забрав куртку і вийшов з дому. Френкі прослідував за ним, підійшов до машини та відкрив двері пасажирського сидіння. Зоро зручно вмостився та пристібнувся захисним ременем. Коли вони рушили, хлопець ще раз оглянув хату – все було добре.

⁕⁕⁕

Попрощавшись з Френкі біля під’їзду, Зоро проводив поглядом фургон та піднявся по сходах до своєї квартири. В домі було тепло і затишно – поставивши телефон на зарядку, парубок роздягнувся і ліг на диван. Ророноа наче й виспався, але в сон хилило нещадно – день видався насиченим.

Засинаючи, хлопець гадав, що саме могло статись з тою рибиною, яку йому вдалося зловити – чи її випустили, чи вбили, чи відправили кудись, в заповідник, наприклад. Ті хлопці зі служби наче до серйозної організації належали – акула точно була в надійних руках.

Ророноа повернувся на інший бік. Завтра на роботу, треба відпочити – що як їм раптом нового поліцейського на район поставлять, а Зоро не в формі?

«Непорядок буде, це точно», подумав хлопець, усміхнувся, і з цією думкою нарешті провалився у теплий, сповнений казкових мар сон.

Під час написання фанфіку надихалась такими треками:

Хулігани – Тартак

Наркомани -Андрій Миколайчук

Орест Лютий – Хуяк