Історія перша: про те, як важливо завчасно знаходити житло у незнайомому місті

Ейс такої підстави не очікував. Ні, хлопець звісно звик, що всі плани у його житті або здійснюються у зворотному напрямку, або взагалі не здійснюються, але він якось не планував опинитись у нинішній ситуації. А ситуація дійсно була не дуже: Луффі (який пообіцяв притулити кудись свого любого братика на декілька днів) не відповідав ані на дзвінки, ані на повідомлення, і Ейс вже другу годину стояв як дурень на автовокзалі з самим лиш рюкзаком та капелюхом.

«Принаймні я точно знаю що приїхав до правильного міста», заспокоїв себе хлопець, розглядаючи вітрини сувенірних лавок. Поряд з автовокзалом був непоганий секонд, але в Ейса не було багато грошей. Останні свої заощадження він витратив на поїздку сюди і на квиток назад, а ті бері що залишились він бажав витратити на їжу та, можливо, подарунки друзям, що чекають його у рідному селі.

В кишені завібрував телефон, і Ейс підняв слухавку. На екрані висвітилась фотографія його брата, а слідом за цим пролунав гучний голос Луффі:

—Ейс! Сподіваюсь, ти доїхав без пригод! Вибач, але у нас з товариством повний завал на роботі! Ніяк не зможу тебе зустріти! І до себе забрати теж! У нас тут новий проект, і ми з Зоро вирішили зробити штаб у квартирі! Не хвилюйся, будь-ласка, я вже знайшов місце де ти зможеш зупинитись принаймні на декілька днів, зараз скину адресу! Бувай!

У Ейса зблідніли веснянки на обличчі. Він не був здивований різкою заявою брата, але все ж після довгої дороги хотілось відпочити вдома, на дивані, та у компанії родини, а не тарганів та купи туристів або студентів. Але якщо виходу немає, то треба принаймні переглянути доступні варіанти ночівлі.

Час йшов, а повідомлення від Луффі хлопець так і не отримав. Довелось самому вирішувати питання. Шукати житло в інтернеті справа не надто захоплююча: то тут, то там Ейс читав відгуки про клопів, гучних сусідів, поламану сантехніку та погане розташування. Вже порядком заїбавшись, він знайшов, що шукав: гуртожиток, недалеко від вокзалу, не дуже дорого, є душ та ліжко, а більше хлопцю і не треба: він же лише на декілька днів приїхав, а там якось воно розрулиться.

До місця можна було доїхати на трамваї, а можна було дійти пішки. Ейс вирішив заощадити: зайвої копійки не буває, а жити йому тут треба щонайменше дня три, тому Портгас рішуче попрямував у тому напрямку що його вели гугл карти.

⁕⁕⁕

«Кляте лайно, а не карти», така думка  промайнула у голові хлопця, коли він вкотре зайшов у глухий кут. Жінка у телефоні наполегливо просила його йти прямо і не звертаючи, але Ейс не був ані Гегрідом, ані привидом, і пройти крізь кляту стіну не міг. Плюнувши, хлопець дістав бутерброда з ковбасою і сів поїсти. Дощ періщив не стихаючи, вітер дужчав, але у Портгаса була парасолька та сила волі. Бутерброд був смачний, і трохи збадьорившись, хлопець продовжив свої пошуки.

О другій годині ночі він таки знайшов, що шукав: невелика будівля незрозумілого у темряві кольору височіла прямо над хлопцем. Вивіски не було, але на дверях була написана від руки записка зі словами ПІСЛЯ ОДИНАДЦЯТОЇ НЕ ПУСКАЄМО, яку Ейс успішно проігнорував.

«Хвате, вже намучився», пробурмотів парубок та зайшов до будівлі. На ресепшені сидів дідо та палив цигарку. Насправді цигарок було три, але Ейс у темряві вирішив що то йому привиділося.

—Бронь є? – спитав дід, діставши з кишені пальта коробку сірників.

—Нема, − відповів Портгас. Про бронь він якось не подумав.

Дід зітхнув. Очевидно, йому не дуже хотілось щось робити в принципі, а тим паче у глупу ніч та ще й у таку погоду. Поколупавшись у старому комп’ютері, вилаявшись та зітхнувши, дід (якого до речі звали Смокер, якщо бейджик належав йому, звісно) віддав Ейсу номерок.

Номерок був пошарпаний, зі слідами від цибарок з обох боків та випаленим числом двадцять п’ять з лицьової сторони. Ейс хотів було спитати у якому напрямку йому йти (прямо за реєстраційною стійкою коридор розділився на декілька проходів), але чолов’яга виглядав ще більш змучено ніж сам хлопець, тому той вирішив лишити старого в спокої.

У коридорі горіла одинока лампочка, світла від неї катастрофічно не вистачало, тому довелось увімкнути ліхтарик на телефоні. Коридор від того не став ані привітнішим, ані більш зрозумілим: у темряві числа на табличках було ледь видно, а сам прохід був вузьким, як у потязі. У кінці проходу Ейс побачив двері під номером двадцять два, а отже кінцева ціль має бути недалеко. З останніх сил парубок дошкандибав до потрібного місця: двері були відчинені, а на картонній табличці поряд з ними було від руки написане число двадцять п’ять.

Ейс зітхнув з полегшенням. «Я ніколи не розкажу ані Луффі, ані тим паче Зоро про цю подорож», гикнувши та ще раз зітхнувши подумав хлопець.

Легенького поштовху було достатньо для того, щоб двері з тихим скрипом відчинились. За ними не було нічого незвичного: охайна кухня, розрахована на щонайменше десятьох людей, диван, декілька старих крісел, невеликий телевізор та старий килим. Затишно, особливо якщо доведеться провести у такому місці усього лиш одну ніч.

Діставши гель 3 в 1 та рушник, Ейс кинув рюкзак на диван та попрямував до ванної. «Сервіс», подумав хлопець, взявши з раковини одноразового пакета та підстеливши його на підлогу у душі. На диво гаряча вода розморила хлопця, тому з ванної він вийшов вже з заплющеними очима і навпомацки попрямував до спальні.

Залізні двоповерхові ліжка були позбавлені будь-яких ознак того, що на них хтось спить, тому парубок вирішив впасти на найближче до входу, не зважаючи на інші місця. Завтра він розбереться з Луффі, речами та житлом, а сьогодні треба добряче відпочити та поспати. Так, вранці він точно все вирішить.

⁕⁕⁕

Вранці Ейс нічого не вирішив. Монкі завуальовано повідомив що у нього взагалі немає місця для ще однієї людини (знаючи Луффі, так воно є: у цього хлопця відсутній самоконтроль, але брехати він ніколи не стане), тому парубок ще раз похвалив себе за рішення знайти житло. Принаймні він виспався та був у теплі, а скоро ще й буде ситим, якщо наважиться вийти на вулицю за покупками: учорашній дощ перетворився на грозу, у небі блимало та гримало, а ті відчайдухи, що вирішили вийти з хати, невеликими зграями сиділи під карнизами будинків.

Бажання йти на вулицю геть зникло. На щастя, з поїздки у Ейса залишився шоколадний батончик та пляшка Живчика, а отже з голоду він не помре. Принаймні, декілька годин точно. Влаштувавшись на ліжку зручніше, Портгас відкрив напій, зробив пару ковтків, відкрив батончик та насолоджувався відпочинком. Можливо, та воно і на краще буде: він відпочине, відновиться після поїздки, а потім з новими силами поїде об’їдати холодильник брата: той знайшов собі на місці якогось старого кухара, який попри кремезну статуру мав добре серце та іноді безкоштовно підгодовував його ненажерливого бро.

«Радий за нього, але не від щирого серця», пробурмотів Ейс. У той самий момент блимнула блискавка, гримнув грім, і парубку почувся тихий зойк. Новий розряд, новий зойк. Луффі ніколи не боявся грому, а навпаки поривався вибігти прямо у бурю (якби не крики діда та здібності Портгаса до бігу на короткі дистанції йому би це вдалося), тому концепт заспокоєння людей під час шторму був для хлопця незнайомим.

Підкравшись до ліжка сусіда, Ейс поштурхав перелякану особу у плече. Потім ще раз, більш наполегливо. Третій поштовх ледь не скинув людину на підлогу, але мав хороші результати: з-під ковдри на нього дивились прекрасні блакитні очі, а якщо бути точнішим – прекрасне блакитне око, бо інше було сховане за білявим волоссям. Довгі пальці вхопились за край ковдри, а ноги у чорних шкарпетках повільно опустились на холодну підлогу.

Портгас вже було забувсь про непогоду, але черговий голосний звук змусив його сусіда сильніше закутатись у ковдру та примружити очі.

Ані сім’я Ейса, ані його друзі не боялись гучного та блискучого явища природи, тому парубок відчував себе трохи не в своїй тарілці: друг його брата, довгоносий Усопп, іноді підстрибував під час особливо сильної непогоди, але той ніколи не виглядав настільки нажаханим навіть коли лютував справжній буревій.

«Якщо чогось не знаєш, краще уточнити», вирішивши так, хлопець запитав:

— Не хочеш подивитись мультик?

«Який в біса мультик, він же не Луффі, чорт, я дурень! Ну от, тепер він точно вирішить що я якийсь ідіот. Скільки разів дідо казав навчитись стулити вчасно пельку! От тепер і маю таку купу проблем! Бляха, чорт!»

— Хочу.

Ейс припинив занадто активну мозкову діяльність. В кінці-кінців, це ж не побачення −всього-на всього сумісний перегляд мультфільму. На телефоні. У ліжку поряд з переляканим незнайомцем в якого він навіть не спитав ім’я.

— Я Санджі. А тебе як звуть?

— Ейс.

— Добре, Ейс. Який мультик будемо дивитись?

−  Давай, може, е-е… «Бридке каченятко та я»?

«Не міг вигадати щось краще?!»

— Давай. Сто років його не дивився.

Неймовірно. Він знайшов людину яка дивилась цей шедевр мультиплікації та навіть мала щось добре про нього сказати.

Влаштувавши телефон на горбику з ковдри та подушки, Ейс увімкнув мультик. І не помітив, як півтори години пролетіли повз. Санджі виявився не дуже балакучим глядачем, але дуже емоційним, як і сам Ейс: принаймні, їм обом було не соромно плакати на моменті прощання Раціо з каченям. Мультик добіг кінця занадто швидко, гроза навіть не думала вщухати, тому рішення подивитись ще один мультфільм здалось раціональним обом сусідам.

О шостій ранку від буревію лишились тільки нагадування у вигляді опалого листя та калюж. На вулиці йшла противна мжичка, тому бажання виходити надвір все ще не було.

«Може, воно на краще. Має ж воно все якось розрулитись». Ейс був переповнений оптимізмом. Сусід (Санджі, нагадав собі хлопець) виявився напрочуд непоганим кухаром, і Портгас вважав що нині він в шоколаді. Зустріч з Луффі було перенесено на період «після дощу», тому у хлопця була можливість вдосталь повалятись у ліжку та зібратись з думками.

А також познайомитись поближче з дідом на рецепції (діду, як виявилось, було усього лиш сорок років, і ім’я в нього було гучне – Смокер). Дід розказав, що у гуртожиток раніше заселяли студентів, але нині в університет ідуть лише місцеві, а ті, власне, не мають причини лишатись тут, тому тепер будівля слугує радше напів-мотелем для таких як Ейс. У Смокера не було ані дружини, ані дітей, була помічниця Ташигі та нескінченний запас цибарок у пальті. Жилось йому непогано, а особливо коли ніхто не зачіпав своїми розмовами, тому після короткого діалогу Портгас повернувся до кімнати. Санджі розмовляв по телефону та готував щось на кухні. Розмова, очевидно, була не дуже приємною, а Ейс застав лише її кінець:

— Ні, навіть не починай про це! Я вже вирішив, що лишусь тут! У вас з Віві є своє житло, ви маєте бути удвох. Я тут сам впораюсь. (..) Так, мені не дев’ять років, все буде добре! Намі, я тебе люблю, але іноді ти занадто сильно нагадуєш мені мого стариганя. Люблю тебе! Бувай!

— Проблеми?

Санджі підскочив, зашарівся, але швидко оговтався та продовжив щось готувати.

— Ні, просто занадто турботливі друзі… Будеш снідати? Я не слідкував за тобою, але, здається, вчора ти не вечеряв, а я хочу віддячити тобі за… Ну, ти розумієш, зазвичай зі мною такого не буває, але…

У хлопця на обличчі було написано що він бреше і намагається знайти якусь «більш мужню» причину своєї поведінки вчора, тому Ейс вирішив позбавити його необхідності вигадувати на ходу і підняв руки догори.

— Гей, не хвилюйся, все добре! Я розумію, таке іноді буває. Нема проблем. А щодо сніданку… Я ду-у-у-же голодний! У дорозі нормально не поїси, а потім часу добре перекусити все не було! Що готуєш?

Хлопець вимовив назву, яку Ейс нізащо у житті не повторив би, але на пательні парубок побачив рис зі шматками м’яса. М’ясо він любив, тому причини відмовлятись від їжі не було.

Страва виявилась надзвичайно смачною, на десерт Санджі виніс з кімнати чудернацькі пиріжки (божественні), а розмова з сусідом була настільки невимушеною та комфортною що Ейс відчув дивне бажання більше часу провести з новим знайомим. Думки про зустріч з Луффі все ще хвилювали його, але Санджі… теж хвилював. У хорошому сенсі. Виявилось, що він у місті вже багато років, але тільки вирішив пожити самостійно. Його наставник живе неподалік і має власний ресторан, тому якщо раптом Санджі не вистачає часу приготувати щось самому він приходить до Зеффа (шеф Зефф, ги) і той його годує абсолютно безкоштовно. Санджі не любить грозу, жахастики та каву, любить море, блакитний колір та морепродукти, а ще ресторан Баратьє, де він сам іноді працює. Хлопець вчиться в університеті, а весь вільний час присвячує роботі та відточенню своєї майстерності.

Ейс навіть не помічає як починає розказувати про своє життя, про Луффі та дідуся, про друзів, з якими вони подорожують різними містами, про свої татуювання та бажання об’їхати та подивитись світ. Чомусь йому стало дуже затишно тут, біля незнайомця який боїться грози та любить такі ж мультики як і він. Можливо, він ще недостатньо відпочив з дороги і тому так відкрито розказує Санджі про маленькі деталі свого життя, свої мрії, а під час перекуру навіть розказує про небагаточисленні любовні походеньки.

Санджі розповідає про Баратьє, про дивакуватих кухарів, про навчання та життя окремо від Зеффа. Для них  ця розмова стає початком чогось нового, бо вони обоє вперше так відкрито діляться своїми думками, переживаннями та спогадами з кимось поза вузького кола знайомих. Коли негода остаточно вщухає, обоє відчувають як щось змінюється.

Теми для розмов врешті-решт закінчуються, але тиша не здається важкою: сусідам є про що подумати. Вони разом прибирають, тому на кухні ще довгий час чутно випадкові «дзеленьк» від стуку посуду та поодинокі прохання передати рушника та відкрити дверцята.

В кінці-кінців паузу порушує голосний рингтон. Ейс ставить у шафу чашку, витирає руки та відповідає на дзвінок:

— Так, я слухаю!

— Ейс!

Луффі кричить так голосно, що підстрибує навіть Санджі.

— Ейс! ПРИВІТ! АГОВ! ЧУЄШ?! Ми з Зоро таки зможемо тебе до себе взяти! Вибач за ці незручності, ми справді думали що буде повна габела, але воно якось само всьо рішилось, уявляєш?! Тебе забрати?! Я знаю, що ти не брав багато речей, але якщо треба я під’їду, ЧУЄШ?!

Від гучності у Ейса почали боліти вуха, тому поки брат набирав у легені повітря для наступної репліки хлопець заговорив:

— Привіт, Луффі! Дякую! В мене все добре, речей не багато, їхати не треба! Я добре пам’ятаю дорогу, від цього місця має бути приблизно години дві. Почекаєш мене на зупинці?

— ЗВИЧАЙНО! Спіши, але не забудь зайти купити щось до чаю! Я все з’їв! БУВАЙ!

— Що ж, це було… Гучно, − шепоче Санджі.

Ейс посміхається.

— Так, іноді Луффі буває занадто… Луффі.

Санджі зітхає.

— Так… Знаєш, прямо біля гуртожитку є гастроном, а тобі, здається, треба купити щось до чаю.

Ейс продовжує посміхатись.

— Що, так не хочеш мене відпускати?

Санджі червоніє, а Ейс вирішує, що кухар занадто милий.

— Знаєш, якщо чесно мені навіть цікаво поглянути що там у вас за гастроном, він, напевно, відрізняється від тих, що я вже бачив, принаймні кольором, я ще,наприклад, не бачив світло-жовтих гастрономів у червону цяточку можливо, це мій шанс…

Санджі посміхається.

⁕⁕⁕

— Ейс, познайомиш мене з САНДЖІ?! Ну будь-л-а-а-а-ска, ви зустрічаєтесь вже ДВА місяці, я хочу хоча б скуштувати щось з його страв, ну будь-л-а-а-а-аска!

— Ні, Луффі! Намі, зроби щось!

— Вибач, Ейсе, але цю проблему ти маєш вирішити сам! Бувай, передавай мої вітання Санджі! Цілую! До зустрічі!