Я зроблю все задля тебе, тільки живи

 Чи звертали ви хоч раз свою увагу на щілину між шафою та стіною? Ліжком та підлогою? Краще не дивитися туди, бо вас можуть зустріти пару очей, що дивляться на вас.

При першій зустрічі з тінню, вона запитає:

«Чи хочеш ти пограти зі мною в хованки?»

Навіть якщо у вас не буде на це настрою, ви не зможете відмовити. Гра полягатиме у тому, що ви не зможете дивитися між щілин, але коли ж ви зустрінетесь з тінню вдруге, то опинитесь в іншому вимірі.. або пеклі. Це вже на розсуд тіні.

***

Сяо досить незвичний лише зовнішністю та зачіскою, та в цілому звичайний підліток. Через швидку втрату батьків в ще малому віці, хлопець став беземоційним та замкнутим в собі, ніби насправді загинув він сам. Наскільки фізично, невідомо, але морально – поранився сильно.

В снах часто являються живі картини з місця бою, невідомого нікому, та також незнайомий хлопець, який схилився над тим та плакав. Сяо вважав це простими жахіттями, але чи насправді це було воно?

Опікувався хлопцем – його старший брат, Чжун Лі. Жили в простій квартирці, недалеко від центру міста. Попри таку сімейну ситуацію, жили не бідно, завдяки звісно старшому Лі та його «другу» Чайлду.

Що між ними відбувається, справжня таємниця для всіх, та здається, що навіть для них самих.

***

Самий простий буденний вечір, за вікном вже потемніло. З сусідньої кімнати почулись якісь звуки і грохіт. На них Сяо прийшов заглянуи, що спричинило такий шум. Насправді, все просто, його старший брат всього лиш одягається, але здавалось так ніби Лі перевернув шафу на себе.

  — Ти куди збираєшся?

  — Запросили на вечерю в ресторан.

  — Дай відгадаю.. Ох, точно, навіть не потрібно відгадувати. До придурка рижого?

  — Сяо, не треба. Тобі щось по дорозі взяти?

  — Та ти і так забудеш гаманець, для чого щось казати?

  — Захочеш їсти, пориєшся в холодильнику. Не захочеш щось з того, вибору багато, доставка або підеш кудись пішечком, картка на столі.

  — Ага, йди вже, не встигнеш.

  — І тобі гарного вечору.

Вже за кілтка хвилин, братового сліду і видно не було. Сяо навіть не здивувався, що весь безлад який був у кімнаті старшого, був ідеально прибраний. Йому б таке вміння, як в брата.

Після огляду холодилька було чітко зрозуміло, що сьогодні готувати нічого не доведеться. Тому що продуктів немає, від слова взагалі. Що ж.. Ще два варіанти: пішком в кафе і доставка. Думаю тут вибір очевидний.

В кінцевому результаті, Сяо сидить на дивані з коробкою піци під боком, переглядаючи нові новини, історії, відео. Одним словом – байдикував.

Увагу привернула одна легенда-історія, яка попалася між гущі інших схожих, але чомусь саме ця привернула його увагу.

— Пф, «Тінь із щілини». І хто в це вірить. Максимум, яка там може бути пара очей, так це кота, в кого він є. Смішні люди, – не сильно зациклюючись на цій легенді, хлопець далі прогорнув стрічку.

~~~

Вже далеко за північ. Сяо спить чутливо, тож мав би чути як брат повернеться.

Не повернувся таки. Що ж, це його діло.

Від чого хлопець прокинувся цієї ночі, не зрозуміло, але таке відчуття ніби хтось… споглядає за ним? Оглянувши всю кімнату, на думку впала та сама легенда, яка успішно забулась ще ввечері, чомусь саме зараз, в цей момент, згадалась. Звісно, Сяо розумів, що це вигадка.. Але якщо?

Подивившись під першу ж щілину, а це було між шафою та підлогою, Сяо не повірив, що бачить це. Чітко виднілася пара очей. Вони так і заманювали до себе, в свій вимір, виглядали як смарагд з синюватим відливом. Ці очі здавались на диво знайомими та рідними, як в цей ж час хлопець бачив їх вперше.

Звісно Сяо не повірив спочатку. Ну, а мало чого може побачитись спросоння. Простояв хвилину дві, вдивляючтсь в очі.

— Такого просто бути не може, в принципі.

Тому молодший Лі направився у ванну.

— Це просто галюцинація. Просто ще до кінця не прокинувся. Це все можна пояснити, – бормотав сам собі хлопець ще захриплим після сну голосом.

Холодна вода швидко привела до тями, але враження, що до цього були галюцинації, не було.

Рішення повернутись назад в ліжко було прийняте, але незрозуміле відчуття, що на тебе хтось дивиться, було присутнім. Закралася ідея перевірити.

Зупинившись біля шафи, в Сяо був чіткий конфлікт в голові самим ж собою.

«Ні я не буду. Там нічого немає, для чого мені туди дивитись. Але ж може? Ні, це все галюцинації. Але ж якщо перевірю нічого ж не станеться, раз нічого немає, правильно?»

Все таки конфлікт виграла та частина, що хотіла зазирнути. Тож, Сяо направився до щілини, де бачив пару очей минулого разу.

Пригнувшись, хлопець почав все розглядати, але нічого не було. Пройшло декілька секунд та хлопець вже хотів визнати що це все таки галюцинації, але за мить погляд із щілини з’явився. Той самий, такий же привабливий і безслівно божественний. Але на цей раз до чарівних оцей додався такий янгольський та приємний голос, який так і ласкав слух. Це поєднання так і кликало до себе, як та мавка біля озера причаровує невинних жертв.

— Сяо, невже це ти? Я за тобою так скучи-ив. Ти справді живий?

Отямитись після такого було важко, в ще важче щось сказати.

— Це галюцинації?

— Ні-ні, Сяо ти що? Все сповна реально.

— Припустимо, я прийняв цей факт. Хто ви і звідки знаєте моє ім‘я?

— Не пам‘ятаєш мене, так? Ну добре, цього я очікував.

Тобі просто час прокинутись, твій сон затягнувся.

— Ви не відповіли на питання.

— Хах, який затятий. Давай зробимо так, пограємо у хованки, тоді відповім на питання.

— А якщо я відмовляюсь?

— На жаль, не маєш права, сонце. Такі вже правила.

— Чому ти мене називаєш так і чому я тебе взагалі слухаю, кінець кінцем? Може це ще один дурний сон, як про ту битву.

— О, то ти пам’ятаєш битву? Вже легше.

— Я нічого не пам’ятаю і не розумію що тут робиться.

— Все згодом. Правила гри прості – не дивитися у щілини. Якщо подивишся –  відправишся зі мною, в мій світ. Все, на цьому я мушу закінчити. Бува-ай, Сяо!

Дивна подія. Безперечно. Але можливо це просто занадто реальний сон? Все може бути.

~~~

Наступного ранку – все як завжди, як кожен день. Але це було, допоки не почувся мелодійний голос десь з-під шафи:

— Добрий ранок, Сяо-о! Сподіваюсь ти не забув про гру?

На слова Сяо різко обернувся, але все таки вирішив не дивитися чомусь в щілину.

«Вот прокляття. Все таки це був не сон… Або я ще не до кінця прокинувся»

— Не забув.

— От і добренько.

«Гаразд, пограю, раз так. Мені ж нічого не станеться, якщо це зараз просто сон, так? Окей».

За мить почувся знайомий звук чайника на кухні.

«Якось рано».

Холодний кафель, з вікна виглядають промені ранішнього сонечка, а Чжун Лі метушиться по кухні.

— Доброго ранку, Сяо, – відволікся Лі під час старань бюджетно приготувати яєчницю з салатом, бо вчора нічого не купив, – гаманець таки забув.

— Ранку. Чого так швидко прийшов?

— А мав бути довше?

— Ну так тебе вночі не було ж. Якщо не було вночі, то чого так рано повернувся?

— В Аякса були справа зранку, тому він мене відразу підкинув додому.

— Все таки те риже? Зрозуміло.

Зрештою ранок пройшов буденно, нічого незвичного.

Але все таки одна річ відрізнялась від інших, точніше дія. Як дивно, але Сяо реально грає в цю «гру». Старається не дивитись у щілини, хто знає чи гра тільки в його кімнаті, чи загалом.

Не сказати, що Сяо боїться тому і грає в цю гру. Ні. Тут більше грає роль допитливість та  пара питань:

«Я зійшов з розуму?» і «Звідки та тінь знає мене?».

День проходив як і ранок, буденно, але й відчуття, що за тобою хтось слідкує так само переслідували Сяо весь день, ще з ночі.

Вдень голос таки не відкликався.. На жаль.. Чи на радість?

~~~

Прийшов вечір.

На дворі барабанять по підвіконню краплинки дощу, туман охопив місто. Миловидна картина би вийшла, якби хлопець був художником. На жаль, Сяо не є ним, тож вільний вечір витратив на читання книжки, яку ніяк не міг закінчити, ще з минулого року.

Захопившись книжкою, Сяо забув по реальний світ та поринув у той, який описується в книжці. Тож, разом із реальністю, забулась і гра з тінню із щілини.

В мить у глибокій тиші кімнаті почулась пісня. Точніше, тільки мелодія, без інструментів, яку співала, на думку хлопця, та сама тінь.

Різко повернувшись в реальність, Сяо підвівся на ноги. Разом із цим, у хлопця з’явилася нестерпна біль у голові, від мелодії, ніби спогади, які довгий час були під замком, повертаються та пропливають перед очима, як фільм про нього самого.

В одному спогаді Сяо бачить Чжун Лі, причому вдягнутий він був вкрай чудернацько, в другому – четверо людей, які обіймали Сяо, хоча хлопець був проти, у третьому.. Барда? Сяо би сильно за нього не зачіпався, якби ж серце проти волі не зробило кульбіт, ніби він побачив ту саму людину, яку не зустрічав так довго. В раз – Сяо зачепився за очі барда… Ті самі смарагдові, миловидні очі, ті самі, такі чудові та такі… Знайомі?

Картинки пропливали одна за одною. Скільки би часу не тривала мелодія, стільки часу тривали спогади. Кожен раз вони змінювались на інші, та з таким відчуттям ніби Сяо втратив частинку себе і ці спогади допомагають повертати її назад.

Що можна було помітити під час них можна виділити одну людину, барда, який фігурував майже постійно. Як і в хороших, так і поганих. Невже настільки для Сяо важлива ця людина?

Останнім спогадом виявився бій. Жорстокі вбивства, злочини, повсюди хаос. Тільки в цих спогадах був не опис війни. В спогаді, ніби як перед очами, нависав над Сяо той самий Венті, як вже зрозумів хлопець.

  Стараючись закрити рани та зупинити кров, Венті плакав. Гірко плакав, при тому промовляючи підбадьорюючі слова, так ніби він їх говорив вже сам собі:

— Все буде добре. Все мусить бути добре. Ти виживиш, Сяо, – схлипнув Венті, поклавши голову хлопця на свої коліна. – Ти не можеш просто так… Зараз відправимося до Ваншу, там тобі стане краще. Тільки не закривай очі, я тебе прошу, Сяо. Дивись на мене, будь-ласочка.

Слова перебивались через сльози, які накочувалися на очі, та схлипи.

Сльози падають на одяг пораненого, в цей час як Венті своїм плащем підтирав багряну кров з ран Адепта та пробував зупини хоч на мить кровотечу.

Очі Архонта вже були повністю заплакані, лице мокре під пролитих сліз та в них самих вже починала посилювати почуття безнадійності.

«Навіть в таких моментах ти красивий..», – вже не зміг промовити це Сяо – всі сили вже давно розвіялись по лугу.

Перед очима все плило та його вже поступово поглинало у глибоку пітьму та одне таки не згасало до самого кінця – це очі Венті. Настільки яскраві, що ніяка пітьма не зможе протистояти їм.

«Чому все так склалося? Він не мав плакати. Я мусив його вберегти від сліз. Тоді ж чому я так провалився..?» – пітьма вже огорнула світогляд, та лише залишилися деякі звуки, які відбивались в голові ехом.

Останніми словами, які доносились з реального світу:

— Я люблю тебе, Сяо. Завжди буду любити. Я… Я зроблю все задля тебе, тільки живи.

Тепер не було чути навіть звуків. Тільки безкінечна пітьма.

~~~

Останній спогад віддав найбільший головний біль, але після нього все різко закінчилось.

«Невже той бій в снах.. Був зовсім не сном?»

З роздумів витяг голос:

— Алатус, сонце, ти як? Щось не так? – почувся чистий, мелодійний голос із щілини.

— Венті..? – припустив Сяо.

— Так?

— Це справді ти?

— Справді. Стоп, що?

— Я, напевно.. Все згадав.

— Ура, Сяо, ти зміг! Я вірив!

— Але що зі мною сталось? – різко перебив Сяо барда.

— Думаю цю розмову би перенести на пізніше, ти вже і так забарився сидіти у цьому світі. Раз так, може би ти хотів повернутись назад..?

— Хочу.

— Ой, та не перебивай. Нумо швидше повертатися.

— З радістю, – промовив Сяо, одночасно заглянувши до Венті.

В мить різке світло разить очі.

Покліпавши декілька раз та звикнувши до денного світла, яке падало з вікна, Сяо зрозумів одне – він лежить на ліжку. Знаймоме місце, дуже, але згадувати поки тяжко.

Далі аналізувати було ще гірше.

Ледь хлопець привстав на ліктях, як на нього, в цю ж секунду, налетіло з обіймами та поцілунками чиєсь тіло з косичками, які лоскотали лице. Здогадатись чиє це тіло, яке зухвало відібрало в Сяо можливість дихати, думаю не важко.

— Венті, спокійніше, задушиш, – голос з сильним хрипцем, але його також можна було пояснити нестачею кисню під час ну дуже вже міцних обіймів.

— Сяо! Ти живий! – вткрикнув від радості Венті, але в голосі вже були чутні тихі схлипи та на лиці вже формувалися слізки.

Після довгих обіймів, точніше це легше назвати «вибиваєм із Сяо останнє повітря», чувся вже чіткий плач. Тож тепер настав час Сяо.

— Спокійніше, – тепер вже адепт обійняв Венті, поклавши його на себе зверху, та ніжно, заспокійливо погладжував того по голові, ніби прибаюкуючи, в той час як бард ні на секунду не відпусткав хлопця з обіймів.

— Там-… Я.. думав ти все. Що я втратив тебе назавжди… – слова кожен раз переривалися схлипами та наступила нова хвиля слізок. Спроба була невдалою, тож Венті назад вткнувся Сяо в груди, паралельно як сльози лишали на одязі адепта мокрі сліди.

— Зрозумів, не говори.

Зараз спроби розпитатись що таки сталось на бою будуть марними, тож найкраще, що може зробити в цей момент Сяо, це стати для Венті подушкою для обіймів та поцілунків, а його одяг – хустинкою для слізок хлопця.

Невідомо скільки точно годин пройшло, але вже встигло повечоріти, поки Венті зміг заспокоітись та злізти з Сяо.

Як виявилось пізніше, адепт після бою провів у безтямності 2 тижні і за те, що він живий, можна безкінечно дякувати Венті, який відразу ж віддав більшість своїх сил, аби Сяо вижив.

~~~

Невже це було простим сном під час безтямності, який здавався цілим життям, чи це дійсно Венті витяг його з того світу?