Я вам не гінець
від печальний менестрельГоук — добра душа. Він не вміє казати “ні”, і його друзі часто цим користуються. Як от зараз, наприклад.
Послання від Фенріса коротке і тривожне — приходь, щойно зможеш. Що трапилось? Та що завгодно. Данаріус все ж таки вирішив провчити раба-втікача і тупцяється у Фенріса під дверима; Фенріс не розрахував сили, коли бився з купою работоргівців, і тепер його треба підлатати; у Фенріса закінчилося вино, а самому йти за новим ліньки. Будь-який варіант можливий. Тому Гоук одягає мантію, ховає по кишенях зілля та прощається з матір’ю і братом — так, про всяк випадок. Він поспішає так, що мало не ламає ногу на слизькому повороті. Хай краще будуть работоргівці або ще якась погань, інакше… Але особняк Фенріса темний і тихий, жодних криків городян, жодних вартових та кривавого дрантя біля дверей. Гоук обережно відчиняє двері та пірнає у прохолодну пітьму.
– Гей, ти чому крадешся? — чується з цієї самої пітьми голос Фенріса. Гоук обаетається на звук – ельф стоїть, притулившись до стіни, без обладунків, тільки з дивними подряпинами на руках. Викликати Гоука, щоб залікувати подряпини? Ні, це ні в які ворота! Гаррет відкриває рота, щоб виплюнути в обличчя Фенрісу всю лайку, яку він вивчив за своє життя, але тут же його стуляє. Феніс виглядає дивно. Точніше, дивніше звичайного. У нього погляд, сповнений провини, а якщо ельф вбиває всіх без жалю, то справа не у вбивстві.
— Навіщо покликав? — Гоук намагається бути миролюбним, але все одно виходить грубо. Нехай.
— Я… знайшов його у катакомбах. Хотів добити, але він був такий брудний і жалюгідний, і … – Фенріс відводить погляд. — Я притяг його додому.
Гоук відчуває, як ворушаться волоски на потилиці. Кого Фенріс міг принести додому? Дракона? Якусь невідому погань, для якої й назви ще не вигадали? Гоук шкодує, що не взяв із собою палицю; він напружується всім тілом, чекаючи удару, вибуху або ще чогось гіршого, але Фенріс не поспішає показувати своє чудовисько. Він тупцяється і заїкається; від нього разить вином, кров’ю та чимось ще. Молоком, може? Ні, дурниці.
– Феріс, викладай! – не витримує Гоук. І Фенріс, важко зітхнувши, викладає. Точніше, приносить з кухні крихітне плямисте кошеня з відірваним вухом. У кошеняти очі великі, злякані та зелені, зовсім як у ельфа.
— Я подумав, може, ти віднесеш його Андерсові? Я… не люблю котів.
“І Андерса”, – подумки додає Гоук. Фенріс швидше задушить кошеня, ніж принесе його до лікарні одержимого мага. Тому Гаррет погоджується без зайвих питань.
Кошеня шипить і дряпається, поки Фенріс закутує його в якусь червону ганчірку.
*
Андерс приймає подарунок із хворобливим ентузіазмом. Він навіть не питає, де Гоук дістав кота, тільки червону ганчірку повертає назад і кидає щасливе «дякую». Маг заліковує котячі рани, метушиться навколо тварини і не помічає нічого навколо, тому Гоук тихо йде геть і викидає ганчірку — та вся в шерсті, крові та сечі — в найближчу стічну канаву.
Під час наступної їхньої зустрічі Андерс, відщебетавши щось безглузде про кошеня, простягає Гоуку кілька пляшечок із темного скла.
— До речі, ти не міг би передати цей настій Фенрісу? — він ловить здивований погляд Гоука і його бліді щоки заливає густий рум’янець. — Від похмілля, — починає пояснювати лікар. — Він багато п’є, а потім виходить на місії. Гірше б’ється. Мені доводиться витрачати багато часу та сил, щоб його підлатати, я… тільки не говори йому про це.
Гоук киває. Розумна пропозиція. Корислива, але все ж таки допомога. Фенріс чудово б’ється, а якщо без похмілля це робитиме ще краще, то і зовсім стане непереможним. Гаррет тільки не розуміє, до чого тут він.
— Сам чому не віднесеш?
Андерс дивиться на Гоука, ніби на свого пацієнта, який вдарився головою і тепер трохи не тямить.
— Ви майже сусіди, а мені з цієї діри кілька годин іти. Та й Фенріс мене на поріг не пустить.
— Добре, — це правда. Ельф готовий вигнати будь-кого, хто йому не подобається, не лише зі свого будинку, але й з міста. — Але я давно пропонував переїхати до мого особняка, там повно місця.
Андерс м’яко, збентежено усміхається.
— І для моїх пацієнтів? Та й як на це відреагує ф … всі інші? — він сконфужено віддає пляшечку і ще кілька пакунків, стискає пальці поверх пальців Гоука. – Дякую за допомогу.
*
Декілька місяців все спокійно — точніше, надто неспокійно, щоб навідуватися до друзів. Кунарі поводяться все нахабніше, магів все сильніше утискають, ситуація і в місті, і в думках загострюється до межі. Гоук багато б’ється — із демонами, піратами, бандитами, работоргівцями, із втратою матері. Остання битва дається йому найважче. Він навіть заводить короткий роман із місцевою аристократкою, але той закінчується до неподобства швидко – дівчину не влаштовує, що Гоука постійно немає вдома. Коли біль трохи вщухає, повертається самота, з якою вбивствам не впоратись. І тоді Гаррет починає ходити у гості.
— Як тобі? — питає Фенріс в одну з таких зустрічей.
Хоук прискіпливо оглядає мантію і знизує плечима.
— Тканина хороша, але явно не мій розмір. Та й колір… дивний. Де ти її дістав?
Феріс невиразно махає рукою.
— Знайшов у домі, поправ. І подумав… може, віднесеш її Андерсу… Ну, якщо тобі вона не сподобалася.
Хоук хмикає та вириває з рук Фенріса мантію. Ретельно оглядає її вдруге — чи немає голок, леза десь чи ще якоїсь зарази. До того ж мантія не пахне ні порошком, ні мильним коренем. Тканина чиста, свіжа, ніде ні дірочки, ні плямки. Нова, коротше кажучи. А якщо мантія нова і Фенріс хоче віддати її Андерсу, то вона явно з каверзою. Отруєна, проклята.
Гаррет підозріло мружиться:
— Ти що задумав? Ану одягай її сам.
Фенріс хіба що не шипить від злості. Його губи кривляться, поза перетворюється на ворожу, татуювання спалахують.
— Нічого я не задумав! Можу викинути її, якщо не хочеш допомагати, — його смагляве обличчя червоніє. — Андерс ходить, як обірванець. Поруч із ним соромно ходити Верхнім містом, та й у таверні сидіти. Латка на латці!
На мить пекучий сорому витісняє з Гоука всі підозри. А й справді. Андерс працює в лікарні щодня, ще й на місії з ними ходить, і вже котрий рік — в одній мантії. З бідняків він грошей майже не бере, а зароблене на вилазках безбожно програє. Гоук має гроші — він міг би здогадатися купити другові новий одяг. Або ще чимось допомогти.
Гаррет вириває з рук Фенріса злощасну мантію і не ставить більше жодних питань.
— Це тобі подарунок. Не від мене, — чомусь уточнює Хоук і простягає Андерсу акуратний пакунок. У Андерса на диво спокійна реакція. Аж занадто. Він тільки знизує плечима і відставляє мантію убік — справ у лікарні багато, немає часу розглядати.
Але на наступну вилазку мантію вдягає. На добротній тканині видніється кілька крапель від зілля, на рукавах біліє шерсть, але маг виглядає в ній добре. Навіть не так. Йому пасує — крій гарно підкреслює худорляву фігуру, а темно-синій контрастує з кольором волосся та очей, шкіра здається світлішою; під сліпучим весняним сонцем на щоках проступає ластовиння. Гаррет вперше дивиться на Андерса не як на вправного лікаря та мага, а як на привабливого чоловіка. І, здається, не лише він.
*
— Ти ж учив Фенріса читати, так? – Запитує Андерс через декілька днів. Ельф не пішов з ними на цю вилазку — не любив прогулянки болотом; Андерс же був у старій мантії і виглядав якось неохайно.
Гоук киває. Вчив — голосно сказано. Фенріс був надто нетерплячим і здібним, щоб навчатися у когось, а ще надто гордим, щоб попросити пояснити щось вдруге. Тому Гаррет здався після другого заняття, але ельф навчився сам. Чим йому ще займатися у величезному запилюженому особняку?
Андерс довго риється в похідному мішку і вивуджує на світ пошарпану книгу.
— Передай це йому. Вона легка, з ельфійськими казками для дітей, — він дивиться куди завгодно, тільки не на Хоука. — Мене вчили по такій читати.
Гаррет уже навіть не питає, чому Андерс не віднесе її сам — напевно, у мага є заготовані аргументи, чому цього робити ніяк не можна. Гоук міг би подумати, що Андерс намагається залицятись до Фенріса. Він міг би навіть подумати, що Фенріс — нісенітниця яка — залицяється до Андерса. Але за кілька тижнів вони вирушають на Рваний берег — розібратися з кунарі. Один короткий бій змінюється іншим, час тече то жахливо швидко, то нестерпно повільно. Під час бою у Гоука тріскотить голова від криків і заклинань, а після — від перепалок його супутників.
Андерс бинтує неглибоку рану на передпліччі Фенріса і незлостиво посміюється.
— Слухай, Ферісе, як ти примудряєшся носити дворучник? Навіть махати їм під час бою? У тебе руки худі, мов у дитини. Та й сам ти худий, низький, зовсім сухотний.
Феріс висмикує руку і шипить, наче розлючена кішка. Кров моментально просочує погано закріплену пов’язку.
— Хочеш покажу? Тільки не скаржся потім, що у твоєму животі стирчить меч.
— Валяй, — Андерс розводить руки вбік. — Тільки не забудь розігнатися та стрибнути. Ти ж стрибаєш на ворогів, бо зростом не вийшов?
Ліріумні татуювання спалахують яскравіше, бинт розв’язується та падає на землю.
— Я хоч би не горлаю під час бою. Не варто злити мага, не варто злити мага… Заткнувся б хоч на мить — може б і бився тоді краще!
— Ти! Сам би заткнувся краще! Ще й останній чистий бинт споганив!
— Наче у тебе водилися хоч колись чисті речі!
Гоук складає руки в потрібному знаку — хвиля кінетичної енергії вистрілює з них широкою стрічкою, врізається в Фенріса та Андерса і розкидає їх у різні боки. З густої хмари пилюки на Гоука дивляться дві пари очей — присоромлені та розлючені. Ззаду дзвінко сміється Мерріль.
— Ви! Помовчіть, обоє! У мене від вас скоро мізки через вуха витечуть! — карбує Гоук. Як він міг подумати, що між цими двома є щось, крім ненависті? Що ці чудовиська здатні на щось, окрім тупих жартів, сарказму та злості? Постійно дірявлять одне одного поглядами, ніби решти світу не існує.
— Але… — подає голос Андерс, виповзаючи з-під невеликого завалу: Гоук все ж перестарався із заклинанням.
— Ніяких “” але”! І допомагати я вам більше не буду! Годі, я не гінець! Влаштували залицяння довжиною в декілька років!
— Залицяння? — недобро жмуриться Фенріс, струшуючи пил з обладунків.
— Кому це — вам? — невинно запитує Андерс.
Гоук відчуває себе загнаним у куток. Навряд Мерріль допоможе йому в цій непростій ситуації. Фенріс з Андерсом нависають над ним, наче мечі правосуддя. Два гострі блискучі мечі — татуювання ельфа світяться білим, очі Андерса спалахують, мов зірки. Гоук не розуміє, що викликало лють у обох — таку сильну лють, що вони вирішили об’єднати зусилля і зжити Гоука зі світу. Подумаєш, відмовився допомагати! Вони можуть попросити Мерріль… але вона всім розбалакає. Або Ізабеллу … але та згадуватиме це при будь-якій зручній і не дуже нагоді. Варріка … той неодмінно захоче написати про це погану книгу. Себастьян надто правильний, до того ж принц, а Авелін не має на подібне часу.
Але, врешті-решт, вони можуть віднести свої «посилки» самостійно. А то понадилися… Трави, мазі, книги і ще це кошеня, що Гоуку всі руки по дорозі роздерло. Гаррет стомлено хитає головою. Занадто багато на його руду голову випало останнім часом.
А потім він розуміє. Гоук ніколи не розповідав, від кого подарунки, як його і просили. Мстива посмішка розтягує його губи.
— Твій кіт, Лорд Пухнастик, помилуй Андрасте, – подарунок Фенріса, — Гоук робить ефектну паузу, насолоджуючись панікою на обличчі ельфа і збентеженням на обличчі мага. – Як і мантія. І ті рідкісні трави, які я регулярно приносив. А твоя книженція, з якою ти хіба що не спиш, — він переводить задоволений погляд на Фенріса. – Подарунок Андерса. І всі ті мазі, настоянки та зілля, у яких ні краплі магії.
— Ти, одержимий! — щириться Феріс.
— Так, я. Чого тобі, рабе? — відповідає не менш лютим вишкіром Андерс. А далі все відбувається дуже швидко.
— Гоуку, ти їх не рознімеш? — жалібно питає Мерріль. — Вони ж б’ються!
Гаррет тільки хитає головою і відвертається до вогнища — вистачить із нього одкровень. Поки не б’ють його, все гаразд. Навіть чудово. І жодних більше посилок.
— А якщо вони покалічать один одного? Чи вб’ють? — продовжує панікувати Мерріль. — Я не вмію лікувати!
Ззаду чується тиха пісня магії та приглушені удари, за ними — тріск тканини. На мить метушня вщухає, стає дуже, дуже тихо.
— Тварюка! Порвав мою улюблену мантію!
— Я куплю тобі нову! І віддам гроші за все зілля… але книжку залишу собі! — знову метушня, голосне сопіння. — А мантія, правда… улюблена?
— Яка дивна техніка бою, — добродушно видає Мерріль. Гоук не обертається — звуки поцілунків він і так здатний розрізнити. Як же, повбивають один одного!
Із задоволенням втретє перечитала, але вже на рідній мові, і текст заграв якимось новими відтінками) Дуже підіймає настрій. О
оче подивилася б на реакцію Ізабели й Варріка, але Мерріль теж чудова – спочатку сміється за спиною Ховка, а потім “Ой, вони ж повбивають одне одного”)
Дякую, це одна з ти
робіт, до яки
очеться повертатися)
о
, я писала продовження, але потім почалась війна…. і все загло
ло, мила історія почала обростати типовою для мене по
мурістю, тому відклала її до кращи
часів. дякую за відгук!)
Аоаоаоа боже, це так круто я не можу :DDDDDD
Ніколи сильно ї
не шиперила, АЛЕ ТУТ ЦЕ ТАК МИЛО УВУ
(а ще бідний Гоук, зробили з нього сову-поштара)
я так люблю приречені парочки, яки
чекає тільки страждання,
то б знав. Дякую) а Гоуку корисно тро
и побігати
Всмі
нулася, дякую)
Дуже канонічна взаємодія. І мені гріє душу уява того, як Фенріс прискіпливо обирає мантію яка найкраще пасуватиме, а втомленний Андерс після купи справ у лікарні ще й встигає варити зілля.
так, ситуації зовсім нереальні, якщо вра
овувати ци
дво
, але інколи
очеться помріяти, що у ни
все склалось) дякую!
Аввв! Як прегарно написано!
дякую!)