“…якби ти знав…”

Класну годину пан Джонлі і традиційно закінчував оголошенням чергових.

— Завтра у класі чергуватимуть Етер…

Ноель стиснула кулаки.

—…та Ґанью.

“Твою дивізію!”

— А зараз… — вчитель зробив паузу, під час якої пролунав дзвоник, який сповіщав про завершення занять. — усім до побачення.

— Тебе зачекати, Бенні? — спитала Люмін після того, як вони з братом зібралися і були готові йти. Беннет сьогодні чергував разом з Сянлінь.

— Та ні, можете йти. — Беннет уже почав перевертати стільці. — Вам сьогодні треба лягти раніше, аби завтра раніше прийти.

— Добре. — Етер включився в розмову. — Тоді до завтра. — І потис Беннету руку на прощання.

— Треба буде сісти за домашку, як тільки прийдемо додому. — сказала Люмін, як тільки вони з братом вийшли зі школи. Він не заперечував.

— Еге ж. Благо, завтра четвер, тож домашки не так і багато. — Це він сказав уголос, а про себе подумав: “Сподіваюсь, Ґанью теж сьогодні ляже раніше”.

 

***

Наступного ранку і Етер, і Люмін прийшли на хвилин 15 раніше, ніж зазвичай. Як і очікувалося, Ґанью уже була у класі. Вона стояла, спершись ліктями на підвіконня, і не зреагувала на прихід Етера й Люмін.

“Вона що, знову спить?” — брат і сестра подумали це одночасно. Етер обережно підійшов до Ґанью. Очі дівчини були заплющені. Хлопець легенько доторкнувся до плеча дівчини, і вона раптом стрепенулась.

— Я не сплю!

Ґанью швидко закліпала очима, аби скоріше прокинутися.

— А, Етере, Люмін, то ви. — сонно промовила вона. — Раночку.

— Раночку, Ґанью. — Одночасно сказали Люмін та Етер, і так само одночасно подумали “Знову допізна сиділа”.

— Так, отже, часу гаяти не варто. — глянувши на годинник, сказав Етер. — Тоді я розставлю стільці і принесу води, а ти, — він звернувся до Ґанью, — поки витреш дошку і поллєш квіти, гаразд?

— А-ага.. — дівчина досі повністю не прокинулася.

Наступні хвилин десять Люмін спостерігала за братом та Ґанью, які намагалися привести класне приміщення до ладу. Зрештою, вони встигли справитись до того, як прийшов пан Джонлі.

— Бачу, ви вже закінчили прибирання.

— Так, пане вчителю.

Вчитель задоволено кивнув.

— У нас же з вами перший урок.

Усі троє – Етер, Люмін та Ґанью – ствердно кивнули.

— Чудово. Можете поки бути вільними. До початку занять ще хвилин п’ятнадцять.

 

***

День минув швидко. Усі, окрім Етера, Люмін та Ґанью, залишили клас, і ті могли починати прибирати. Ґанью одразу взялася за витирання дошки, тож Етер почав перевертати стільці. Люмін знову нічого не залишалося, окрім як чекати.

— Я вийду на хвилинку. — сказала вона і зникла за дверима.

Ґанью швидко справилася з дошкою.

— Я помию підлогу, гаразд?

Етер не заперечував.

— Добре. Зачекай тільки, я стільці поставлю.

— О’кей.

За хвилину все було зроблено.

— Гаразд, Ґанью, можеш почи… — Хлопець не завершив речення, бо подивився на дівчину. Вона стояла, тримаючи руками швабру і… спала? Ясна річ, вона ніяк не відреагувала на нього.

“Так швидко заснула в такому незручному положенні. Це вже абсолютно ненормально” — подумав Етер, ідучи до дівчини. Трусонув її за плече. Вона розплющила очі.

— Чорт, знову заснула…

Етер перехопив швабру у Ґанью.

— Усе гаразд?

Це було риторичне питання. Він бачив, що не все гаразд.

— Таа… не треба, все добре. Я просто трохи не виспалась.

У голосі Етера чулися нотки занепокоєння.

— “Трохи не виспалась” – це коли підпираєш голову рукою і кліпаєш на дошку, не розуміючи половини написаного.

Ґанью хотіла заперечити.

— Ні-ні, справді, усе гаразд…

Але хлопець раптом відпустив швабру, і та сперлася об стіну, а він раптом вхопив руку Ґанью.

— Ґанью, ти останнім часом дуже сильно втомлюєшся, і це видно. Я б ще зрозумів, якби ти спала на уроках, але ж ти можеш навіть стоячи заснути.

Дівчина не очікувала такого повороту.

— Просто… у мене справді немає часу на це. Окрім домашнього, у мене також повно роботи в учраді, а ще потрібно готуватися до екзаменів, і взагалі… — але Етер раптом стиснув її руку трохи сильніше, і у дівчини на секунду відібрало мову. Вона підняла очі. Обличчя Етера було надто близько.

— Ґанью, давай зробимо так: ти зараз підеш додому і спокійно ляжеш спати. У тебе ж є заступники в учраді, чи не так? Вони й зроблять те, що потрібно. За домашнє теж не хвилюйся – завтра перших двох уроків не буде, тож можна прийти до початку занять і я допоможу тобі. А екзамени… За них тобі точно перейматися не варто – семестр же лише розпочався.

Ґанью не говорила. Етер був настільки близько, що вона могла розгледіти своє обличчя в його очах. Вона хотіла заперечити, сказати, що не хоче завантажувати його чи своїх заступників, що до екзаменів варто готуватися завчасно, але не могла геть і слова вичавити. Етер стоїть прямо перед нею і прямо каже, що переживає за неї, що хоче, аби вона більше відпочивала. Він дивиться прямо їй в очі і так ніжно стискає її руку…

Від останньої думки їй раптом стало неймовірно ніяково. Вона раптово залилася рум’янцем і висмикнула руку з руки Етера.

— Г-гаразд, я… я піду. Бу-бувай. — поспіхом вхопила сумку і вилетіла з класу.

Етер не встиг нічого зрозуміти, як Ґанью вже зникла за дверима.

— А, ну… бувай…

“Якась вона дивна стала. Я що, щось не так сказав? Може, не треба було так прямо казати, що вона не висипається?”. Він повільно прокручував події останніх хвилин двох. Несподівано його наче громом ударило.

“Я Ж ЩОЙНО ТРИМАВ ЇЇ ЗА РУКУ!!!!”.

Його обличчя стало червоним, як помідор.

“Чорт-чорт-чорт-чорт-чорт! Я ж навіть не запитав, чи вона не проти! Просто безцеремонно вхопив її руку! А якщо вона образиться? Чорт, треба буде вибачитися. Так, завтра ж вибачусь! Ні, навіть сьогодні! Прийду додому і одразу ж напишу їй!”

Його потік думок перервала поява Люмін.

— Ви вже закінчили?

“Чорт забирай, Люмін! Ґанью бачила її? Вона їй щось сказала? Чооооооорт, чому все так по-дурному обертається? Так, добре Етере, зберися. Поводься так, ніби нічого не сталося.”

— Та-а ні, ще треба підлогу помити і сміття винести. — було чути, що він нервує. Він лише сподівався, що Люмін не помітить.

— Гм, дивно. — дівчина доторкнулася до підборіддя. — Я щойно бачила, як Ґанью кудись бігла.

“Все-таки бачились!”

— І-і… Вона щось казала?

— Та нічого, просто попрощалася. А що таке?

— Та-а нічого. Я просто помітив, що вона втомилася, тож відпустив її, сказав, що сам приберу.

— А-а, он воно що. Допомогти?

“Фух, здається, вона нічого не помітила”.

— Та ні, не треба. Просто зачекай, я швидко.

Етер і справді швидко справився. За кілька хвилин підлога класу була вимита, а пакет зі сміттям він викинув у бак, коли вони з сестрою вже вийшли зі школи.

 

***

Дорогою додому Етер і Люмін обговорювали майбутній шкільний фестиваль, а ще зайшли купити малій Паймон якихось смаколиків. Проте, немов грім серед ясного неба, Люмін запитала брата:

— То що у вас там відбулося, поки мене не було?

“Чого тобі захотілося запитати про це лише зараз?!”

— Та-та нічого такого… я ж казав, я відправив її додому, бо вона втомилася.

— А, он як. — Люмін розуміюче кивнула. — Просто Ґанью була дивною: поспішала кудись, вся червона, як мексиканський перець. Та й ти якось цікаво поводився.

“То ти все ж помітила!”

— Ну-у, хтозна. Може, їй просто стало ніяково через те, що я вирішив зробити все сам.

— А, ну-у, можливо. — Дівчина подивилася уперед, а тоді заговорила загадковим тоном:

— А скажи чесно, — Вона раптом наблизилася до брата і ледве не шепочучи запитала:

— Ви цілувалися?

“Шо?”

Етер вкотре за сьогодні перетворився на верхній сигнал світлофора.

— ТА ТИ ЩО, З ГЛУЗДУ З’ЇХАЛА?! НЕ БУЛО НІЧОГО ТАКОГО!

Люмін зареготала.

— Та жартую я! Ти б точно не зміг. Хоча було б непогано – хоч раз у житті би поцілував дівчину.

Етерові досі було ніяково, та він спробував у контратаку.

— Ой, та хто б казав.

Контратака вийшла слабенькою, але влучною.

— Та гаразд-гаразд, вибач. Ну, ходімо, Паймон чекати не буде.

 

***

Етер якраз дописував есей з англійської, коли задзижчав телефон.

“Що таке? Комусь знову треба конспекти?”

Він увімкнув телефон і відкрив повідомлення.

Це була Ґанью.

> «Привіт»

> «Зможеш завтра прийти на другий урок?»

“На другий урок? Завтра ж його ніби нема”

< «Зможу, звісно»

< «Але навіщо?»

> «Як це — навіщо? Ти ж сам казав, що можна прийти раніше і зробити домашнє»

“Чорт, телепню, ти ж реально це казав”

> «Я вже домовилася з Кечін, вона сказала, що зробить, що там треба»

> «Тож лишається лише домашка»

“Дивно. Вона нічого не питає про…” — Етер почервонів, як тільки він про це згадав. “Гадаю, все ж варто вибачитись”

< «Домовились»

< «До речі, ти не ображаєшся?»

> «Ображаюся?»

> «А чому я повинна ображатися?»

“Чорт. Я не розумію. Вона реально не ображається чи просто прикидається?”

< «Ну… Можливо, через те, що я відправив тебе додому?»

< «Адже все ж чергували ми удвох»

> «Ахахах»

> «Ти справді думав, що я можу образитися через таке?»

“Чорт, реально, чим я думав, коли цю дурню писав?”

> «Навпаки, я справді зрозуміла, що трохи втомилася»

> «Тож, певно, уже лягатиму»

Етер глянув на годинник. 21:30

“Це справді рано”

< «Гаразд, тоді не затримуватиму тебе»

< «На добраніч»

> «І тобі на добраніч»

За хвилину значок “У мережі” біля імені Ґанью змінився на “Онлайн 1 хв тому”

“Отже, все ж пішла. Сподіваюсь, вона справді спатиме. І все-таки… чи справді вона на мене не ображається? В будь-якому разі, завтра все точно побачу”

З цими думками Етер узявся за завдання з філософії.

 

***

> «Гаразд, тоді не затримуватиму тебе»

> «На добраніч»

< «І тобі на добраніч»

Ґанью вимкнула телефон, а тоді впала обличчям в подушку й запищала, стукаючи ногами по ліжку.

“Він справді подумав, що я ображаюся на нього через те що ми трималися за руки. Ох, Етере, якби ти знав, як я хочу, щоб ти робив так частіше…”