Щось на зразок першого розділу

— П-привіт… Можна сісти тут?
Хлопець зиркнув на Мону з-під брів кивнув.
— Ми, здається, вже трохи знайомі?..
Хлопець знову кивнув. Він сидів, спершись підборіддям на складені замком руки і дивився в нікуди. Мона присіла на сусіднє місце. Вона знала його з минулої школи – він ніколи не був особливо товариським. Здається, в нього навіть друзів не було.
Вони продовжили сидіти мовчки. В класі людей було ще небагато – Мона прийшла завчасно, бо не хотіла запізнитися в найперший ж день у новій школі. Чим себе зайняти залишок часу було неясно – знайомитись з кимось не було бажання, а сусід явно не був налаштований на розмову. Лишалось хіба що погортати підручник. Не дуже захоплива справа, але хоч щось.
Хвилин через десять в клас нарешті зайшла вчителька. Виглядала вона доволі суворо – незважаючи на доволі молодий вік, на обличчі вона мала зморшки, а губи були міцно стулені, що одразу надавало їй незадоволеного вигляду.
— Добрий день. Мене звати Маргарита Тимофіївна і відсьогодні я ваша класна керівниця.

* * *

— Дощ? Серьйозно?
Перший навчальний день Мони закінчився, тож вона стояла на шкільному ґанку, похмуро вдивляючись в зливу, під якою їй доведеться іти додому. Вона перерила весь свій рюкзак, але парасольки в неї таки не виявилось. Щож, принаймі, автобусна зупинка має бути недалеко?
І Мона побігла під зливою. Дощ лив, немов з відра – шансів не змокнути не було ніяких. Тож коли дівчина добігла до зупинки, вода зтікала з неї струмочками.

— Ти оце від самої школи бігла? — пролунало позаду. Мона озирнулась – то був її новий сусід по парті.

— Та я просто парасольку забула… — а про себе подумалось, що добре, що до шкільної форми входить жакет — не хотілося б постати перед хлопцем в наскрізь мокрій сорочці.
Хлопець на те усміхнувся.
— Що такого веселого? — обурилась Мона.
— Ні, нічого. Зовсім нічого…
— Доречі, вперше бачу, щоб ти розмовляв.
— Якщо тобі від цього стане легше – добре, більше не буду. – тим часом до зупинки під’їхав автобус.
— Я не це мала на увазі!
— Здається, якщо ти зараз не поквапишся, автобус поїде без тебе…
— Ой …
Тож обидва підлітки забігли в автобус, і той поїхав.

* * *

Після іще однієї пробіжки під дощем, Мона нарешті дісталась додому. Там з порогу її зустріла бабця.
— Божечки, Мона, та ти ж мокра як хлющ! Біжи терміново перевдягнися!
— Та добре, добре…
Перевдягнувшись в тепле і сухе, дівчина сіла з бабцею на кухні пити чай. Мона жила удвох з бабцею з п’яти років – тоді її мати померла від раку молочної залози, а батька вона ніколи й не знала. Жили вони з бабцею завжди не багато – на щастя, житло вони мали власне, тож не доводилось витрачати гроші ще й на аренду.
— Ну що, як твій перший день пройшов? — почала розпитувати бабця, наливаючи в чашки трав’яний чай.
— Та наче нормально. Вчителька, здається, доволі сувора, але то нічого… — Мона зупинилась, щоб подмухати на чай, — Сиджу зі своїм одноклассники ще з минулої школи, Скарамуш його звати. Теж наче нормальний… Ну а з усім решта – в перший день важко нормально оцінити школи, ти ж знаєш. — бабця на те похитала головою.
— Ну то добре, що хтось знайомий є. А домашні завдання якісь є?
— Та яке там! Це ж перший день тільки.
— Ну то гуляй тоді, дівчинко.
— Угум, — Мона відпила трохи чаю, — Ай, гаряче!