Ще раз

Візеріс з любов’ю провів великим пальцем по прикрашеній коштовностями діадемі, по спіралі навколо центрального смарагду. Зелений був улюбленим кольором його матері. Цей ніжний, срібний та оздоблений смарагдом вінець був короною його матері. Остання реліквія його родини. Його дорогої матері. Решта, усі їхні багатства, цінні дрібнички та реліквії, яким сотні, ні, тисячі років були або вкрадені після смерті сера Віллема Даррі слугами, або продані на брухт самим Візерісом. Згодом Візеріс обміняв їх на хліб і їжу, щоб запобігти голодній смерті для нього та його молодшої сестри, коли вони були у вигнанні.

Він завжди казав собі те саме. Ще одна. Тільки одна. Ще одна втрата, лише одна остання угода, лише одне обідніння, лише одна остання конфіскація частинки того маленького дому, який у нього залишився, і монети було б достатньо, щоб вони могли повернутися. Він знайде лорда, який справді вірить у нього та його право на престол. Дейнерис мала би безпечний будинок, у якому вона могла би рости, поки він планував завоювання Вестеросу, тоді… Тоді вони могли б повернутися додому. Нарешті. Але це ніколи не було лише одна. І ось він стояв посеред людної вузької ринкової вулиці в місті Волантіс, за кілька секунд від продажу останньої частинки дому брудній, спітнілій, лисіючій старі за те, що, ймовірно, коштуватиме менше ніж три золоті дракони. Не було б ні лорда, ні дому, ні грошей, ні грандіозного відновлення їхнього Дому. Їхнього трону. Ні повернення додому.

Король-жебрак. Так вони його називали, чи не так? Він ненавидів це ім’я, ненавидів його, але він ніколи не міг повністю заперечити цю назву. Він благав. Він просив. Він йшов від дому лорда до дому лорда, щоб втекти в корчму до будь-кого, хто б їх прихистив, хоча б на тиждень. Що подумала б про нього його родина, про їхню спадщину, про своє Ім’я, якби вони могли побачити його зараз?

Він міг яскраво їх уявити. Його улюблена мати, Рейла Таргарієн, з її красою та м’якими словами, шовковиста й витончена, насміхалась над потертим одягом свого сина, чоботами з дірками, потертою хустиною, обмотаною навколо його голови, як тюрбан, щоб приховати його виразне волосся Таргарієна, на випадок, коли один із вбивць узурпатора знову знайде їх, або Золотий Меч, забажає отримати винагороду за його голову та Дейнерис. Вона завжди так пишалася своїми сріблястими пасмами, він також, особливо ретельно розчісуючи їх. Тепер він приховував це на публіці, боячись бути поміченим. Сховав свою спадщину, наче це щось брудне. Ой, як би його мати заплакала, якби побачила його.

Його сильний батько Ейрис, який нікому не кланявся і не благав. Навіть цей сучий син, зрадник Тайвін ніколи не змусив батька нічого просити. Звичайно, він чув розповіді про свого батька, чув шепіт про «божевільного короля». По правді кажучи, Візеріс був молодим, його мати оберігала, тримала подалі, наглядала і піклувалася про нього всі ці вісім років, які він провів вдома, щоб справді багато часу проводити із цим чоловіком. Але, навіть якщо це були не просто історії, створені узурпатором, щоб закріпити його власні претензії на їхній трон, він був його батьком, його кров текла по венах Візеріса, і чути підлі речі, які про нього говорили, стати свідком вбивство його особистості після його смерті — це те, у чому жоден син чи дочка не повинні були брати участь. Де був шепіт, страшні історії та ненависть, коли він був ще живий? Ніде. Натомість Візеріс отримав власне прізвисько, як і його батько, — жебрак, і це залишило на його язиці гіркий мідний присмак.

Його благородний, найулюбленіший брат Рейгар. З його доблестю, лицарством і мріями про кращий світ. Людина, яка вміла змусити плакати натовп однією піснею. Якби він міг читати думки Візеріса прямо зараз, бачити найтемніші частини його душі, Рейгар би заплакав сам. Думки, мрії про кров Баратеонів, в якій він потопить світ, коли перепливе море, гірка образа, що зростала у ньому, ненависть… Він вчора вдарив Дейнерис. Він. Вдарив. Її. Його брат, дорогоцінний, схожий на святого Рейгар, ніколи б не зробив такого. Він не хотів цього робити, не дуже. Гнів, якого було занадто багато для однієї людини. Він обпікав нутрощі, горів зсередини, і вперше він зламався.

Після чергового дня блукання вулицями в пошуках даху, під яким можна було б спати, у кінцевому підсумку вони опинилися в тісній кімнаті корчми, яка рівнялася публічному будинку, після того, як надзвичайно дивна гроза навідала їхні береги, жорстока й гнівна. Після того, як була з’їдена остання крихта хліба, Дені просила більше, коли більше не було, більше не було монети, щоб купити ще, після чергової невдачі… Він відкинув руку назад і сильно вдарив її по обличчю. Вона впала на землю, вхопилася за червону щоку, він був шокований, потягнувся до неї, вона здригнулася, і він вибіг з кімнати, як боягуз, нездатний зіткнутися з тим, чим він повільно, але впевнено ставав.

Його другий старший брат, Дейрон, схопив би його за комір й потягнув назад у ту прокляту кімнату в корчмі. Дейрон, який навіть у вісімнадцять років завдав руйнівної поразки проти маленького повстання деяких вискочок на прізвисько Щур, Яструб і Свиня. Дейрон, який ніколи нічого не боявся, як надто сміливо сказала його мати, який відважно боровся за свою сім’ю, але пропав безвісти на полі бою, тіло, ймовірно, втрачене серед мас, які ймовірно, вважалися мертвим. Дейрон не був боягузом, він ніколи не втікав, він зустрічався з небезпекою з посмішкою на вустах.

Візеріс втік, і він був старшим за Дейрона, коли той пропав безвісти чи помер, зустрівши свої двадцять перші іменини лише минулого місяця. Він тікав із Королівської Гавані разом із матір’ю, із Драгонстоуну з Дейнерис та сером Віллямом, із Браавоса з Дейнерис, навіть зараз він завжди бігав, уявляючи, що узурпатор Баратеон послав своїх людей, щоб нарешті завершити роботу. Так, якщо його рідні могли побачити його зараз, вони були б зганьблені. Він знав, що це так. Його спадщина, спадщина Таргарієнів, при ньому стала не чим іншим, як синонімом жебрака,  байстрюка та виродка.

Його пальці стиснулися навколо голови, цей жар у його животі люто спалахнув, обпікав шкіру його горла, погрожуючи вирватись на зовні, як подих дракона. Деколи він їх ненавидів. Його мертву родину. Вони пішли. Залишивши його на одинці. Кілька днів він ненавидів себе. Він був слабким. Він був параноїком, невиправдано злісним… божевільним… Він відчував, як маслянисті вусики безумства ковзають по його мозку, і він нічого не міг з цим зробити, не знаючи способу змусити їх відступити. Це було найгірше — відчувати, що твій власний розум розривається, розпадається на шматки і ти намагаєшся утримати його разом, але зазнаєш невдачі. Самосвідомість була палкою з двома кінцями.

Деколи він теж ненавидів Дені. Вона вбила їхню матір, їла занадто багато для грошей, які вони мали, росла занадто швидко для одягу, який він зумів знайти, або був подарована самовпевненим лордом, який шукав розплату пізніше, була надто молодою і наївною, щоб залишатися там, де вони могли собі дозволити. Більшість днів він любив їх усіх, так що було боляче думати про них, уявляти, що вони думають про нього зараз. То були добрі дні, дні, коли ті веретенкі пальці темряви не затуманювали йому очі. Це були дні, завдяки яким він жив, біль від їхньої втрати змушував його відчувати себе живим. Має бути причина, чому він був тут, а вони перейшли до рук Сіми. Це не могло бути везінням. Ні. Це мало щось означати, або повернутися додому, помститися за сім’ю, це теж нічого не означатиме.

­— Це гарна корона. Занадто гарна для тих грошей, які вона вам за це запропонує, принаймні.

Тихий голос лунав одразу за ним, зліва. Голова Візеріса повернулася, очі широко розплющелися від голосу, що втрутився у його думки. Вона була маленькою, ледь вищою за його сестру Дейнерис. Її одяг був у такому ж стані, як у вуличних хлопчисьок, що бігають поміж ніг перехожих, хапаючи гаманці. Шкіряні штани, дивний вибір для клімату Волантіса, виглядали обгорілими, потертими, наче вона нещодавно потрапила у велике вогнище, стоячи у полум’ї, язики якого лизали її коліна і підтягнуті ноги. Чорний корсет, який вона носила, лускаті чоботи та блискучі рукавички були в хорошому стані, майже дивом недоторкані, на відміну від темно-бордової туніки, яку вона носила під ними.

Одяг був лахміттям, одна рука повністю розірвана по швах, довга полоса блідої шкіри була закривавлена, з подряпинами, а на згині ліктя в неї навіть стирчала тонка гілочка. Нижня частина її туніки, яка, як він здогадався, колись була достатньо довга, щоб тріпотіти біля її колін, була грубо обірвана, нитки потерті й також обгорілі. Матеріал, який був вирваний знизу, тепер був акуратно обмотаний навколо її голови, приколотий збоку іржавим металевим цвяхом, наче він прикидався ошатною шпилькою. Єдиною шкірою, яку можна було побачити з її голови та шиї, було прямокутний отвір навколо очей, імпровізована хустка закривала решту, риси та вираз обличчя повністю захищені від будь-якого спостерігача. За її блідою шкірою він здогадався, що це потрібно для того, щоб суворе Волантійське полуденне сонце не обпекло її, щоб сухий, їдкий бруд вулиць не потрапив їй у легені.

Проте її очі були яскраві й живі. Зелені. Такі зелені. Неприродні. Палаючий Дикий вогонь зафіксований у склі. Навіть Дикий Вогонь, який був зображений на короні його матері, не вартий одного погляду цих очей. Його пальці захисно стиснули діадему. Він майже хотів автоматично записати дівчину до лав вуличних крадіїв. Біднячка, зачарована дорогоцінним металом і каменями. Вона була молода, в цьому не було жодних сумнівів, але в неї було достатньо форм, щоб натякнути на розквітаючу жіночність. І хоча вона була молода, виснажена і виглядала занадто блідою, те, як вона поводилася, суперечила тому, що бачили його очі. Вона стояла з високо піднятою головою, атмосфера впевненості навколо її маленького тіла була майже завелика для цієї вулиці. Її плечі були помірно опущені, спина пряма, не зігнута  життєвими труднощами. Її руки невимушено притиснуті до тіла, одна бавилась кінчиком чогось, схожого на різьблену гілочку, прив’язану до стегна, інша гралася зі шкіряним ремінцем бічної сумки. Її акцент, добре підібрані слова, чітка і плавна вимова говорили про гарне, заможне виховання. Вона виглядала такою безтурботною, мабуть, грайливою, але, в певному сенсі, царською та готовою до бою.

Візеріс стиснув щелепу. Вона знущалася над ним? Знущалася над короною його матері? Яке вона мала право? Яке право мав хтось із них? Король-жебрак. Він їм покаже. Одного дня… Одного дня. Він нахмурився, скрививши губи над передніми зубами, і цілеспрямовано зобразив зневажливий вираз обличчя, оглядаючи її з гори до низу.

— І ти думаєш, що зможеш запропонувати більше?

Її голова нахилилася набік, її очі прижмурилися, перш ніж розслабитися, і Візерісу на момент здалося, ніби він побачив частину білої брови, але думка зникла, перш ніж вона могла повністю сформуватися. Просто гра світла. У неї очі з приспущеними повіками, от і все, він просто бачив більше шкіри. Її голос знизився на октаву, коли вона говорила повільно, вибачливо.

— Я не мала на увазі…

Відкинувши голову, він краще роздивився її. Бордова лляна туніка, що маскувалася під хустку, добре приховувала це, але крізь матеріал, прямо біля скроні, квітнула пляма крові, роблячи тканину темніше. Раніше він вважав, що в нього були тяжкі день і ніч, гроза вкрала у нього весь сон, але, очевидно, не така тяжка, як у деяких. Вона виглядала так, ніби прокотилася крізь велике багаття і потім впала зі скелі у море.

Вигляд крові на її скроні, погляд який він кинув на її скалічену руку, її схожість на зріст і почуття провини за те, що він зробив з Дейнерис вчора, все ще мучили його розум, він не знав причини незрозумілого занепокоєння, яке охопило частину його думок, ані причини тривожної метушні метеликів у нього в животі, але він почав діяти, перш ніж встиг все обдумати. Візеріс зробив один крок уперед, ближче, забувши про корону в його руці, коли він несвідомо засунув її у безпечне місце у своїй торбині.

— Ти стікаєш кров’ю. Ти сильно поранена?

Її очі уважно спостерігали за тим, як він копається у своїй сумці, перш ніж вона злегка напружилася, схрестивши руки на грудях і рішуче кинула погляд на натовп навколо них, вглядаючись у людей. Він не знав, чому вона не дивиться йому в очі, а крім того, у його і без того пересохлому горлі ця дія й думка здавалися кислими. Але це сталося. Вони обпікали. Так само, як ці зелені очі. Її голос став свідомо недбалим, вимушено спокійним, зрівноваженим. Так чи інакше, це була вистава. Візерис би не вижив з своєю сестрою у вигнанні, так довго, не побачивши вистави, коли йому представили її.

— Ні. Ні… Я… Все добре. Я їхала крізь шторм минулої ночі, я трохи впала. Мій… Кінь в порядку, ось що важливо… Нічого, що не виправить хороший нічний відпочинок. Можливо… Ти знаєш, чи я десь поблизу Монголії?

Брехня, але не брехня. Приховування таємниць пустою істиною. Люди були менш схильні виявляти правду, ніж брехню, і так само вони були менш схильні копатися далі в цій правді, щоб виявити те, що вона приховує. Яка дивна навичка для… Шістнадцятирічної? Так, він міг сказати, що вона була приблизно такого віку. Трохи молодший за свою власну сестру Дейнерис. І все-таки його обличчя нахмурилось більше, брови з’єдналися у центрі лобу, шкіра у куточках губ зморщилась.

— Монголія? Я вважаю, що ти вдарилась головою сильніше, ніж думаєш.

Можливо, вона страждала від наслідків удару по голові, коли лукаво кивнула, очі блукали, перш ніж вони впали на височіючу стіну ринкового прилавка, що стояла неподалік , наближаючись до об’єкта, щоб захоплено провести  рукою в рукавичці по поверхні, що лущиться, її поранена рука все ще вільно звисала збоку. Вона відтягнула придаток, проводячи пальцями один по одному, спостерігаючи, як фіолетовий пил розвіявся на вітерці. Її очі розширилися, наче вона ніколи раніше не бачила нічого схожого на морський камінь Карт. Щойно пил зник, вона повернулася і здивовано поглянула навколо себе, очі скачуть з будівлі на будівлю, до людини і назад.

— Я так не думаю. Будівлі тут такі дивні, люди теж. Я маю на увазі, це що блакитноволоса жінка в золотій кольчузі на обличчі? Чому тут статуя чоловіка з головою риби? Що означає цей символ? Той, що там на будівлі? Це схоже на осла, який їде на павуку…

Жінка, а точніше повія, була тирошського походження, про це кричало дороге, прозоре золотисто-червоне плаття. Статуя Водяного посеред ринкового перехрестя доків, що веде мандрівників та кораблі у добру путь – це старовинна прикмета для захисту рибалок, яка і принесе їм удачу, коли вони прийдуть на ринок, щоб продати свій товар. І символ, який, здавалося б, спантеличив молоду дівчину, був не чим іншим, як знаком лорда Сілеріо, якщо він не помиляється, який говорив відвідувачам публічного будинку, що будівля та жінки всередині були його, і вони відповіли б перед ним, якщо щось зламано і не підлягає ремонту, або перевищує суму заплаченої монети. Все це було добре відоме людям з Ессоса… Це означало, що вона сама була мандрівницею. Мандрівниця з далекої землі, яка навіть не знала, як виглядає символ тутешнього лорда. Або ця шишка на її голові була більшою, ніж Візеріс спершу подумав

— Можливо, тобі варто сісти. Ось.

Можливо, він сам вдарився головою і не помітив, бо чому його має хвилювати, що сталося з біднячкою? Чому він досі з нею розмовляв? Яке значення має для нього, або Дені, або їхнього продовження виживання чи їхніх планів, якщо дівчина буде поранена? Це не могло… Не повинно було… Так статися. Якось, так чи інакше, сталося. Візеріс нараз не зміг пояснити логіку, що стоїть за цим, сам не міг зрозуміти й половини, але він знав це так само, як кров Таргарієна текла по його венах. Це має значення. Усередині нього самого, в глибині його розуму, пролунав голосок. Як не дивно, він подумав про Дейрона. Він побачив, як його брат посміхається йому у септі  Бейлора, яскравий і барвистий образ, на задній стороні повік, коли він кліпав.

Він зробив останній крок уперед, достатньо близько, щоб дотягнутися до її здорової руки, що він і зробив, щоб спробувати підвести її до бочки біля стіни, яку вона оглядала, щоб вона могла відпочити. Можливо, навіть зняти цю хустку, щоб він міг побачити, як сильно вона вдарилася головою. Цього не трапилося, коли вона різко відступила від його руки, що наближалася, суворо поглянувши на його розставлені пальці, перш ніж промовити крижаним тоном:

— Зі мною все в порядку. Я не той, хто стоїть посеред ринкової вулиці з кислим обличчям, тримаючи прикрашену коштовностями корону, щоб усі могли її побачити та схопити, якщо їхня хоробрість підштовхне їх до цього.

Його власна рука впала до тулуба, зуби клацнули. Голос Дейрона затих у його свідомості, спогад про той день у септі Бейлора, коли Дейрон розповідав йому його про Сімох богів, розважаючи малого Візеріса розповіддю про Невідомого, увірвався у його свідомість:

«Чому Невідомий взагалі має значення? Чому ми молимося до нього, коли він тільки у нас забирає?

Дейрон пригнувся, щоб він міг подивитися в очі хлопчику, який посміхався з ямочками на щоках.

— Бо смерть неминуча. Вона так само неминуча, як і наступний подих. Ми всі вмираємо. Мета — не жити вічно, а створити те, що буде жити. І що ж переживе нас, Візерісе?

Молодий Візеріс шурнув підлогу чоботом, поглянув униз і знизав плечима. Дейрон м’яко поклав руку йому на плече, повернувши погляд до брата.

— Сім’я. Наша сім’я житиме ще довго після нас, завдяки нам, через те, що ми робимо зі своїм життям, перш ніж Невідомий покличе нас з собою. Ти розумієш зараз? Ось чому Мати і Невідомий стоять один проти одного в їх колі. Мати дає нам життя, Невідомий забирає його, але обидва дають нам те, що нам потрібно, щоб наша сім’я була міцною. Сім’я — це єдине, що має значення в житті. Пообіцяй мені, що ти ніколи не забудеш цього, Візерісе.

Малий Візеріс не розумів. Він не бачив, не тоді, але він кивнув і пообіцяв. Через два тижні Дейрон пішов, щоб придушити повстання, і пропав. Незнайомець покликав і забрав його брата… Але вони вижили. Їхня сім’я залишилася міцною.

Візерис кліпнув, і спогади зникли. Залишилася лише гіркота. Після цього Невідомий позвав знову знову, і знову, і знову, поки не залишилися тільки він і Дейнерис , І тепер, подивіться на їхню сім’ю? Слабкі і заслані. — Візеріс кивнув молоді жінці.

— Я продаю її.

Дівчина знову дивилася на натовп навколо них, наче це був шматок пазлу, до якого вона не могла підібрати відповідний. Йому майже хотілося кричати на неї, схопити її за плечі і потрясти. Подивись на мене! Подивись мені в очі! Подивись. На. Мене. Натомість вона лише видихнула, тканина, що приховувала її рот, злегка колихнулася, коли вона знову почала говорити.

— Тобі вона здається дорогоцінною.

Дейнерис була для нього дорогоцінною, життя теж. Якби він не продав корону, як би він не хотів, у нього не було б монети, без монети вони не мали б ні їжі, ні притулку, і тоді Невідомий знову постукав би в їхні двері. В останній раз. Пам’ять про дім, замість реальних речей, що він міг тримати і бачити, змушуватиме його рухатись вперед, поки він не затвердить свої права на трон і не здобуде армію. Це була просто корона. Нічого більше. Він просто мусив собі це говорити.

— Монета теж. Отже, тебе цікавить корона чи ні?

Вона знизала плечима.

— Мене більше цікавить місце для ночівлі та карта.

Вогонь гніву знову розгорівся у його животі, його рука стиснулася так сильно, що він був упевнений, що відчув, як на його долоні виступила кров. Жалюгідна жебрачка даремно витрачає час. Час, який він міг використати, щоб отримати більше монет, винюхуючи іншого лорда, який був готовий його вислухати, або знайти притулок, якщо він знову зазнає невдачі. Він напружено повернувся так, щоб бути спиною був до неї, і почав крокувати геть. Він відійшов на кілька футів, перш ніж вона вискочила із прилавка навпроти нього, відразу із-за дерев’яної жердини, яка тримала шторку, ледь не налякавши його до смерті. Вона була швидкою і легкою на ногах, він це визнав. Хлопець озирнувся на те місце, на якому вона раніше була, перш ніж знову похмуритися. Як вона опинилася тут і він цього не помітив? Як не дивно, у нього виникла дивна думка, що вона посміхається йому з-під імпровізованої хустини.

— Однак, ось що я тобі скажу: ти розповіси  мені про місце, в якому я можу спати, де є трохи їжі, і допоможи мені знайти карту цього місця, і я дам тобі більше грошей, ніж ти можеш коли-небудь сподіватися отримати за ту корону від старої, або від когось ще хтось на цьому базарі, якщо на те пішло.

Похмурий погляд перетворився на втомлене оцінювання.

— У яку гру ти граєш?

Знову те прокляте знизування плечима.

— В ніяку. Просто покажи мені монету. Тип монети, яку ти хочеш.

У Візеріса була лише одна. Самотній золотий дракон, схований у клаптях власної, брудної, поношеної туніки. Він відмовився його витрачати, не міг змусити себе. Їм це знадобиться на випадок, як у Лісі, де їм довелося заплатити візничому, щоб той сховав їх у сіні свого візка, щоб піти з міста в глибоку ніч, коли Золотий Меч помітив волосся Дейнерис з їхнього вікна корчми. Він був достатньо сміливим, щоб спробувати забрати їхні голови, і Візеріс був упевнений, що й інші також.

Але потім ця незвичайна, суперечлива дівчина простягнула йому руку, щоб він поклав монету. Її стійка була легкою та невимушеною, спокійною, і у його животі знову залоскотали метелики, образ Дейрона з явився у його розумі, в очах заколотило, і він помітив, що тягнеться всередину прихованого карману, щоб покласти золотого дракона на її відкриту долоню.

Щойно його пальці відступили, її власні стиснув монету, перш ніж піднести її до свого обличчя. Дівчина гралася з нею, повертаючи її туди й сюди, очі сфокусовані й примружені, спостерігаючи, як сонце відблискує на золотій поверхні. Раптом вона кивнула, підкинула монету у його бік, яку йому довелося зловити, і заховати власними руками в свою сумку. Хлопцю здалося, що він почув слабкий звук, наче камінчики зіштовхуються один з одним, перш ніж шум припинився, і вона знову витягнула обидві руки з сумки.

Долоні були притиснуті один до одного, ніби щоб у ранці зачерпнути ними води і вмити обличчя. Маленька гора золотих драконів сяяла в просторі, що розділяла їх, коли вона витягнула руки, пропонуючи йому золото.

— Цього достатньо?

Як? Що? Але її одяг… Його мова віддзеркалювала його хаотичні думки, які стрибали  від однієї думки й слова до іншого.

—Я… Що?… Як… Так… Так!

Він простягнув руки й широко розплющеними очима спостерігав, як вона висипає монети йому в долоні, а потім витирає пил із рук у рукавичках. Вона помітила гілочку у своїй руці, хмикнула і, не здригаючись, вирвала її, відкинувши маленьку паличку від себе. Тим не менш, Візеріс був більше зосереджений на монетах, які були у нього. Вони були теплі, наче щойно викарбувані, але справжні. Вага, запах, відчуття золота… Вони були справжніми. Він все ще був розгублений, коли вона знову заговорила, цього разу більш легка, жвава і весела.

— Я заплачу вам більше після хорошого сну, і якщо я не прокинуся від того, що мені перерізали горло. Я також потрою це, якщо ти знайдеш мені карту.

Хлопець не втримався і засміявся. Гучно. По справжньому. Нестримний сміх, від якого боліло в грудях. Він був хрипкий, зламаний, сухий, ніби його тіло забуло, як сміятися. По правді кажучи, він не міг пригадати, коли востаннє сміявся, не зовсім. До звуку приєднався інший сміх, більш легкий і мелодійний, ніж його власний. Саме в цю мить, сміючись біля фруктової лавки, біля продавця якого відволікали клієнти, а над ними палало сонце, молода дівчина нарешті подивилися йому в очі. Її сміх миттєво припинився.  Він хотів щось сказати, перш ніж слова померли в горлі, після того що вона сказала.

— Твої очі… фіолетові… Я ніколи не зустрічала іншої людини… Як…

Він завмер, запхавши монети у власну сумку, одна чи дві впали на підлогу його шоку. Вона знала про його очі. Вона знала колір, і цей колір щось для неї означав, оскільки її очі не відходили від його тепер, коли вона нарешті подивилася на них. Могла бути лише одна причина, чому вона пізнала його очі. Вона знала, що і хто такі Таргарієни. Якби це було так, вона могла б бути шпигункою… Вбивцею підісланою Баратеоном… Найманим мечем… У будь-якому випадку, те що дівчина знає ким він був, ким він був – не добрий знак. Його рука прямувала від сумки до кинджала біля його боку, пальці обвились навколо шкіряної ручки.

— Хто ти?

Це була вимога. Вона не вагалася ані миті, відразу вистріливши у відповідь:

— Якого кольору твоє волосся? Зніми тюрбан.

Його серцебиття прискорилося, ноги утопилися  у піску, а звук його кинджала, що звільнявся з піхов, моторошно голосно лунав на галасливому ринку. Ще один шанс. Тільки один.

— Хто ти?

З ремінця на стегні вона витягнула вузлувату різьблену паличку, наче вона мала шанс захистити нею від його кинджала. Проте, коли дівчина підняла її, тримаючи так міцно й невблаганно, ніби вона тримала у собі силу сонця, місяця та самих зірок. В її очах горів гнів, Дикий вогонь кидав відблиск на поверхню її шкіри. Вид Дейрона, який злісно глянув на сера Джейме Ланністера, відобразився на задній стороні його повік, спогад, про який він і гадки не мав, подібний вогню і лютті, що були перед ним.

—  Я Гараелла Таргарієн, дочка Лілі та Дейрона Таргарієнів… Хто ти?

Світ спалахнув, а потім зупинився, розмиваючись, повітря густе, земля нестійка, сонце сліпить. Гнів поглинув його, ламав кістки, перетворюючи м’язи в кашу, вогонь підігрівав кров. Він зламався, як це часто робив, коли стикався з гнівом, безповоротно. Він тицьнув у її сторону кинджалом, але вона навіть не здригнулася, і він накинувся:

— Таргарієни мертві. Дейрон помер багато років тому… Помер. Як ти смієш використовувати його ім’я! Усі Таргарієни мертві!

Мертві! І він залишився тут сам, щоб бачити, як їхні імена вживають і зневажають такими підлими способами. Він був за кілька секунд від того, щоб кинутися на нахабну дівку, яка наважилася назвати ім’я його загубленого брата, коли вона сердито підняла руку, щоб відчепити іржавий цвях від хустки. Тканина відпала, вітер злегка розвіяв її. Його розум заполонили привиди.

Були ямочки на щоках як у його матері, Дейрон, єдина дитина, яка їх успадкувала. Тим не менш, гостре підборіддя і піднятий на кінці ніс були виключно Дайроновим, ймовірно, переданим йому через старого предка. Були губи Рейгара, Ейриса та Дейнерис, пухкі, але з природно підняті у куточках, які створювало враження, що вони посміхаються, а насправді це не так. Очі були чужі, дивні, форма більша, ніж у більшості Таргарієнів, більш розкосі, дивний колір, але її шкіра не була. Дейенеріс засмагала, як і Рейгар, Візеріс же горів, надто блідий й білий, щоб потім перетворитися на яскраво-червоного. Ця дівчина… Гараелла мала його таку саму мармурову шкіру.

Потім, ніби цього було недостатньо для його розуму, вона потягнулася до хустки, зірвала з голови, дозволивши її впасти на на підлогу, і хоча велика пляма малинового кольору пофарбувала значну частину її голови там, де вона, очевидно, впала і вдарилася, решта її сріблясто-світлого волосся розвалювалась шокуючими хвилями та кучерями місячного світла. Це було безпомилково. Таргарієн… Перед ним стояв Таргарієн… Дівчинка Дейрона… Це мало бути… Його брат пережив повстання, узурпацію їхнього дому й трону, одружився й вижив… Прожив достатньо довго, щоб народити принаймні дитину. Там, перед ним, була його власна племінниця.

Сім’я – це єдине, що має значення в житті. Пообіцяй мені, що ніколи не забудеш цього, Візеріс.

— Я дуже жива, дякую! А тепер, хто ти, чорт візьми?

Його кинджал задзвенів, коли впав на підлогу, ковзаючи по піску з кількома забутими золотими драконами. Він не міг дихати. До самої смерті Візеріс ніколи не зміг би розповісти , чому він зробив те, що зробив потім, чому блиск потрапив йому на очі, як він взагалі це помітив. Проте він поглянув через плече Гараелли, він побачив блиск палаша на стегні чоловіка, що притулився до стіни, меч, надто дорогий для стану його одягу. Юнак побачив, як найманець спостерігає за ними краєм ока , побачив емблему Золотої компанії, вибиту на піхвах його меча. Меч був виготовлений у Вестеросі. Це екстравагантно, але приглушений дизайн руків’я видає це. Тепер, коли він помітив чоловіка, він міг побачити ще трьох… Чотирьох… Ні, ще п’ятеро вишикувалися вузькими вуличками, усі однаково грали в магазин, але спостерігали за ними. Наймані мечі… Вони бачили світле волосся Гараелли…

—  Коли я скажу бігти — біжи.

Паличка, яку вона тримала, опустилася на дюйм, і вона нахмурилась, розгубленість танцювала на рисах її обличчя.

—  Що? Я навіть не знаю, хто ти в біса та…

Був лише один спосіб показати її, який заощадив би час. Золоті мечі облягали їх. Незабаром вони будуть оточені. Але якби він це зробив, то вийшов би до них, привернув би їхню увагу… Достатньо було одного погляду на ямочки на щоках як у матері, щоб залишити страх. Він простягнув руку й розв’язав власну хустку, дозволивши своїм сріблясто-білим пасмам блищати на сонці. Дівчина променисто посміхнулася, паличка повністю опустилася, коли вона встромила її назад в ремінець коло стегна, майже підстрибуючи на місці від хвилювання, коли вона підійшла на крок ближче, дивлячись на його волосся, наче вперше побачивши місяць. Вона майже виглядала так, ніби хотіла простягнути руку й доторкнутися до нього, щоб просто перевірити, чи це справжнє, а він міг подумати, що вона ніколи раніше не бачила іншого Таргарієна. Але ця думка лише призвела до безглуздого усвідомлення того, що, якщо це дійсно так, Дейрон знову помер.

—  Фіолетові очі… Я знала це. У мого батька були такі самі очі, і я ніколи…

Він придушив свої бурхливі емоції, питання та хвилювання крутяться в його голові, висмоктуючи повітря із його легенів. Пізніше. Коли вони не будуть за кілька хвилин від того, щоб бути вбитими. Вона перестала метушитися, коли він благоговійну поклав руку на її плече, легко стискаючи, щоб мовчки передати несприятливість їхньої ситуації. Вона відразу замовкла, беззаперечно, але насторожено.

—  Повір мені. Зараз…

Двоє із п’яти чоловіків разом підійшли ближче, залишивши достатньо місця між п’ятьма, щоб пробігти й спуститися в надра вуличок Волантіса. Місце вогке, темне і досить маленьке, щоб, можливо, скинути з свого хвоста Золотих мечів, якщо вони захочуть піти за ними. Пурпур зіткнувся зі смарагдом.

— Біжи.

Ця робота – переклад з англійської мови.

Оригінал: https://m.fanfiction.net/s/12942457/1/

Автор: AlwaysEatTheRude21