Швидка перемотка

Їй згадалося раптом, як було холодно стояти на площі Лі Юе у день сходження на землю Гео Архонта. Принаймні, вона б воліла повернутися у той день, щоб знову стати собою, а не Гуй Джун. Хоча фактично Гуй Джун – це теж вона.

Все ж таки Нін Гуан знову згадувала себе вилученою з натовпу ближче до середини площі, де стояли піднесення їх Богу. Очі – лікориси у закаті свого цвітіння – проводжали поглядом листок, що впав дівчині до ніг і вона прим’яла його носком своїх підборів. Чим більше руйнувалася суха матерія, тим легше  ставало всередині. Поряд метушилася Гань Юй, Нін Гуан скосила до неї погляд і м’яко посміхнулася на знак, що не сердиться через її надмірну старанність, а потім знов відвернулася до шматків листочка, що вп’ялися у бруківку і прибрала ногу з оранжевої плями на сірому полотні кам’яної плити.

А потім здійнявся такий гвалт, на площу впав наче шмат сонця. І стало так спекотно і гаряче, що хотілося випнутися із власної шкіри. Нін Гуан зреагувала трішки запізно, дозволяючи хвилі трохи знести її, але вчасно стримавши раптовий удар світла з неба своїми здібностями і наказуючи натовпу розходитися, а мілеллітам допомогти сприяти цьому.

Листок на бруківці розтанув, зник, огорнувшись у попіл.

***

Потім її мучила задуха. Це Нін Гуан теж пам’ятала. Щодня їй здавалося що вона проковтнула скельце розшматованого сонця і воно нищить її легені, переводячи подихи у пар, що болісно викочується трахеєю.

— Виглядаєш до біса кепськи, – насупивши брови, із прямолінійною турботою промовила Бей Доу, роблячи ковток чаю зі своєї чашки на терасі Нефритового Палацу.

— Ах, ваша правда, пані Бей Доу, – іронічно сміється Нін Гуан кригою білизни своїх зубів і, ховаючи похитування власної ходи, пішла, не попрощавшись.

— Покличте до мене Ке Цин, – відводить м’яко руку у гарній дорогій рукавичці із полозолотою до когось із робітників Палацу, не дивлячись, її очі застилає плівка із жару власного тіла, але ніхто цього не бачить, бо крига її посмішки цього не дозволить.

***

Вона довго думала, чому Архонт так і не з’явився. Коли це запитання оволоділо нею, Нін Гуан втратила сон. Рахувала кроками кімнату, вальсувала химерними поворотами повз меблів, її волосся підскакувало услід за рухами і опускалося. Потім підхоплювалася, підбігала до своєї дошки на стіні, писала щось на папері, прикріплювала, перечитувала, закреслювала, писала заново. А під ранок зривала усе і викидувала у вікно. Ключ паперових журавлів підлітав до сонця і зникав, падаючи додолу. Тонкий обрис привида із платиновим кольором волосся знов і знов вальсував кімнатою, поки тіло зсередини нестерпно пекло, а потім втрачало свідомість, натикаючись на ліжко.

***

Одного разу, коли її голова стала такою порожньою, ніби сповненою бавовною і думати було неможливо, вона змогла уперше за рік заснути сама. Її тіло було листком, що розтанув на бруківці ліжка. Огортаючись у попіл у піщаному годиннику духа сну.

***

…а потім прокинулася у іншому світі. Іншою людиною. Ця людина була схожа на неї, але мала сірі очі і темно каштанове волосся. І звали її Гуй Чжун. Прокинулася вона у лікарні, до неї були під’єднані трубочки крапельниць, яких Нін Гуан дуже злякалася і хотіла закричати, але цей розшматований листок ще не був тілом і наказувати йому було важко.

Поряд сидів чоловік на стільці, він уперся ліктями собі у коліна і пальцями водив по своїм губам, стурбовано задивившись у вікно, на широкі плечі був накинутий білий халат.

Нін Гуан намагалася роздивитися його і мружила напіввідкриті очі, важко дихаючи. Бачила лише обриси темного волосся і тонкі пальці. На сонці виблискували золотаві очі. Чоловік був гарним і від нього якось по-знайомому пахло. Цей запахав заспокоїв жар усередині, вигнав увесь біль і неспокій, Нін Гуан не помітила як почала глухо сміятись короткими звуками, більше схожими на кашель. Чоловік повернув голову до обличчя Нін Гуан і уважно вп’явся у нього поглядом. Він, здається, застиг на місці, сповнившись повітрям, застряглим у легенях. Його рука стиснула руку дівчини. Нін Гуан затихла так само раптово як і почала сміятися. Стиснула чужу руку у віповідь, довго-довго дивлячись у золотаві очі, поки її власні сповнювались сльозами.

***

— Чжун, ти ігноруєш мене? – той самий чоловік зустрів її раптово у магазині випічки. Це було задовго після одужання цього нового тіла дівчини. Вона справді довгий час прикидалася, що не помічає Чжун Лі – мнеджера компанії, у якій, як опинилося, працює.

— Мені не подобаються неформальні звертання, пане Чжун, – занурившись пальцями у довге каштанове волосся, вона провела ними уздовж локону, не повертаючи голови до чоловіка поряд. Його запах руйнував кригу її захисту. – Будьте ласкаві, дотримуйтеся елементарної субординації, як примірний керівник. – Поклавши у свій пакет спеціальними щипцями круасан, Нін Гуан таки обдарувала Чжун Лі поглядом. Віпнувшись у нього голкою іронії.

«Пан Чжун» ледь усміхнувся краєчком вуст і відвернувся. Нін Гуан відійшла до каси, непомітно стежачи за чоловічою постаттю неподалік. Він ще стояв спиною і його плечі, здавалося, закам’яніли. Біла сорочка красиво огорнула їх округлі форми, що плавними вишуканими лініями перетікали у шию. Цей запах почав віддавати сумом. Навіть жалем. Нін Гуан зтиснулася усередині себе, а Чжун Лі пішов, стрімкою і впевненою ходою, до неї.

***

Шум води спорожнював голову. Шкіра перетворювалася на оксамит що огортає душу і, обхопивши пальцями краї перил, Нін Гуан вірівнялася і закрила очі.

— Тобі подобається тут, – константував, а не запитував чоловік поряд, схилившись над перилами, поклавши на них руки.

— Ви погрожували мені звільненням, – смикнула плечима Нін Гуан, не відкриваючи очей. Але відчуваючи уважний погляд чужих очей на собі. Її довге волосся розтріпалося і Чжун Лі прибрав їй пасмо за вушко.

— Я чекав, коли ти одужаєш так сильно, як нічого на світі. – Видихнув він і відсторонився.

Коли дівчина відкрила очі, то знову побачила чоловічу спину, вітер тріпав сорочку на ній і за нею, як за білим прапором, Нін Гуан послідкувала, відчуваючи як поволі сдається.

— Я не пам’ятаю, ким ми були один одному. – Ріже вона своїми словами його вуха, йдучи позаду. Над ними висять дерева у золотім листі, шум міського життя доноситься здаля. Асфальтна стежка тягнеться догори, а поряд шумить море.

Він нічого не відповів. Нін Гуан нервово терла пальцями комірець піджака і обдумувала усе, що з нею відбувалося. Вона не могла зрозуміти, кого нагадував їй цей чоловік, але його очі, схожі на медове каміння Лі Юе картало її серце. Чжун Лі огортав її відчуттям дому у цьому чужому світі, але довіритися комусь інтуїтивно не входило у правила Нін Гуан.

— Цей світ такий швидкий, – говорив Чжун Лі, якось раптово на іншу тему, підіймаючи погляд до гілля дерев. – Коли живеш так мало і так стрімкісно рухаючись до світла, увесь шлях, скільки б він не вартував – один чи десять років – здається швидкою перемоткою власного життя. – Він зупинився і обернувся до дівчини. – Мені здається я не встигаю дихати.

Нін Гуан зворушено відвернула погляд, розуміючи у повній вазі, що той має на увазі.

— Ви так говорите, наче колись могли прожити вічність, – вона фиркає, розуміючи що іронія ллється з її рота вже мимоволі і напружується.

Чжун Лі посміхається і ніжно протягає свою руку до долоні дівчини. Вона дозволяє йому скріпити їх тіла цим доторком і рушити далі разом.

***

— Чжун… – Шепоче він, торкаючись губами її шиї. Нін Гуан прикриває очі і не помічає як шепіт зм’якшує її і вона не повстає проти того, як називає її сторонній голос.

Це був готель біля цієї місцевості де шепіт листя розмовляє із морем. Нін Гуан ще чула їх крізь ці стіни, поки Чжун Лі не поцілував її знову, зтягуючи піджак, притискаючи гнучкий жіночий стан до себе за талію. Нін Гуан нескінченно танула і розливалася морем із почуттів всередині, все змикаючи у вустах чоловіка, хапаючись за гудзики його сорочки, поки чужі цілунки лоскотали її, спускаючись до ключиць. Нін Гуан стиснула губи, ніби боячись загубити відчуття чужих на них з їх зникненням і дозволила відвести себе до ліжка.

Він огортав її у свою любов із такою ніжною пристрастю, наче вона була пелюстками, як цілували доторками чужі пальці. Але Нін Гуан у відповідь кусала підборіддя чоловіка і руками тонула у розстібнутій сорочці, долонями пестячи широкі груди. А потім чоловік навис над нею. Змусивши лягти на спину, притиснув руки до постелі. Не зговорюючись, пара одночасно дивилася на вуста один одного, відчуваючи цю нескінченість бажання знову і знову до них доторкатися.

Але погляд Нін Гуан випадково ковзнув нижче. І вона побачила дивний символ на оголених грудях Чжун Лі. Дівчина раптово напряглася і чоловік тут же помітив це.

— О боже мій… – з жахом прошепотіла Нін Гуан, а потім її очі впилися у обличчя Гео Архонта із розпачем. Її тіло нило від спраги за його близкістю. Але серце знову покривалося кригою.