Чому зірки гаснуть?

Світловолоса постать знесилено впустила закривавлений меч на землю, в якусь калюжу. Зовсім скоро чиста вода в ній пофарбується в такий же багряний відтнок. Сама ж постать рухнула на коліна.

“Якщо це кінець, тоді чому я ще жива?”

Боги Селестії полягли в цій землі. Тейват звільнився від кайданів, з яких колись так відчайдушно намагався виплутатись Кхаенрі’ах.

– То що ти робитимеш далі, міледі?

Відлунням рознісся надто знайомий, бісовий голос позаду. Люмін тихо, проте істерично розсміялась:

– “Що далі”? Це ти мене питаєш? Що таке це твоє “далі”? Чи існує воно, скажи?

Почулись два нерішучих кроки. Після чого вони різко затихли.

– А ти сама хочеш цього “далі”?

Тиша.

І знову кроки, та тепер в них відчувалась лише впевненість. Вони вже зовсім близько. Обійшли постать, що все ще стояла на колінах, та викликала чи то жаль, чи то огиду, враховуючи кров навколо. Багряні візерунки були всюди: під ногами, на одязі…лише квітка на волоссі залишилась такою ж білосніжною, наче це не вона щойно пережила війну.

Припіднявши підборіддя колишньої мандрівниці, Дайнслейф подивився на неї зверху вниз, прямо в очі. І жахнувся. Цей пустий погляд…заставив відпустити занепалу зірку. І знову повисла тиша.

– Вставай з колін, не годиться “панночці, що перемогла всіх на бісовій Селестії” ось так мішати себе з кров’ю в цій калюжі.

І він простягнув їй руку. Не з морою, не з мечем, не з якимось папірцями про угоду, а просто щоб допомогти встати.

Хотілось плакати, сміятись, просто спати, кричати, та сил немає. Ті крихти волі, навіть зібравши їх до купи, вже ні на що не годяться. Лише дивом вона стала на ноги. Не без підтримки, звісно. Голос захриплий, тихий…

– І що ти пропонуєш робити? Все закінчено.

– Заради чого ти сюди стільки йшла? Хіба не заради брата?

– Його нема. І не було ніколи…

Слова відлунням розпливлись по всіх закутках душі, пронизуючи наскрізь, колупаючись десь в районі грудей.

Вона за весь цей час так і не підняла голову, але почула німе питання в чужих очах.

– Він снився мені. Постійно снився. Завжди казав щось на кшталт “прокинься”. І я розплющувала очі. Кожен раз одне і те ж. Весь час здавалось, начебто наполовину мене не існує зовсім. Лише коли остання богиня згинула від мого меча… дійшло, що то було лише відзеркалення моєї душі. З самого прибуття в Тейват я думала, що загубила брата. А потім втрачені спогади повернулись…

– Нічого не розумію. – спантеличено прошепотів голос над головою.

– Богиня, що начебто відправила його кудись, пам’ятаєш? В той момент вона просто розколола мою душу на дві частини. Одну із них я стала звати братом.

Сльози покотились самі. Але ноги вже не тримають. Туман заполонив розум. Наче виконуючи її бажання, описане вище, сон пригорнув в своїх обіймах. Вона вже нічого не чула. Останнім було тільки відчайдушне: “Зажди!”.