Четвертий розділ (короткий)

Висока жінка, у суворому офісному костюмі йшла по вулиці пізнім вечором. У слабкому освітленні вуличних ліхтарів її довга, оксамитово чорна коса здавалася майже бузковою. В руках вона несла простий букет з двох білих хризантем.

Жінка пройшла під старовинною кам’яною брамою, густо увитою плющем. Це був цвинтар. Хтось, мабуть, подумає що ходити на цвинтар у глибоких сутінках має бути моторошно, але для неї це було звичним ритуалом — вона навідувалася сюди після роботи принаймі раз на тиждень, і так протягом останніх сімнадцяти років. Вона пройшла знайомою стежкою, котру знала так добре, що могла б легко пройти нею з зав’язаними очима.

Стежка вела до чотирьох могил. Порівняно з іншими надгробками на кладовищі, ці чотири були неймовірно чистими й доглянутими, імена і дати було добре видно.

Мікоші Чійо

05.03.1983 – 12.07.2002

Куджо Сасаюрі

15.09.1982 – 26.10.2004

Хакушін Сайгу

30.06.1980 – 19.12.2005

Останній надгробок був помітно більшим за інші, і стояв найближче до коріння декоративної сакури. Навесні ці могили завжди вкриваються ніжними рожевими пелюстками, але в цю пору року про квіти нагадувало тільки оздоблення кам’яного надгробку.

Райден Макото

26.05.1983 – 19.12.2005

Жінка схилилася над могилою і поклала принесені квіти.

— Я прийшла, сестро. — тихо промовила вона.

****

Скарамуча сидів на кухні вдома у Мони, похмуро свердлячи поглядом поверхню стола. Він починав шкодувати, що погодився займатися проєктом у неї вдома. Вони могли б просто піти до нього. Чи ще деінде. Хлопець почувався некомфортно в цій квартирі. Сонячне світло заливало кожен куточок кімнати, адже на вікнах не було ні штор, ні жалюзів – тільки напівпрозорі фіранки, що виконували виключно декоративну функцію. Простору було мало, зате кожна можлива поличка була заставлена якимись книжками, фотографіями чи іншим, на його погляд, декоративним непотрібом. Абсолютна протилежність його тьмяній і напівпустій домівці.

Від роздумів його відволік голос дівчини.

— Будеш чай? — вона поставила на стіл дві чашки гарячого напою. — Вибач, солодощів запропонувати не можу, в нас їх немає.

Хлопець мовчки кивнув підсунув до себе чашку. Все одно солодке він не любив. Чай мав незвичний, але все ж приємний смак. Він не втримався і спитав.

— Що це за чай?

Мона трохи напружилась.

— Тобі не подобається? Це липовий з шипшиною, я сама збирала.

Скарамуча здивувався.

— Чому б це? Подобається.

— З таким вічно похмурим лицем важко це зрозуміти.

Скарамуча здивувався ще сильніше. Вічно похмуре лице? Вперше хтось йому таке каже. Мона помітила натяк на здивування в його міміці і спитала:

— Невже тобі ніхто не казав?

Хлопець тцикнув.

— Мені здавалося ми зібралися тут задля роботи, а не обговорення мого виразу обличчя…

Дівчина раптово легенько всміхнулася. Зустрівши запитальний погляд, вона хитрула головою.

— Нічого. Піду принесу матеріали.

Вона швидко вийшла з кухні, і хлопець лишився допивати чай наодинці.

Примітка: Так, я змінила написання імені Скарамучі. Розділ короткий, бо я не вмію лити воду. І я дуже сподіваюсь, що це хоч хтось читає -_-