Червоний метелик.

Ми різні, в різному степені зламленні та відбиті від життя. Люди бувають такими непостійними та заплутаними. Принаймні, так здавалося Якші, останньому Якші, що вижив. Алатус сидів на одній із гір, що оточували місто контрактів — Лі Юе. Спостерігав-то Сяо за останіми хвилинами людської роботи перед довгоочікуваним відпочинком. Хтось біг додому до своєї родини, а може просто до друзів, хтось чекав на когось, напевно, щоб разом піти по домівках, хтось бурхливо з кимось щось обговорював. Адепт сам не знав, як давно він просто сидить вночі та спостерігає за всім життям простих смертних. Думки вже доходили до часів Війни Архонтів та спогаду про першу зустріч із Володарем Каміння. Навіть сльози могли підступити, але мисливець звик. Звик, що щось хороше настає після бурхливого та важкого життя. Нині ж, його обов’язком є порятунок людей. Подивившись на спис, що лежав біля Якші, він зітхнув і не встигнув навіть відвернутися назад, як його підчепило дівчисько. Набридлива Ху Тао йому, що вдієш, але важлива.
— Сяована! — почала та сідаючи поряд, — хех, сьогодні день був не із легких, — Алатус на це лише невдоволено цокнув. Не любив він розмовляти, але слухати любив час від часу. Чому? Навіть Сяо сам не знав, — зате знайшлися ті, кому були потрібні послуги нашого бюро!Та й нових відвідувачів знайшла! — Тао замислилась на декілька секунд. Що ж їй сказати ще? Не встигла вона сказати навіть слова, як її перебили:у
— Знову Люмін проходу не давала та просила про допомогу? — запитав Мисливець на демонів. Брюнетка на нього подивилася сердито, бо перебив він її. На це Ху Тао лише хмикнула і подивилася на свої ноги, які звисали з урвища.
— Зовсім ні! Я запропонувала! — почала директорка Ваншен, — а вона погодилась!
Хлопець на це лише посміхнувся, рідкісне у нього це явище. Скільки років минуло з останньої усмішки? Та він сам не пам’ятає. Пам’ятає лише те, як зустрів Ху Тао зовсім випадково. Чи то через якесь прохання Володаря Каміння. Ні, не так ,після прохання пана Чжун Лі про допомогу в бюро з якоюсь, для Сяо, легкою справою. Чи на звичайній прогулянці серед смертних, які він почав зовсім нещодавно! Може, 50 років тому, сотня… Не так важливо. Для Адепта дівчина була знебашеною на всі сто, ні, двісті відсотків! Лише до одного моменту, звичайно. Як вони почали так зустрічатись, Сяо почав дізватись про неї: щось з особистого життя, якісь плітки, проблеми по роботі, обговорення книг. Він завжди слухав її, поки роботи не було і до того моменту, поки не треба було комусь із них йти. Хлопцю спочатку, звичайно, це не подобалось, але згодом навіть почав десь додававати щось своє, звик.
— Давай, продовжуй, я тебе слухаю, — сказав Якша вже піднімаючи погляд на небо. Чесно кажучи, зірки прекрасні.
Зразу після цих слів Ху Тао почала розповідати про сьогоднішній день, десь злилась, а в наступний момент вже сміялася. Дівчині й самій подобалося проводити час з такою спокійною компанією, яка нізащо вже не скаже, що вже треба припиняти розмову і йти спати.
Легкий вітерець та запах парфумів, дуже смачних, Ху Тао атмосфера була чарівною. Нею вже давно перейнялися ця парочка. Але Сяо буває не правий, навіть дуже неправий, не всі люди на стільки відбиті від світу цього. Ця дівчина йому подобалася, ні, знов не так! Він кохав її дуже сильно.Він вслуховувався в кожне нею сказане слово, але Ху Тао вже лягла йому на плече і бубоніла, щось по типу: «Мех, чому нема людей, які вислухають як ти?» Той знов усміхнувся, тепло хлопцеві, як і їй, мабуть. Директорка Ваншен позіхнула. Втомилась дівчинка, набігалась. Вдома її ніхто не чекає, тому вона вирішила залишитись тут.
— Гей, Сяоване, а якщо я закохаюся в тебе? Все ж таки, і справді немає такої людини, яка вислухає як ти, — дівчинка ще раз позіхнула, — а може, я вже тебе кохаю, — Тао остаточно заснула. Отже, Сяо притримав її за талію і посунув до себе.
— Кохаю тебе, набридлива дівчинко, — Алатус в останнє подивився на дівчинку та знову повернув свій погляд на зоряне небо.

Все ж таки, він пізнав, що таке кохання і зрозумів, що не всі люди дивні та незрозумілі