Частина 5

Свічки давно догоріли. Тільки з каміна по залі стелиться тепле світло.

— Смачного, пане.

Ділюк не відповідає. Схоже, він зовсім не голодний. Його долоні складені на колінах, вони ще жодного разу не торкалися ножа та вилки. Саюрі приступає до трапези один, зовсім не бентежачись цього, як і того, що його щире побажання залишилося без відповіді. Він відрізає шматочок від своєї порції, кладе його до рота, блаженно заплющує очі, і на його густих віях виступають сльози. Він ніколи не пробував нічого смачнішого. Рот сповнений густого соку, він відправляє в нього ще один шматок і ще. Занадто добре, щоб стримуватись: він приймається за страву руками. Не поділяє на шматки, бере цілком, відразу в обидві долоні, вгризається в неї, як у свіжий західник. Сік бризкає на всі боки, забруднює його обличчя і стікає по пальцях, але це зараз не важливо.

Він кусає знову і знову, відриває величезний шматок, ковтає його і відчуває, як той важко проходить по стравоходу, зігріваючи зсередини. Саюрі здається самому собі змією, що покусилася на занадто велику жертву, але цього все одно мало. Тарілка пустіє швидше, ніж він встигає насититься, і йому доводиться збирати краплі соку зі своїх забруднених рук. Він вилизує шкіру, кусає її і відчуває легке печіння, коли зриває перший клапоть. Воно посилюється, розходиться всьому тілу поки як він розгризає власні руки, сподіваючись вгамувати голод. Свідомість спалахує проблиском, тільки коли вогонь вже гуляє по всьому його тілу, а чорний дим клубочиться, забивається у легені та щипає око. Саюрі не впевнений, чи сліпне він чи вмирає, але те, що він встигає побачити останнім, — його візаві з вспоротими грудьми.

Саюрі прокидається і різко сідає. Перші промені світанку вже протекли в спальню крізь щілину між штор. Чоловік одразу дивиться на тумбочку — він робить так уже три тижні з того часу, як отримав Око Бога — і той, на його подив, щоразу опиняється на місці. Він розтирає обличчя, намагаючись прийти до тями. Після сну його відчутно нудить, і йому здається, що він досі відчуває обпалюючий смак крові. Йому стає легше після того, як він вмивається.

Хазяїн сьогодні теж похмурий і небалакучий. Поданий йому одяг він вихоплює грубо, поспіхом натягує на себе і спішно покидає винокурню. Саюрі відразу ж поспішає до бібліотеки, знаючи, що в нього зовсім небагато часу, перш ніж Аделінда встигне придумати йому роботу. Він буквально влітає в приміщення, але акуратно зачиняє за собою двері, щоб не привернути зайвої уваги. Все добре. Книга лежить там, де й має бути, де він і очікував її побачити. Він посміхається від солодкого передчуття, коли бере її в руки і швидко гортає сторінки. Записка знаходиться на шістдесятій сторінці.

Це їх з Ділюком маленький секрет, про який вони не стали б говорити навіть один з одним, тому що спроба обговорити могла його зіпсувати. Почалося все, коли Саюрі отримав Око Бога. Могутній артефакт у його руках виявився пустушкою. Він не міг створити й однієї сніжинки. Казати будь-кому про свою проблему не хотілося, тому однієї з ночей, наче злодій, він пробрався до бібліотеки і просидів там, поки не перегортав всі книги, в яких очікував відшукати рішення. Але лишився ні з чим.

До ранку залишалося зовсім мало часу, сенсу повертатися в ліжко вже не було, але повіки злипалися, і, щоб не піддатися сну, Саюрі взяв першу, що опинилася під рукою, книгу і почав читати. Перед ним килимом розкинулися долини, високо над головою здійнялися ліси. Він мчав по них то в вовчій шкурі, то в людській подобі і вперше дихав на повні груди. Поки не довелося повернутися в реальність і приступити до своїх обов’язків. Але наступної ночі він повернувся до читання, а потім знову вже до іншої книги. Він ковтав їх одну за одною, прагнучи вгамувати інформаційний голод, який непомітно виїдав його з останні шість років і тільки теперь став відчутним. Саюрі приміряв на себе маски неіснуючих людей, що вийшли з-під пера, і це заповнювало порожнечу всередині нього. Якби в нього запитали, хто такий Саюрі і що він являє собою, він би не відповів нічого вартого уваги, але зміг би говорити годинами про особистість навіть самого незначного, другорядного персонажа. Така можливість бути почутим у нього з’явилася завдяки тому, що захоплення читанням у нічний час погано позначилося на його зовнішності та роботі.

Ділюк помічав все: деяку загальмованість, землянистий колір обличчя і сіточку судин, що лопнули, навколо райдужки. Він не став допитуватися у чому справа, вважаючи, що простежити за слугою буде ефективніше. Крізь привідкриті двері він спостерігав, як у тьмяному світлі свічки Саюрі гортає сторінку за сторінкою, як напружене втомлене око бігає рядками; як Саюрі затискає долонею посмішку і здавлено в неї сміється, як у нього перехоплює подих, як блищать на віях чужі драми. Ділюк не посмів його потривожити навіть для того, щоб сказати, що він може приходити в бібліотеку в будь-який час і нема чого псувати зір. А вранці він вирішив взагалі нічого не говорити, тільки залишити записку зі своїми роздумами з приводу книги, яку тоді читав камердинер, і з переліком того, що ще можна почитати. Він не звертався до Саюрі прямо, просто виклав свої думки на папері і наступного дня знайшов відповідь.

Так почалося їхнє листування. Воно не мала нічого спільного з тими взаєминами, що встигли скластися  у реальному житті. Саюрі так само ненавидів. Він стискав у долоні Око Бога і думав про те, що одного разу стисне в ній чуже гаряче серце. Він не думав, що буде далі, не мав планів. Своє майбутнє йому уявлялося чорною пусткою, в якій він потоне в будь-якому випадку, і його це зовсім не засмучувало. Він хотів не бути.  І все-таки, щоразу він з перехопленим подихом шукав нову записку, приходячи у відчай від думки, що її може не виявитися.

Дилюк подібних страхів не відчував, хоча від листування теж отримував задоволення. Міркування Саюрі часто були наївними, сповненими максималізмом, в них відчувалася відсутність життєвого досвіду, який мав бути у людини його віку. Ділюка іноді відверто забавляло написане, але він не оцінював думки свого камердинера. На листі це виходило набагато краще, ніж у розмові, був час на те, щоб утриматися від критики. На відміну від Саюрі, він все ж таки змінив своє ставлення. Слуга більше не здавався нікчемним. Ділюку подобалася його допитливість, подобалися рідкісні трохи недоречні жарти і подобалося, що деякі рядки у записках закреслені. Він з теплом уявляв, як у Саюрі з’являється думка і він поспішає перенести її на папір, але потім на нього сходить ще одна, більш вдала. І він морщить лоба, обираючи ту, що найкраще передає його емоції від прочитаного…

Свою роль зіграло і те, що Ділюк згадав.

Переляканий бурею  худенький хлопчик, трохи молодший за нього самого. Його зневіра та погляд, скляний від невиплаканих сліз. Те, як до побілілих кістячок він стискав у пальчиках подаровану Ділюком іграшку і все повторював, що тато пішов за соком, що треба його обов’язково знайти. Він рвався до дверей, коли зрозумів, що його благаннь ніхто не хоче чути, і заспокоївся лише пізно вночі. Ділюк, якого відправили спати раніше, слухав, як за однією стіною Аделінда співає колискову, а за іншою батьки обговорюють, що робити далі. Вони думали про те, що залишити знайденого малюка як вихованця, і їхній власний син засинав з думкою про те, що завтра з ранку насамперед потрібно подружитися з названим братом, і про те, що тепер йому завжди буде з ким грати, ділити дуже важливі дитячі секрети, батьківську похвалу та покарання.

Зараз він згадував про все це з великим жалем, гадаючи, яким би Саюрі став у результаті можливого, непрожитого життя в сім’ї Рагнвіндрів. Чомусь здавалося, а може, просто хотілося вірити, що покійний батько пишався б ним не менше, ніж рідним сином. Може, вдвох вони б його врятували? Згублений потенціал.

Засушена квітка…

Валяшки зараз квітнуть. Вони плодоносять кілька разів за сезон, але цього року обзавелися пелюстками зарано навіть для них. Ділюк акуратно підхоплює бутон зі столу Верховного Магістра, вірний знак нещодавньої присутності Лізи, і розтирає між пальцями ніжні пелюстки.

— Не думав, що наш оповитий славою орден настільки безпорадний. Отже, якщо я відмовлюся, ти скористаєшся правом примусового призову на службу? — Він любить Джин. Джин — прекрасна дівчина, благородна і велична, як левиця, така ж люта в бою. Зрештою, вона — історія з безхмарного дитинства, де сміх, мамині руки і голос батька, і все життя попереду; вона ж — історія з ранньої юності, коли вони намагалися крутити роман, але той був настільки незграбним і позбавленим пристрасті, що вони вирішили залишитись друзями і анітрохи про це не жалкували.

Але зараз Джинн замахнулася на його інтереси, і ностальгія не привід для того, щоб це дозволити.

— Я могла б, — її погляд пронизливий, і вона вміє давити й упокорювати ним людей, подібно до того, як вода сточує гострий камінь. Але зараз вона відводить очі, схиляє голову і кладе руки на стіл долонями вгору. — Але ніколи не стану.

Ділюк накриває їх своїми, як у дитинстві, сплітає  пальці. Джинн посміхається ніжно і втомлено. Вона юна, але на лобі в неї вже залягли перші зморшки, а очі здаються вицвілими. У неї в ногах подяка мондстадтців, їхня відданість, їхня довіра, а ще в неї рік за три.

— Я ніколи не посмію забути, як і чому ти ставишся до Ордо Фавоніус, і розумію, що ні я, ні хтось інший цього не виправить. Але я звертаюся до тебе як до доброго друга та благородного громадянина, Ділюк. Не як Лицар Кульбабка і не як Лицар Левине Ікло, а як Джинн. Ти один із найсильніших представників піроелемента в місті, і без твоєї допомоги погано вийде. Ці маги безодні, про яких я говорю, вони не зовсім звичайні. Вони набагато сильніші і небезпечніші. Біля тих, що володіють кріо здібностями, мороз відчувається як на хребті дракона. Альбедо і Сахароза не можуть зрозуміти, чому так і чому їхня кількість стрімко зростає. З піро ситуація не краща.

Ділюк зітхає з важким серцем і все ж таки погоджується допомогти, але висуває дві умови:

— Жодного офіційного зв’язку з орденом, і я залишаю за собою право досягти повного підкорення лицарів, які увійдуть до мого загону. Мені потрібні люди, готові за моїм наказом убити, померти і воскреснути, навіть якщо проти цього будеш ти або їхня рідна мати.

Отримавши згоду, він стає менше схожий на гранітну брилу. На прощання він обіймає подругу, обіцяючи, що все буде добре, і обидва знають, що ці слова нічого не варті, але ще не уявляють наскільки. Вже виходячи з кабінету, Ділюк озвучує ще одне прохання:

— Мені потрібна ліцензія інструктора з польотів на планерах, без зайвої тяганини, – Джинн шумно втягує носом повітря. Все в ній чинить опір кумівству, але якби не воно — отримати Ділюка на службу було б значно важче, і це вилилося б у найнеприємніший конфлікт. Зрештою, вона попросила про надто велику жертву.

— Послуга за послугу, — каже дівчина. — Але всі лицарі ордену навчені у цьому плані, якщо це пов’язано з твоїм майбутнім загоном.

Ділюк посміхається краєчком вуст.

—Не пов’язано.

***

Раніше у сім’ях, що належали до класу аристократії, дітей з одинадцяти років навчали поводженню з планером, у жодному разі не залучаючи до цього процесу вчителів. І не дарма ця сфера була повністю у відповідальності батьків, або, що траплялося рідше, інших старших родичів. Коли дивишся на світ з висоти пташиного польоту, починаєш і себе бачити інакше, і це зовсім не те саме, що піднятися на високу гору, де під ногами відчувається земна твердь. У повітрі твоя єдина опора це ти сам і твій досвідченіший наставник, навіть якщо стосунки у вас погані, як це часто бувало у батьків і дітей, де останніх з малечку доручали купі няньок і гувернанток, або у братів і сестер, перед якими маячила перспектива ділити спадщину, якої не завжди вистачало, щоб кожен залишився задоволеним. Таким чином, навчання польоту допомагало зблизитись та зміцнити довіру між один одним.

Але перш, ніж парити в повітрі, доводиться набити не одну шишку на землі.

— Навіщо все це? — питає Саюрі, коли Ділюк, насамперед до власного полегшення, звільняє його від ранкових обов’язків і натомість виганяє на вулицю гуляти довгою і вузькою дошкою, що лежить на каменях. Вона нічим не закріплена, тому тримати рівновагу ще важче, ніж могло б бути.

— Аделінда скаржиться, що ти на кухні — як ведмідь у посудній лавці, — знизує плечима чоловік і не розуміє, як Саюрі вдається зображати на своєму обличчі таку принижливу усмішку, маючи настільки низьку самооцінку. Той падає, в черговий раз не утримавши рівноваги і брудно лається.

Ділюк ховає посмішку у чашці з чаєм. Він зручно влаштувався на тонкій ковдрі, в тіні розлогого дерева, і сьогодні нікуди не поспішає. Він навіть прихопив із собою книгу, щоб не занудьгувати, але поки що його більше захоплювала вистава, влаштована камердинером. Цікаво, як він примудряється вміщати в собі стільки протиріч: витонченість із важкістю мішка картоплі, а миловидну зовнішність із лайкою, від якої в’януть вуха?

— За кожне брудне слово додаватимемо до твого заняття по годині. Для початку, рахуватимемо все, що я встиг почути за одне, — Саюрі скидається і падає. Обтрушуватися в його випадку безглуздо, але Ділюк із задоволенням помічає, що він все одно щоразу намагається надати охайного вигляду одягу, якщо до цієї вульгарщини взагалі можна застосувати подібне слово. Суть в іншому: йому не все одно, нехай навіть на таку дрібницю.

— Мені здається, тебе ображали в дитинстві, — Саюрі каже це вже ближче до десятої години, забувши про напускну поштивість, за допомогою якої намагався дистанціюватися. — За це теж годину накинеш?

— Чого б це? — Ділюк мружиться. — Вміння аналізувати та робити висновки, хай навіть не завжди вірні, це добре. Взагалі, можеш вільно ділитися будь-якими думками про мене, доки робиш це культурно.

Саюрі сприймає це як виклик.

Вони закінчують опівдні. І Саюрі надто втомився, щоб звично тікати і ховатися до себе або за спідницю Аделінди, тому, коли Ділюк запрошує сісти поряд, він знесилено падає на ковдру. Вони мовчки обідають прямо на вулиці, і так у них з’являється щось таке ж дивне, як і їхнє книжкове листування.

З наступного заняття Ділюк додає нескладні вправи, щоб привести м’язи камердинера в тонус, а після все ж таки розповідає Саюрі про те, заради чого той мучиться. У хлопця захоплено спалахує погляд, коли він чує про планер, але крім цього радість він ніяк не виявляє і жодних питань не висловлює.

Тренування продовжуються, і кількість вправ, як і  стовпчики каміння, на якому лежить дошка, поступово зростає. Саюрі непогано справляється, і в його вродженій лінивій грації з’являється впевненість, рухи стають чіткішими і природнішими. Якщо він і падає тепер, то тільки від того, що йому стає нудно і він перевіряє межі своїх можливостей: то задкує по дошці, то намагається на ній підстрибнути. Ділюк все чекає неминучого – коли нещасна деревина все ж не витримає – і подумки робить ставки, скільки Саюрі при цьому нахопляється скіпок. Але Барбатос до нього милостивий, і нічого подібного не відбувається.

Через деякий час з поведінки Саюрі зникає та нервозність, яка з’являлася щоразу, коли вони були поруч.

— Все ж таки, чому жіноче ім’я? — помітивши це, питає Ділюк. Слуга недовго мовчить. Він перебирає пальцями молоду траву, розмірковуючи, чи варто в черговий раз пожартувати напівправдою про творчий псевдонім.

— Клієнтами, — Ділюк зауважує, як на цьому слові швидко спотворюються його риси, немов брижіння проходить по встривоженій воді, — здебільшого були чоловіки, і багатьом з них так було простіше.

— Але ж це в минулому.

Саюрі дивиться здивовано, ніби вперше про це чує і сам ніяк не міг припустити. На його обличчі відбивається складний мисленнєвий процес, перш ніж він видихає важко, як кашель, коротке “Виходить, що так”.

— Мені теж так було простіше спочатку, а потім… Не будемо про це, гаразд?

Ділюк не наполягає, тільки каже, що справжнє ім’я звучить красивіше, і наступного ранку читає в записці, роздуми Саюрі про героїню одного з прочитаних ним романів:

“Дівчинка каже, що вона не має імені не тільки тому, що це умова, за якої вона може отримати бажане, а ще й тому, що в неї не залишилося нічого, що пов’язувало б її з ним. Воно більше нічого не означає, лише турбує і без того свіжі рани. Ар’ї не все одно, і тому вона слабша ніж Ніхто. Ім’я це тягар, який”

Ділюк відповідає, закінчуючи обірвану думку. Зовсім не так, як спочатку хотів сам Саюрі:

“Ім’я – це тягар, який вона знову звалює на свої плечі, тому що тільки з ним її шлях набуває сенсу. Біль є ціною за все, що ми по-справжньому любимо і цінуємо, змінюється тільки її інтенсивність. Але іноді біль змушує вважати важливим і дбайливо зберігати пусте, чому? І чи можна вважати важливим те, радість від придбання чого зрештою не позбавляє від страждання, не перекриває його, а просто допомагає заплющувати на нього очі?”

Саюрі розуміє, що ні, і знає: тому, що це дозволяє не зламатися остаточно. Але правда в тому, що якщо тобі доводиться шукати сенс в порожнечі, то значить, крім неї, у тебе нічого не залишилося. Цього він не пише і змінює тему.

В один із світанків, коли по небу розтікається золото, Ділюк відводить його на Скелю Зорелова. Вони не підіймаються до самої вершини, а зупиняються там, звідки відкривається вид на озеро. Це не найбезпечніше місце для перших польотів, але Ділюк впевнений у своїх навичках і своєму більш маневреному планері, в тому, що зможе підстрахувати, тому він не бачить нічого такого в тому, щоб трохи знехтувати обережністю заради мальовничого пейзажу.

— То навіщо все це? — Саюрі виглядає байдужим, і Ділюк не каже йому, що для нього навчити літати — значить, навчити дихати на повні груди, бо це те, що має значення лише для нього самого. Він би міг нагадати про одну з книжкових записок, в яких Саюрі ділився тим, як йому хотілося б опинитись у небі, але це негласне табу.

— Чому ні? — Запитує він у чоловіка. Той підбирає з краю урвища невеликий камінчик, кидає його до озера, але звідси не виходить розгледіти, чи той долетів.

— І справді, — після недовгої паузи Саюрі приймає таку відповідь, тому що вона його ніби ні до чого не зобов’язує, а значить, якщо в нього нічого не вийде або якщо він злякається, це не зможе послужити підтвердженням його неспроможності.

Він розглядає свої блискучі від роси черевики, поки Ділюк коротко інструктує його, повторюючи те, що він і так пам’ятає з посібника з управління планером.

— Так, прибирати на великій висоті не можна, займатися чимось, крім самого польоту, не можна, літати в нетверезому вигляді не можна, — насамкінець уже сам перелічує він. — Все не можна. Я пам’ятаю. Та це й не важливо, бо замок від  погрібу ти все одно змінив.

Ділюк спантеличено скидає тонкі брови.

— Замок від погрібу? — лагідно питає він.

Ох, схоже, це таки зробила Аделінда.

— Облишмо цю розмову на потім, бо зіб’єш мою моральну готовність.

Це виявляється зовсім не страшно. Саюрі навіть не встигає зрозуміти, що він падає, коли повітряні потоки підхоплюють його і несуть над маленькими скелястими виступами і над водною гладдю, якою гуляють поки що слабкі відблиски сонця. Він до різі в грудях відчуває свою приналежність до всього цього і на мить стає єдиним з вітром, що шелестить у його волоссі і в тканинному пір’ї планера.

Ділюк спостерігає за його польотом зі скелі і неспокійно підводиться, коли висота починає знижуватися. Це якраз найнебезпечніше. Початківці часто не можуть вирахувати, наскільки велика висота під ними і складають планер занадто рано, але Саюрі виявляється обережним льотчиком і робить це тільки на землі.

Ділюк ще жодного разу не бачив його таким: його обличчя осяяне спокійною радістю. У нього зникає питання “навіщо”, і саме у цьому сенс. У тому, щоб робити те, що допомагає стати кращим або приносить задоволення, від якого потім не погано і не соромно.

Саюрі знову і знову зістрибує зі скелі, у нього чудово виходить, і схоже, що можна спокійно видихнути. Саме після цієї думки він щойно розкривши планер,  раптом складає крила і стрімко летить донизу. Ділюк встигає схопити його за одяг на півдорозі до землі, тканина на його власному планері небезпечно натягується, і вона не здатна їх утримати, тільки сповільнити падіння, рятуючи від серйозних травм.

Вони валяться на м’який пісок біля самої кромки води, але з легень все одно вибиває повітря. Ділюк морщиться, закушує губи, стримуючи стогін. Він досить швидко визначає, що в нього нічого не зламано, але синці будуть по всьому тілу. У Саюрі, судячи з того, що він сам сідає, розгублено оглядає обдерті долоні і торкається подряпаної щоки, теж нічого серйозного, і тому Ділюк зі спокійною совістю хапає його за грудки.

— Ти що робиш? — сердито шипить він. Саюрі від цього хочеться позадкувати, і він швидко оглядається.

— Я б розкрив. Ближче до землі розкрив би. Я так і хотів, але потім ти схопив мене і… — він не встигає договорити, бо Ділюк штовхає його назад на пісок і починає збирати уламки планера, щоб не залишати сміття. Він не бачить сенсу озвучувати, наскільки безглуздо і самовпевнено це було.

Вони йдуть до порталу в гнітючій тиші якийсь час, а потім Саюрі обережно його кличе.

– Я винен. Пробач, – Ділюк нічого не відповідає. — Правда, я розумію, я мусив попередити.

— Ти, — не витримує майстер, — мусиш не бути ідіотом. Це твій план мінімум, і ти з ним не впорався.

Саюрі знову затихає. Штурхає шишку, що потрапила по дорозі, відправляє її до Дилюка, але той ігнорує навіть цей щедрий жест, і шишка залишається позаду. Саюрі прощається з нею роздосадуваним поглядом.

— Послухай, — уже опинившись неподалік від винокурні, він робить ще одну спробу, — я ніколи більше так не зроблю. І мені справді сподобалося, я тепер іноді ходитиму туди…

— Не ходитимеш, — випльовує майтер. — У тебе зовсім не лишиться на це часу, я обіцяю. Ти, якщо пам’ятаєш, у мене на службі і відлинювати від неї не маєш жодного права. Я знайду тебе і поверну назад, бо інакше ти або сам звернеш шию або тебе зжеруть хилічурли, і це в кращому разі, у гіршому — дикі кабани. Безславна загибель.

Але цього разу Саюрі не відступає перед розгніваним тоном.

— А ось і ні, — його голос несподівано веселий. — Щодо польотів я все зрозумів. Тут спробуй не зрозуміти, коли й досі бік болить. А щодо хілічурлів і кабанів, то я зможу себе захистити.

Ділюк навіть зупиняється, явно зацікавлений такою заявою.

— Я щось пропустив? — Це навіть не сарказм.

Раптом у слуги все ж таки почали виявлятися його здібності? Той не ділився новинами з цього приводу, але Ділюк був упевнений, що помітив би, якби це було так. Був упевнений до цієї хвилини.  Відповідь виявляється цікавішою.

— Ти мене навчиш, —  це абсолютно точно твердження, в якому немає і натяку на запитувальну інтонацію. Це навіть не припущення.

Саюрі, мабуть, приймає здивоване мовчання за згоду, кладе руки на плечі майстрові і посміхається так, ніби готовий просто зараз розпочати навчання.  Який старанний хлопчик — ти ба!

— Та невже? З чого б це?

— Ну, я можу перестати лаятись, можу більше не красти вино з погрібу і… Гаразд, не будемо про погріб, — Саюрі все ж таки робить крок назад, ховає руки за спину. — Можеш називати мене так, як тобі подобається.

Йому більше запропонувати нічого.

І слава архонтам, думає Ділюк.

А щодо імені він все одно вже все вирішив, чому б тоді це не використати? Хазяїна помітно дратує “псевдонім”.

— Яка честь, — Ділюк схрещує руки на грудях. Він не висловлює жодних емоцій, але насправді радий. — Підвищую ставки: тебе не я називатиму, як мені більше подобається, — він морщиться від того, як звучить ця фраза, — а ти повністю повернешся до старого імені.

— Так, я це й мав на увазі, — одразу погоджується Саюрі, бо це так і є. — Кайа-а, – на видиху вимовляє він, і це звучить як подих теплого вітру.

Вітру змін.