Частина 4

— Тиждень.

Сайно, який сидів на краю ліжка після огляду Тігнарі, здіймає голову.

— Що?

— Ти залишаєшся у селищі Ґандгарва ще на один тиждень, — як ні в чому не бувало мовить Тігнарі. — Я надішлю листа зі звітом до Академії. А якщо Матри постукають у мої двері, просто поясню їм, що сталося. З цим же не буде проблем, правда? Певен, що вони поставляться з розумінням.

— Чекай… — хмуриться Сайно. — Тиждень — це надто довго.

— Може, варто було замислитися над цим до того, як тобі закортіло поблукати хащами Авідьї, а потім ще й стрімголов кинутися у зону В’янення з незагоєними ранами? — фиркає Тігнарі. — Ти розпоров половину швів, через що зараз у тебе навіть вища температура, ніж була вранці. Нам доведеться пильно стежити за твоєю ногою, оскільки дорогою назад ти взагалі не зміг нею поворухнути. Скажу відверто: станеться диво, якщо ти не підчепив ніяку інфекцію у зоні В’янення…

Здається, до Сайно дійшло, що у нього немає іншого вибору, тому він тихо зітхає і злегка відступає.

— Гаразд.

Тігнарі задоволено посміхається.

— Не засмучуйся так. Я не можу заперечувати той факт, що ти допоміг мені виплутатися з делікатної ситуації, і переважно завдяки твоїм зусиллям нам вдалося так швидко очистити зону В’янення… Цього разу ти доволі дешево відбувся. Але серйозно, більше ніколи так не роби. У тропічному лісі на героїчних вчинках далеко не підеш.

— Я розумію.

— Заради нас обох, я сподіваюсь, що це дійсно так, — видихає Тігнарі. — А зараз прошу мені вибачити, бо я мушу піти перевірити вартових лісу і мандрівників, які з великою ймовірністю теж зазнали впливу В’янення.

Сайно насуплює брови:

— Ти майже не відпочивав відтоді, як ми повернулися…

— І чия в тому провина, як гадаєш? — Тігнарі змірює його незворушним оком. — Крім того, це не той випадок, коли можна все відкласти на потім. Ой, ну ж бо, не дивись на мене так, Сайно, — каже він, роздратований тривогою, що відбилася у Сайно на обличчі. — Немає нічого, з чим би я не впорався. Насправді зараз тобі слід більше хвилюватися за себе.

— Ти ж повернешся, як закінчиш? — питає Сайно, від чого Тігнарі закочує очі.

— Взагалі-то ми у моїй хатинці. Куди ще я можу податися? Якщо тобі полегшає від цього, то так, я неодмінно повернусь. Відпочивай вже, твоєму тілу це явно не завадить.

Заспокоєний його відповіддю, Сайно киває та повільно лягає. Лише пересвідчившись, що він зручно влаштувався і заснув, Тігнарі йде.

Витративши цілий вечір на перевірки та обходи, Тігнарі нарешті упорався зі своїми щоденними обов’язками. Коли він привів себе до ладу і приготувався до сну, місяць вже височів над верхівками дерев, а більша частина селища Ґандгарва затихла, за винятком цвірінчання нічних комах та ледь помітного шелесту, коли маленькі істоти снували туди-сюди у гущавині лісу.

Він щосили намагається заглушити свої кроки, чим ближче наближається до хатинки. Хоч слух у Сайно не такий хороший, як у нього (що так чи так неможливо, адже вуха Сайно не настільки великі), Тігнарі знає, що той завжди насторожі й може підскочити від найменшого звуку, ледь помітного коливання у повітрі — сумний результат численних небезпек, пов’язаних з роботою та званням генерала Махаматри. Увійшовши до оселі, він затамувавши подих спостерігає за згортком покривал на ліжку і відчуває полегшення, коли той не рухається. Сайно досі міцно спить.

Його сон надто спокійний, як на людину, що ледве врятувалася із зони В’янення…

Попри всі побоювання, у Сайно настільки безтурботний вигляд, що він мимоволі зачаровує його. Генерал Махаматра повинен завжди тримати вуха гостро, завжди мусить бути готовим до зустрічі з кожним, хто прагне відплати, з кожним, хто хоче вполювати мисливця. Цілковито втративши пильність, він дозволив собі оголити свою вразливу сторону для одного лише Тігнарі… Тігнарі не може відвести погляд.

До нього раптом доходить, як близько він був до того, щоб втратити Сайно.

Якби він спізнився хоч на секунду, якби прицілився бодай на сантиметр нижче, якби несвоєчасний порив вітру збив його стріли з курсу, якби його пальці сковзнули зі слизької поверхні мокрого від дощу лука… Сайно міг би померти.

Він вражений більше, ніж міг собі уявити. Як часто Сайно стикався із подібними ситуаціями у минулому? Скільки ще його чекає у майбутньому, з або без Тігнарі?

Від однієї лише думки йому хочеться міцно обійняти Сайно і нікуди його не відпускати.

Але глянувши на генерала Махаматру, який забувся у сні, він відмовляється від своєї ідеї і придушує імпульсивний порив. Йому вже й так вдалося увійти до хатинки, не розбудивши Сайно, не вистачало ще потривожити його сон. А втім, бажання підійти ближче нікуди не ділося, і Тігнарі просто не в силах відмахнутися від нього.

Може, я просто перевірю його температуру…

Навшпиньки він підбирається до ліжка і відгортає чубчик Сайно тильною стороною долоні. Його шкіра й досі ненормально тепла на дотик. Тігнарі очікував цього, адже дав йому ліки лише кілька годин тому. Якими б сильними не були трави, відвар має переважно повільну дію, а його ефективність можна буде оцінити тільки вранці.

Видихнувши, Тігнарі забирає руку, однак його очі знову мимоволі повертаються до дрімливого Сайно.

Тепер волосся обрамляє його щоки, сріблисті пасма відбивають світло місяця і ледь не іскряться у ньому. Ще більше срібла розлилося під головою Сайно і на подушках, надавши його обличчю майже неземного вигляду.

Від цього виду серце Тігнарі загупало у грудях. Він замислювався над цим ще поки вчився в Академії, але…

… Він справді гарний.

Наступні кілька днів Сайно у змозі прокидатися лише на короткі проміжки часу, аби прийняти ліки та трохи поїсти. Тігнарі робить висновок, що така нікудишня витривалість та сповільнене одужання спровоковані тривалим впливом В’янення на його й так підірване здоров’я. І попри власне хвилювання, він запевняє Сайно, що усе буде гаразд, якщо належним чином відпочити.

Аби Сайно не переймався, Тігнарі також наполіг на коригуванні маршрутів патрулів, оскільки лише перебуваючи неподалік від селища Ґандгарва він зможе у будь-який момент повернутися, звісно, якщо сам не буде чергувати у центрі вартових лісу. Інші лісові сторожі не заперечували; всі вирішили, що одного прикладу нестримного буяння генерала Махаматри їм вистачить з головою, до того ж Тігнарі однаково треба стежити за самопочуттям мандрівників, які почали поправлятися. Як і передбачалося: на другий день деякі підлеглі Сайно Матри дійсно навідалися до селища Ґандгарва, щоб дізнатися про його місцеперебування. Проте одним оком глянувши на стан свого лідера, вони дружно погодились, що краще дати йому відпочити та набратися сил у тому місці, де йому реально комфортно.

Сайно демонструє помітне покращення на третій день. Тепер він може залишатися при тямі значно довший період часу та сидіти без труднощів, і хоча йому досі бракує витривалості, він в силах підтримувати звичайну розмову. Він ще не зовсім оговтався для повноцінної гри в Призов Семи Святих, але достатньо, щоб Тігнарі нарешті зміг вгамувати вчорашні хвилювання. Мабуть, через неймовірне полегшення він необачно зашумів чимось на вході, бо коли він переступає поріг власної хатинки, Сайно прокидається.

— Тігнарі? — питає сонливо.

Тігнарі мовчки картає себе, після чого переводить на нього погляд.

— Вибач, я тебе збудив? Спробуй заснути. Я теж вже лягаю.

— Останні кілька днів ти спав у кріслі, чи не так?

— Га? — вуха Тігнарі витяглися у здивуванні. Звідки він дізнався? — Що ж… так? Ти зайняв усе ліжко, а у мене немає запасного матраца.

— Було зручно?

— Так само зручно, як спати у кріслі, — сухо відмовляє Тігнарі. — Слухай, не хвилюйся через це, добре? Тобі ліжко потрібне більше, ніж мені. Я можу декілька днів потерпіти біль у спині, якщо це означає, що ти швидше одужаєш.

Здається, це не та відповідь, яку Сайно готовий прийняти. Трішки пововтузившись, він відсовується наскільки дозволяють сили, після чого підіймає край ковдри та з очікуванням дивиться на Тігнарі, чиї вуха щільно притислися до голови.

— Ти це не серйозно.

— Ми вже робили так раніше, — зауважує Сайно.

— Минулого разу ти не був пошматований, наче лялька вуду, Сайно.

Він продовжує витріщатися на Тігнарі, не мовивши ні слова. Врешті-решт Тігнарі визнає, що надто втомився для суперечок, і роздратовано видихає, визнавши поразку.

— Чудово. Але якщо вночі хоч один зі швів розійдеться, ти залишишся ще на один тиждень.

На жаль (чи на щастя?) для Тігнарі, Сайно така жертва здається вартою ризику, тому він киває. Тігнарі вмощується на ліжку біля нього, всередині видихнувши з полегшенням. Тут куди комфортніше, ніж у кріслі, до того ж поряд із Сайно в рази тепліше — Тігнарі наче відчуває, як розсіюється стрес кількох останніх днів.

Він опирається бажанню пригорнутися ближче (хоча вертливий хвіст і без того видає його загальний настрій) та здіймає очі, зіткнувшись із настирливим поглядом Сайно, який витріщився на нього єдиним видимим оком. Якщо точніше, то дивився він переважно на його вуха. Тігнарі зітхає.

— Знаєш, ти можеш торкнутися їх.

Здивований і наче трохи збентежений, Сайно швидко відводить погляд. Тігнарі на мить задається питанням, чи не є ця дивна сором’язливість побічним ефектом прийнятих ним ліків.

— Я не проти, якщо це ти. Невже я не казав того раніше? Хіба що… — Тігнарі зі скромним виразом обличчя схиляється ще ближче. — Насправді ти не вважаєш нас настільки близькими, як я думаю?

На диво приємно, коли завжди такий непохитний Сайно раптом червоніє. Ліченим одиницям вдавалося здійснити подібний подвиг, але тепер Тігнарі може зарахувати себе до їхнього числа. Гадки не мавши, куди діти погляд, Сайно опускає очі.

— Тоді твій хвіст…

— То он у чому справа, — Тігнарі незворушно дивиться на нього.

— Я хотів дізнатися, чи він такий же м’який, як твої вуха, — мовить Сайно зі змішаними почуттями.

В надцятий раз за ніч зітхнувши, Тігнарі підтягує свій хвіст і вкладає його поверх Сайно.

— Уперед.

Отримавши дозвіл, Сайно запускає пальці крізь шерсть Тігнарі. Його дотик обережний, навіть делікатний, мовби він не хоче ненароком зачепити якийсь заплутаний ковтун (не те щоб після ретельного догляду Тігнарі там щось лишилося). Доторки до хвоста були легшими за пір’їну, його руки неначе парили над шерстю – ніби він боявся поранити Тігнарі.

Виходила доволі незвична картина: знаменитий генерал Махаматра, гроза дослідників та злочинців, сумнозвісний своєю смертоносною ефективністю та безжалісністю до порушників закону… цілком і повністю зачарований пухнастим хвостиком, а до його власника ставиться так, наче той зроблений з порцеляни. Якби Тігнарі розповів комусь з Академії про цю сторону Сайно, він би точно зіткнувся з недовірою, можливо навіть змусивши їх реготати. Вистачило б лише уявити вираз їхніх облич, аби Тігнарі пирхнув, якби не зосередився на руках Сайно.

(Знову ж таки, думка про те, що він одна-єдина людина, якій дозволено бачити цю сторону Сайно, хвилює сама по собі. Трохи поміркувавши, Тігнарі вирішує тримати цю таємницю під сімома замками).

Коли Сайно нарешті наситився, Тігнарі практично розтанув між покривал і ледь не просить його продовжити. Однак він утримує себе; усе-таки йому хочеться зберегти хоч крихту гідності.

— Тепер задоволений? — питає він. Вираз Сайно не дуже змінився, проте його очі пом’якшали, та й загалом він був наче на сьомому небі.

— Мм. Твій хвіст дійсно м’який.

— Я на це і сподівався, недарма ж я кожного дня його вичісую.

— Тігнарі.

Сайно промовляє його ім’я ніжно, з любов’ю, так, що у Тігнарі моментально перехоплює подих. Він не відриває погляду від обличчя Тігнарі, а його очі рубінового відтінку, зазвичай такі холодні й суворі, тепер переповнені теплотою.

— Дякую.

Наскільки він міг судити по тону голосу та виразу Сайно, це не лише вияв вдячності за дозвіл торкнутися його хвоста. Тігнарі безпомічно посміхається.

— Що ж… чим ще я можу зарадити, коли кожні кілька місяців ти являєшся на поріг мого дому весь у кривавих ранах?

— Це стається не так вже й часто, — каже Сайно.

— Ні, не часто. Не сумніваюсь, що ти знаєшся на своїй роботі, — задумливо видає Тігнарі, відгорнувши чубчик Сайно кісточками пальців і поглянувши йому у вічі, — проте я був би куди щасливішим, якби це траплялося дещо рідше.

Паралельно він затримує руку на щоці Сайно, і той прикриває очі, зарившись носом йому в долоню.

— Вибач, що постійно завдаю тобі проблем, Тігнарі, — бурмоче він. Тігнарі ласкаво сміється у відповідь.

— Я цього не казав. Я мав на увазі нашу розмову в зоні В’янення — я ціную твоє життя. І хотів би, аби ти так само цінував його, — зітхає він. — Але гадаю, що з деякими речами нічого не поробиш, тож… Чого б це не вартувало, будь ласка. І можеш повертатися до мене стільки разів, скільки захочеш. Навіть якщо мені доведеться збирати тебе по шматочках ще сотню разів.

— Як щодо тисячі разів? — розплющує очі Сайно.

— Тепер ти злегка перегинаєш палицю, — дошкуляє йому Тігнарі, але обидва розуміють, що на увазі малося інше. Сайно видавлює з себе посмішку і м’яко сміється, тоді як Тігнарі мріє про світ, де той міг би сміятися постійно.

Просто нечувано, щоб старанний і завжди такий пунктуальний Тігнарі ледь не запізнився на ранкову зустріч, однак новий день застає його у скрутному становищі, через що він ледь не спотикається по дорозі на збори, які от-от мають початися. Коли йому ставлять запитання, він просто відмахується від них і звинувачує в усьому незручне крісло, на якому спав, після чого швидко змінює тему.

Щоправда, Тігнарі зіткнувся з геть протилежною проблемою: йому було настільки комфортно в обіймах Сайно, що він просто втратив лік часу і допізна проспав у своє задоволення.

На щастя для нього, це останнє, у чому його могли б запідозрити, тож Тігнарі планує залишити все як є.