Частина 2

— Ого, маєш вигляд людини, що зазнала попрання своїх моральних цінностей. Вже місяць, але сьогодні особливо, — Ліза вийшла з поза книжної шафи зі своєю незмінною кошачою грацією й опустилася на край столу бібліотекаря. — Хочешь почитати про щось подібне?

Ділюк пройшов до вікна. З того, як була напружена його спина і зчеплені в замок руки, Ліза зрозуміла, що розмова буде довгою, і поспішила розлити по чашках м’ятний чай.

— Підігрієш? — майстер відволікся від блакиті весняного неба і над чашками здійнялося по невеликому вогнику, що обережно підігрівали напій. Ліза вдячно посміхнулася, зістрибнула зі столу і сіла вже за нього, що запропонувала зробити і гостю. Він так і вчинив і вирішив без довгих прелюдій перейти до справи.

— Тобі ж відомо про зачистку борделів? — зіниці Лізи загадково блиснули з-під напівприкритих вій. Вона без поспіху відпила чаю і відповіла питанням на запитання:

— І про те, що то твоїх рук діло? — її тихий сміх рознісся по пустельній бібліотеці. — Не дивись на мене так — дірку пропалиш. Крихітка Люмін пробовталася, що ти опівнічний герой.

— Багато хто вважає, що опівнічний герой не здатний на подібні звірства, – глузливо заперечив Ділюк, на що Ліза лише відмахнулася.

—  Ідеалізують, – вона відкинулася на спинку стільця, розправила складки на спідниці. — І ні, Джинн не знає, тому що я поділяю погляди опівнічного героя на проблему та способи її вирішення. Вона, втім теж, але… Дуже багато “але”, Ділюк, – дівчина зітхнула. — Ми правда потребуємо чогось більш ефективного, ніж те, що є зараз, але ж ти розумієш, що Верховний магістр, як і наближені до нього люди, повинні бути обережні з подібними заявами, і тим паче з діями. Що дозволено анонімному герою – чи тепер уже антигерою? — то не дозволено чинній владі, представникам аристократії та просто законослухняним громадянам. Але ж ти не про це прийшов поговорити, правда?

Майстер повільно кивнув і підніс чашку до губ. Він не був упевнений, з чого краще розпочати, хоча це було й неважливо. Ліза у будь-якому випадку зрозуміє. Завжди розуміла. Мабуть, якби існували лікарі не тільки для тіла, а й для душі, вона не стала б працювати бібліотекарем.

— Вчора вранці до мене завітала Люмін…

***

— Майстер Ділюк, нарешті ми вас знайшли!

Якщо існує список найдратівливіших звуків у всесвіті,  то три перші  позиції в ньому повинні належати писку Паймон. Майстер обернувся, схрещуючи руки на грудях.

— Довго шукали? — спитав він, натякаючи на те, як безглуздо це звучить, враховуючи, що він весь цей час перебував на винокурні. Паймон ображено надула губи, а Люмін відкашлялася в кулак, щоб не бентежити свою супутницю сміхом.

— Я взяла доручення знайти злодюжку і привести його до в’язниці ордена, — після недовгої паузи промовила мандрівниця. — І там був один ув’язнений, який вимагав зустрічі з вами. “Покличте власника “Частки янголів”, – так він сказав, хоч імені вашого, очевидно, і не знає.

Ділюк закотив очі. Він уже хотів пустити шпильку, уточнивши, чи повинен він, на думку Люмін, виділяти час на бесіди з усіма маргіналами, що потрапили за ґрати, або тільки з цим конкретним, але вона пояснила, чому прийшла:

– Він сказав, що знає щось важливе, що ви захочете почути. І я подумала: раптом справді так? Це все.

Після цього дівчина розвернулася і поспішила геть,  на радість Ділюка. Вони ставилися одне до одного з повагою, визнаючи заслуги, але й з прихованою для оточуючих неприязнью. Ось і цього разу Ділюк скривився, не розуміючи, як таке повітряне створіння примудряється ставати затичкою в кожній бочці. Проте принесена нею новина його зацікавила. Майстер відразу здогадався, що за ув’язнений хоче з ним поговорити. Але що той назвав “важливим”? Невже знову запропонує відсмоктувати? Чоловік пирхнув і скривився, хоч на мить і відчув жар від цієї швидкоплинної фантазії – відсутність і натяку на особисте життя давала про себе знати. Трохи подумавши, він все ж таки вирішив відправитися до в’язниці. Розмова обіцяла бути кумедною.

Впустили його без зайвих питань. Довіра Джинн була здатна відчинити будь-які двері, навіть коли вона сама про це не знала. Варто порадити їй провести профілактичну бесіду з підлеглими на цю тему. Ділюк відкрив віконце потрібної камери. У ніс ударив запах затхлості, щурів та сечі. Незрівнянно. У камері було повно зброду низької соціальної відповідальності. Це був тимчасовий ізолятор, куди закидали взагалі всіх, крім тих, хто міг становити серйозну небезпеку, щоб пізніше вирішити, що з ними робити. Саюрі… Все ж таки Саюрі, а не Кайа, враховуючи, за що він тут опинився, сидів на нарах у кутку і вів задушевну бесіду з неохайного вигляду жінкою, але, побачивши Ділюка, відразу схопився і буквально за секунду опинився біля крихітного віконця.

— Ти прийшов, — полегшено видихнув він, чіпляючись пальцями за ґрати.

У тьмяному світлі цього місця його смаглява шкіра здавалася брудною. Ділюк здивовано підняв брови, слухаючи, мабуть, те, що Саюрі назвав важливим.

— Витягни мене звідси, — говорив він, і голос його був солодший від меду. — Ти ж можеш, я знаю, а я сюди більше не потраплю, чесно, обіцяю. І все, що хочеш, зроблю, — язик пройшовся по пруту ґрат. — Нема такого, чого я не вмію.

Вони посміхалися одне одному, але з різних причин. Дилюку було смішно від того, як ця дешевка себе пропонує, думаючи, ніби його може зачепити подібна  вульгарність. У Саюрі ця посмішка більше була схожа на сіпання. Ділюк наблизив обличчя до віконця.

 — Ні, – з насолодою сказав він. Саюрі пробило на сміх.

— Подумай, я ж справді вмію багато. У тому числі мовчати.

— Он воно як. І про що ж ти зібрався мовчати? – поцікавився майстер, і співрозмовник перейшов на шепіт.

— Про особистість опівнічного героя, наприклад. Про те, хто втопив у крові борделі Того, — він буквально світився від самовпевненості, вимовляючи це, і тим приємніше було таким же змовнецьким тоном, пошепки розчарувати його:

— Іди до хілічурла, — і він відскочив від ґрат, явно розгублений від того, що прихований у рукаві козир не вдалось розіграти.

— Ні, — його око неспокійно забігало. — Ні, не залишай мене тут, будь ласка.

Якщо до цього він вкладав у голос спокусливі та самовдоволені нотки, то тепер фальш спала, і він щиро благав. Ділюк би ні за що не зізнався собі, але йому це приносило задоволення. Він почував себе помщеним за те розчарування, яке відчув, коли побачив цього дурня, що стояв на колінах, але це аж ніяк не означало, що він збирався знову рятувати його.

— Благаю, ти не знаєш, що з такими, як я роблять, коли нас ув’язнюють, — Саюрі знову в надії припав до вікна. Зараз він виглядав майже мило, якщо опустити подробиці того, чому він опинився у такій ситуації.

— Здогадуюсь, — Ділюк дістав з кишені свого жилета білу носову хустку, струснув її, розправляючи. — А чим ти кращий за інших «таких як ти»? Правильно, нічим. У тебе був шанс, був вибір, і ти його зробив, Саюрі. Так що відбувай покарання і розмірковуй про свої помилки, — Ділюк простяг чоловікові хустку, яку той, перебуваючи в сум’ятті, прийняв рефлекторно, і зачинив віконце. Тут же роздався гуркіт, ніби на двері обрушилися всім тілом, і пролунали приглушені нею прокляття.

Ділюк пішов задоволеним з думкою про те, що добровільний порушник моральних норм та потенційний рознощик зарази отримав за заслугами. Все так, як і має бути. Тільки чомусь залишок дня на душі було бридко, і він усе повертався думками до цієї розмови. Не варто було приходити, але він не зміг відмовити собі в цьому і тепер розплачувався.

***

— Отже ти переживаєш через те, що залишив його там? — наповнюючи чашки, що встигли спорожніти, уточнила дівчина.

Певна річ, Ділюк розповів їй не про все. Наприклад він приховав те, що відверто глузував з Саюрі. Тоді це  якось вийшло саме по собі, а зараз здавалося підлим.

— Не зовсім. Мене збиває з пантелику все в цілому… Що він повернувся в це болото, і,  напевно, не тільки він. Який сенс був у всьому, що я робив? Я думав, що даю людям можливість почати нове життя, а виходить, змінював тільки фон, — він тицьнув пальцем заварник, змусивши чаїнки заколихатись на поверхні, і тепер спостерігав, як вони повільно осідають назад.

— Ти загрався в Бога, любий. Люди не можуть змінитись за клацанням пальців, — Ліза уважно дивилася на нього. Вона підперла рукою щоку і зітхнула. — Ось ти кажеш: повернувся до болота. Це образ, але уявімо справжню брудну калюжу, тільки дуже глибоку. Уявімо, що ти впав у неї, борсаєшся і не можеш вибратися — на дно тягне. І весь цей час смердюча вода просочує твій одяг, твоє волосся, забивається до рота, затікає в ніх, в очі та вуха. І раптом, коли ти вже не знаєш скільки часу пройшло і підкорюєшся думці про те, що тонеш, тебе ривком витягують. То як, ти зможеш позбутися цієї чорної води? Вона вже в твоїх легенях, у твоєму шлунку і ти також весь у ній.

Ділюк піджав губи. Йому було неприємно, ніби він справді опинився в описаній ситуації.

— Що ж, виходить, їм цього бруду не позбутися, і справді варто кидати їх до в’язницю, просто щоб убезпечити від них суспільство? – глухо спитав він. — Це неправильно звучить. Не вирішує проблему – тільки ховає її.

— Я не говорила про в’язницю. Я думаю, їм можна допомогти, навчити жити заново, але це складно. На це потрібно виділити гроші, місце, людей, а ми не можемо робити це просто так, не маючи якогось конкретного плану дій. У мене є деякі уявлення про те, що робити, але щоб вони набули цілісності, потрібно спробувати реабілітувати хоча б одну людину та отримати результати. Але ж ти знаєш яка у нас ситуація? Джинн валиться з ніг від втоми, я беру доручення, хоча це аж ніяк не входить до моїх обов’язків, тому що більше просто нікому. Хто цим займатиметься? — вона простягла руку і прибрала з чола Ділюка вогняне пасмо. Він замружився.

— Мені здається, ти на щось натякаєш, — дівчина втомлено похитала головою.

— Ні, не натякаю. Хоча, схоже, думаємо ми про одне й те саме.