Частина 2

***
Черговий урок із Септою Мордейн нарешті добіг кінця. Неабияк втомлена, я виходила зі своєї кімнати. Але моя втома не завадила мені впізнати Ар’ю, що біжить коридором.

– Заради Старих і Нових Богів, Арія, куди ти так поспішаєш? — Здивовано запитала я в сестри.

– Батько з братами повернулися. — Кинула мені дівчинка, перш ніж утекти.

Я не розуміла такої реакції Ар’ї. Що мало статися? Може з ними хтось приїхав? А якщо й приїхав, то хто? Питань було занадто багато. І тільки лише пройшовши в головний зал, я зрозуміла причину раптової радості своєї сестри. Біля каміна сиділи брати, а навколо них бігали маленькі деривовки. Чи зраділа я, побачивши їх? Звичайно так. Я з дитинства мріяла про деривовка, і нарешті моя мрія збулася. Від раптового припливу радості я так і залишилася стояти в проході, і лише глузливий голос брата зміг вивести мене зі ступору:

– Ну чого ти завмерла, ніби статуя? Проходь і вибирай собі вовченя. — Радісно вимовив Робб.

– Кожній дитині Старка дісталося по деривовку. — Спокійно сказав Джон.

І в цей момент я поставила йому німе запитання, на яке він відповів тим, що взяв біле, як сніг, дитинча деривовка на руки. Зараз я була шалено рада за нього, але відповіла лише теплою посмішкою. Це доводить, що він теж Старк, як і ми.

Мою увагу привернуло сіро-біле цуценятко. Пізніше виявилося, що це дівчинка. Вона одразу підійшла до мене, дивлячись своїми блискучими очима. Дивно, що було троє цуценят жіночої статі, і четверо чоловічої. Аж надто підозрілий збіг, але не суть.

Кожен вибрав собі по вовку. Але саме по собі постало питання “А як назвати?”. Робб назвав свого вовка Сірим Вітром, і це прізвисько справді пасувало йому, адже він був повністю темно-сірим, і бігав головною залою швидше за всіх, слово вітер. Санса ж назвала свою вовчицю Леді, що було вельми очікувано, адже це ж Санса. Арія назвала своє цуценятко Німерією, на честь королеви ройнарів Німерії. Рікон дав своєму вовку по-дитячому кумедну кличку — Кошлатик. Ну а як ще дитина могла назвати свого новоспеченого вихованця? Бран довго думав над ім’ям для свого вовка, але в підсумку назвав його Літо. Джон же назвав свого вовка Привидом, тому що він надто виділявся з усього виводка. У нього була білосніжна шерсть і червоні очі, що вказувало на відмінності між його господарем і нами.

– Ліанно, а як ти назвеш свою вовчицю? — Запитала в мене Санса.

Я здивована, що вона поставила мені звичайне запитання, а не пожартувала, бо здебільшого ми спілкувалися тільки за допомогою шпильок. За цей день ми встигли вже кілька разів посваритися. Загалом, нам надто складно знайти спільну мову. Нескладно здогадатися, що Санса – повна протилежність мене й Ар’ї. “Ви ж сестри, як можна вічно сваритися” – постійно казала мама. Батько одразу змирився з тим, що ворожнеча між його доньками триватиме. Мама ж дуже довго намагалася нас мирити, але в неї так нічого й не вийшло.

– Я назву її Луна. — Подивившись на пухнасту грудочку, що лежала у мене на колінах, сказала я.

Чому ж Луна? Усе просто, якщо піднести її ближче до прямого джерела світла, то її і без того гарна шерсть почне переливатися сріблом, що нагадує місячне світло. Я впевнена, що знайшла вірного друга в особі цієї поки що маленької деривовчиці.

***
У замку велися серйозні приготування. Мама ходила і роздавала всім накази, а ми з Роббом відверто не розуміли, що відбувається. Пізніше до нас приєдналася Арія, так само нічого не розуміючи.

– Що відбувається, — здивовано запитую я, — чому всі так метушаться?

– Усе це виглядає так, ніби у Вінтерфелл їде король.

– Усе вірно, Роббе. До вашого батька нещодавно прилетів ворон із листом про те, що король Роберт їде у Вінтерфелл.

– Але навіщо? За розповідями батька, король ненавидить північ через постійний холод. — Підмітила Арія. Я завжди дивувалася тому, як вона у своєму віці запам’ятовує такі тонкощі.

– Я сама не знаю, навіщо, як і чому. Вам би не завадило підготуватися до його приїзду, — з докором сказала мати, — приведіть себе до ладу і накажіть приготувати вам вбрання. Ми повинні зустріти наших гостей, як годиться.

***
Перш, ніж зустріти короля з його сім’єю, батько захотів провести з нами серйозну бесіду. Я вже знала, що він нам скаже.

– Діти мої, я вас дуже прошу, на той час, поки Їхня Милість зі своєю сім’єю гостюватимуть у нас, забудьте про всі свої сварки. Хоча б на такий короткий проміжок часу я хочу бачити своїх дітей дружними.

Мені справді не хотілося розчаровувати батька, тому ми з Сансою переглянулися, укладаючи перемир’я на ці дні. Після того, як усі дали слово, що не сваритимуться, батько наказав виходити у двір.

Чекали ми королівську сім’ю з їхнім почтом досить довго. На мій подив, я навіть трохи змерзла, хоча на мені була тепла сукня разом із такою ж теплою накидкою. Я вже хотіла заговорити з братом, але нарешті в головну браму Вінтерфелла на коні заїжджає король, у супроводі гвардійців і кронпринца. У своїх оповіданнях батько описував короля Роберта як високого сильного воїна, який своїм молотом міг усунути будь-якого ворога за частку секунди. Але зараз я бачила розтовстілого чоловіка з величезною бородою, яка закривала половину його обличчя. Я звернула увагу на Сансу. Моя сестричка не могла відірвати погляд від кронпринца. Все було більш ніж очевидно — вона закохалася, причому по вуха. Санса завжди мріяла про щасливе життя в столиці, будучи в шлюбі з майбутнім королем Вестероса. Я ж не розуміла, чим її так привабив цей хлопчисько. Після кронпринца я побачила ще близько трьох дюжин гвардійців і прапороносців, які гордо несли прапор вінценосного оленя Баратеонів. Також до воріт в’їхала карета, у якій, імовірно, була королева зі своїми молодшими дітьми та прислугою. Я почула тихий голос Ар’ї:

– А де Біс? — Розчаровано запитала вона в Санси.

– Не могла б ти заткнутися? — Невдоволено відповіла їй сестра.

– А не могли б ви обидві помовчати? — Нібито нагадуючи про прохання батька, сказала я дівчаткам.

Далі мій погляд зайняли королівські гвардійці. Ставні чоловіки в золотих обладунках із білими плащами знімали свої шоломи, щоб надати обличчя холодному повітрю Півночі. Я сама не помітила, як задивилася на одного з них. Досить молодий золотоволосий чоловік оглядав двір Вінтерфелла, попутно киваючи комусь головою. І знову я чую голос Ар’ї:

– Це Джеймі Ланістер — брат-близнюк королеви.

Я впевнена, що в цей момент Санса закотила очі і щось невдоволено буркнула собі під ніс. Я лише мимоволі посміхнулася і не стала щось говорити Ар’ї, щоб не псувати настрій ні собі, ні їй.

Ми всі схилили коліно перед королем. Він сяк-так зліз зі свого коня і стрімко пішов до мого батька. Лише одним рухом руки він наказав йому піднятися. За батьком піднялися й усі інші.

– Ти погладшав.

Батько лише з усмішкою подивився на його погладшавший живіт, поглядом кажучи фразу “Ти теж не відставав”. Далі пішли дружні обійми чоловіків, які супроводжувалися гучним сміхом:

– Нед, ми не бачилися дев’ять років? Що ти робив у своєму крижаному царстві?

– Зберігав Північ для Вас, Ваша Милість. Вінтерфелл у Вашому розпорядженні. — Посміхаючись, сказав батько.

Потім король обійняв мою маму ніби вона його сестра, потріпав по голові Рікона, так як він стояв біля матері, і пішов на “огляд” решти дітей Еддарда Старка. Першим був Робб, після нього я, а потім Санса, Арія і Бран. Підійшовши до Робба він сказав:

– Ти, мабуть, Робб.

Брат просто ствердно кивнув, міцно потиснувши йому руку, і король пішов далі. А далі стояла я.

– Яка гарна юна леді. Нед, я не вірю, що ти міг створити таку красуню, — вочевидь жартома сказав він, — ти в нас, виходить, …?

– Ліанна, Ваша Милість. — Одночасно скромно і з гордістю відповіла я.

У цей момент його погляд різко змінився. Він подивився на мого батька з німим запитанням, а той лише ствердно кивнув у відповідь. Далі він познайомився з Сансою, Ар’єю і Браном. Джон стояв позаду нас, бо був бастардом, і не мав права стояти в одній лінії із законними спадкоємцями. На нас же ще чекало привітання королеви. Коли вона вийшла з карети в супроводі своїх дітей і служниць, я втратила дар мови. Велична, горда, і шалено красива — королева Серсея, дружина короля Роберта. Я не могла не захоплюватися цією жінкою. Якби я була чоловіком — поклала б під її ноги весь Вестерос. З її погляду було зрозуміло — вона не хотіла їхати на Північ ні під яким приводом, але, мабуть, її чоловік був занадто переконливий. Вітаючись із моїми батьками, вона намагалася вичавити з себе привітальну посмішку, але я можу з упевненістю сказати, що виходило в неї погано. На нас королева просто глянула, затримуючи зацікавлений погляд на мені. Мені це не дуже сподобалося, але на знак поваги до неї, я зробила майже непомітний для інших реверанс.

– Нед, проведи мене у свою крипту, — наполегливо сказав король, — хочу вшанувати пам’ять.

– Я думаю, що мертві почекають. — З докором сказала королева. Її можна було зрозуміти, тільки Боги знають, скільки часу вони провели в дорозі, і як сильно вона втомилася. Але побачивши суворий погляд свого чоловіка, вона зрозуміла, що сперечатися марно, і пішла в замок разом зі своїми дітьми.

Поки тривали всі привітання, я відчувала на собі чийсь палючий погляд. Я максимально намагалася не звертати на це жодної уваги, що виходило досить складно. Моїм порятунком стала Санса, яка підійшла до мене. В її очах горіли вогники, і я зрозуміла, що зараз буде. Дивно, що вона підійшла до мене, а не до своєї подруги на ім’я Джейні.

– Ліанно, я просто в захваті! Принц Джоффрі такий гарний. А як він дивився на мене? Ти бачила?

– Невже моя сестричка закохалася? — Сказала я, дивлячись на сестру, немов хитра лисиця.

– Питаєш ще?! У нього неможливо не закохатися. — Захоплено тараторила Санса. Відвівши її подалі від зацікавлених поглядів, я слухала її розповідь про те, наскільки принц Джоффрі прекрасний. Якщо чесно, мені було все одно на нього, але сестру я вислухати хотіла. У цей момент я зловила себе на думці про те, що ми за цей час не сказали одне одному жодного їдкого слова. Ми просто розмовляли як сестри, і це мене обрадувало. Невже минув період наших із Сансою сварок? Чи це всього лише перемир’я?

***
Я не знаю, яку спробу затягнути корсет на сукні я вже зробила, але поки що все було безрезультатно. Як на зло, моя служниця кудись запропастилася, і це значно ускладнювало мені завдання. Повністю зневірившись, я не знала що робити. Але врятувала мене мама, яка вирішила перевірити, чому донька досі не готова.

– Ліанно, ну чому ти так довго? І де твоя служниця? — Невдоволено запитувала Північна леді.

– Лінсі кудись пішла, а я не можу затягнути цей чортів корсет! — Спалахнула я.

– Боги, давай допоможу, поки ти не розірвала шнурівку. — Майже сміючись над моєю запальністю, сказала мама.

Коли сукня була успішно надіта, я подивилася на себе в дзеркало. Красива світло-сіра сукня, на корсеті якої були вишиті вовки, була також розшита сріблястими нитками. Спідниця виглядала так, ніби була викувана зі срібла. Густе темне волосся було зібране в красиву зачіску на північний манер. В якості прикраси була невелика шпилька з лютоволком. Я дивилася на себе зі справжнім захопленням. Крізь відображення я побачила пару блакитних очей матері, яка спостерігала за мною. Вона була в захваті від мого зовнішнього вигляду.

– Я впевнена, що ти затьмариш усіх. — Посміхаючись, сказала вона.

– Не думаю, що в мене це вийде.

– Просто знай, що ти дуже красива, і я тобою пишаюся, Ліанно. — Після цих слів мама просто вийшла з моєї кімнати. Я відверто не розумію, що сталося. Мою сім’ю ніби підмінили. Спочатку Санса, а тепер ще й мама. Чи може я сплю? Вщипнувши себе я зрозуміла, що це не сон, і в мене справді налагоджуються стосунки з сестрою та матір’ю.

***
Бенкет на честь прибуття короля Роберта у Вінтерфелл був у самому розпалі. Король уже сказав понад десяток тостів, тому був досить п’яний і поводився надто вульгарно, якщо можна так сказати. Дивлячись на королеву, я відчувала почуття жалю. Їй була огидна поведінка чоловіка, і це було занадто помітно. Вона, намагаючись не звертати на нього уваги, потроху пила вино і спілкувалася про щось із моєю матір’ю. Десь грали разом Бран, Рікон і принц Томмен. Вони навіть пустили у свою компанію Арію. Санса сиділа в оточенні принцеси Мірцелли і своїх подруг, захоплено про щось розмовляючи. Роббу вдалося знайти спільну мову з Джоффрі, але не впевнена, що це було добровільно. Джон сидів занадто далеко від нас, оскільки, на думку матері, присутність бастарда за столом могла образити короля і королеву. Поруч із ним я побачила дядька Бенджена. Вирішивши, що зараз їх краще не турбувати, я відпила ще трохи вина. На мене ніхто не звертав уваги, тож я, зваживши всі “за” і “проти”, вирішила піти у своє потаємне місце разом із Луною, щоб просто відпочити від загального шуму. Але щойно я встала з-за столу, почула голос матері:

– Ліанно, люба, підійди сюди.

Підійшовши до них, я, як і годилося, присіла перед королевою в легкому реверансі, тим самим показуючи повагу до неї. Серсея лише схвально посміхнулася, оцінюючи мої манери.

– Леді Ліанна, я хотіла поцікавитися, а скільки Вам років? — В очах королеви справді був інтерес. Стоп. Навіщо їй це знати? Підбирає мене як партію своєму синочкові? Ну ні.

– Мені сімнадцять, Ваша Світлосте. Ми з Роббом однолітки. — У погляді королеви виднілося розчарування. Ну вже вибачте, не могла я пізніше народитися.

– Я помітила, що ти збиралася йти. Щось сталося? — Я дивувалася турботливості моєї мами. Яка муха її вкусила? Або ж справді життя налагоджується?

– Так, мені трохи недобре, я хотіла б відпочити у своїх покоях. — Зробивши хворобливу гримасу, сказала я.

– Вірно, краще піди відпочинь. Мені відправити до тебе мейстера?

– Ні, не потрібно. Гарного вечора. — Наостанок вклонившись королеві та своїй матері, я пішла у свої покої.

Під час розмови з жінками я знову відчувала на собі чийсь пильний погляд. Такий самий, як і вранці. Але його власника так і не знайшла. Вирішивши, що мені просто здалося, я пішла у свої покої. Звісно не для того, щоб спати. Одягнувши накидку і взявши з собою Луну, я пішла туди, де точно зможу відпочити від метушні. Повз варту я завжди проходила майстерно, але сьогодні на їхньому місці нікого не було. Сьогодні для всіх був тільки бенкет. Дивне відчуття не покидало мене. Поки я йшла до свого місця, мені постійно чулися якісь шерехи, ніби хтось іде за мною. Але я згадала про Луну, який пленталась позаду мене, і заспокоїлася. Прийшовши в центр мого спокою, я сіла під величезним деревом і просто гладила свою деривовчицю. Але все хороше має властивість закінчуватися. У кущах щось зашуршало. При мені не було навіть звичайного ножа. Боги, що робити? Піднявши погляд, я побачила, як із кущів вийшов якийсь чоловік…