Частина 2

– Я граційна і прекрасна, витончена, неймовірно легка…– З костюмерної линув підбадьорюючий монолог Насті до самої себе.

Моя сусідка кружляла навколо великого дзеркала одягнута в сріблясту, розшиту сяючими камінцями сукню та на невеличких прозорих підборах. Голову дівчини прикрашала блискуча діадема. Костюм виглядав чудово в поєднанні з тендітною статурою Стейсі та її блідою шкірою. Вона не походила на сніжинку, скоріш на снігову принцесу, що могла сміливо скласти конкуренцію самій королеві.

Репетиція проходила дуже добре. Даниїл більше не дуркував, а грав як треба. На диво, він мав до цього неабиякий хист. Ми з Юрою теж не пасли задніх, Лев Костянтинович навіть поплескав нам в кінці сценки. Єсен ходив з почервонівшим носом. Навколо нього було стільки пір’я, яке лоскотало йому ніс, що він часто чхав. Соломія носила за ним пачку м’яких хусточок.

Сьогодні, усі мали разом потренувати фінальний танець в кінці вистави. Шоу обіцяло бути захопливим, з зачарованим снігом й льодяними квітами, які будуть сипатися зі стелі на пари танцюючих.

Я сиділа на оббитому оксамитом ослінчику, покусуючи палець. Розмірковувала, з ким би мені танцювати. Що Юра, що Даниїл мені однаково подобалися і знали про це, тому самі не запрошували скласти їм пару, залишивши цей вибір на мене. На підлозі лежали шматки паперових ромашок, які я обскубувала під час гадання: Даня, Юра, Даня, Юра, Даня, Юра. Отримала п’ять ромашок за Юру, стільки ж за Даниїла і догану від студентів декораторів за нищення реквізиту.

– Неймовірна, розчудесна, тендітна, маленька, але сильна духом…– не вгавала моя сусідка.

– Настю-ю, чи ти можеш мені допомогти? – Я підвелася з місця.

– З чим?

– Скоріше з «ким». Кого мені обрати за партнера для танців?

– Обирай Даню, так я точно не опинюся з ним в парі. – Стейсі посміхнулася, розрівнюючи складки на моїй золотій сукні.

– Яка підступна, – засміялася я.

– Здебільшого спостережлива. Ви коли разом йдете, здалеку видно як ти сяєш поряд з ним. Поряд з Юрою теж, але не так сильно.

– Ти просто мене улещуєш. – Я повела бровою.

– Хто знає, хто знає. –  Велесівка хитро примружилась.

– Так ось де ви дівчата, чху! – В дверній проймі костюмерної стояв Єсен разом з Соломією. – Вже обрали пару?

– Так.

– Ні. – Одночасно промила ми з Настею.

– Раджу поквапитися, через півгодини почнемо вже.

– А з ким ти в парі? – Запитала я.

– З Мирославою. Вона сама запропонувала, не став відмовлятися.

– Зрозуміло, а Юра має пару? – Запитала Стейсі обнадійливо.

– Наскільки мені відомо, то він просив мене запитати з ким танцює Марія, а потім ще раз підійти до нього після цього.

– Я танцюю з Даниїлом, передай йому будь ласка.

– Гаразд, тоді заодно запитаю чи не проти він танцювати з Анастасією.

– Дякую Єсене.

Коли в гримерці стало знову пусто, ми з Настею почали вальсувати одна з одною  заради втіхи, рахуючи собі під носа. Раз два три, раз два, обережніше! Раз, ай, два , три, раз, два, ой!

– Яка чудова картина, дівчата!

До кімнати зайшла Олександра. На ній був червоний костюм розбійниці з шкіряними чорними шнурівками на корсеті, зап’ястках і шиї. В руках вона тримала бутафорську сокиру. На її смаглявому, зазвичай суворому обличчі промайнула усмішка.

– Дивіться, якого принца вполювала.

Саша смикнула за мотузку в іншій руці і до кімнати зайшов жартома зв’язаний по зап’ястках Юра.

– То ви разом танцюєте? – Настя отетеріло кліпнула на них очима.

– Ага. – відповів Юра, уникаючи поглядів в мій бік.

– Юро, хіба Єсен не говорив тобі про мене? Не розумію… – Сусідка  підійшла ближче до хлопця, залишаючи мене позаду.

– Єсен? До мене підходив Даня, казав, що Марія танцює з ним, тож виходило я був без пари.  Про вашого старосту він лише сказав, що його забрала Мирослава, як тільки він відійшов від Даниїла.  – Хорсовець ,наскільки дозволяли пути, розвів руками.

– Я хотіла запросити танцювати одну дівчину, але режисер попросив нас обрати гендерно протилежного партнера і тут бачу цього самотнього красунчика, що у всіх питався пари. Ось так ми й об’єдналися.  – Олександрина посмішка згасла при погляді на Стейсі. – Не засмучуйся люба,  зараз скомандую одному з наших хлопців подбати про тебе. Зі мною вони танцювати б точно не стали, а тебе все ж не скривдять. Почекай секунду.

Маленька розбійниця щезла за найближчими кулісами, тягнучи за собою принца.

Через декілька хвилин спільного зі Стейсі мовчання в кімнату увійшов високий парубок з мечем закинутим на плече.

– О ні, це ж Влад, – прошепотіла я.

– Хто з вас двох Настя? – Низький голос кремезного чурівця пройшовся гримеркою.

– Я Стейсі. – Відгукнулася сусідка спопеляючи очима чоловічу фігуру.

– Мені все одно, ходімо. – Хлопець кивнув головою у напрямку сцени.

– Нікуди я з тобою не піду. Передай Олександрі, що я була вдячна за її поміч. – Велесівка пройшла повз старшокурсника стукаючи підборами.

– Гей, я тобі не хлопець на побігеньках. Піди туди, скажи тому. – Парубок притримав Настю за руку. – Ти що, розтанеш, якщо станцюєш зі мною?

Я помітила, що Влад говорив досить спокійно порівняно з тим днем, коли ми вперше його побачили після посвяти. Мабуть, куратор пообіцяв чурівцям криваву розправу, якщо вони спробують щось викинути під час підготовки зимової вистави.

– Не розтану, на посвяті ж не розтанула. – Настя вивільнила руку. – Проте, якщо ти ще раз схопиш мене як зараз, я використаю на тобі усі свої знання з карате, джіу-джитсу, тхеквондо, тайського боксу та інших східних єдиноборств.

Ого, тобто коли Настя збиралася затіяти бійку зі Стефанією в гуртожитку Хорсу, вона не жартувала?

– Хах, виходить ти в нас бойова? – Чурівець на мить припідняв куточки вуст й продовжив, – якщо це тебе заспокоїть, нам було пофіг кого облити водою. Те, що тоді облили саме тебе нічого не значить. Тому, не треба сприймати це на свій особистий рахунок.

Стейсі схрестила руки на грудях, мовчки поглянувши на Влада.

– Чого ти від мене чекаєш дівчино, вибачень? – Старшокурсник зтушувався на мить. – Гара-азд, вибач. Не скажу, що мені було дуже шкода, але тобі мабуть було неприємно.

– Вибачення прийнято. Не скажу, що я не маю бажання вдарити тебе, але мабуть тобі буде неприємно. Пішли вже.

Настя попрямувала на вихід з костюмерної. За нею мовчки посунувся Влад і я.

На декорованій сцені зібралися актори та їх партнери. Даниїл торкнув мене за плече  й потягнув за собою. В костюмі його було не впізнати. Від маровця старшокурсника не залишилося й сліду. В фіолетовій мантії, з білою бородою до грудей, він нагадував поважного старого короля. Проте, ясні лукаві очі видавали юну авантюристську  натуру.

Танцювали ми ,приблизно, годину. Кожного разу виходило все більш синхронно. Я була постійно зосереджена на рухах, тому не помічала нічого навкруги себе окрім музики та теплих рук Даниїла. Лев Костянтинович оголосив на сьогодні репетицію завершеною й подякував нам за старання. Учні почали по черзі переодягатися в звичайний одяг. Першими гримерку зайняла жіноча частина академії, потім чоловіча.

– Ну скільки можна, а ще казали це ми дівчата довго соваємося. – Я тупцювала в коридорі, чекаючи на Даню, який пообіцяв пригостити мене в шинку імбирним пивом після репетиції.  Виходів з гримерки було лише два. Один вів одразу на сцену, інший до головного проходу за рогом від дверей актового залу. І ось головні двері вже мали бути зачиненими. Проте почувся скрип, а потім голоси.

– Серйозно, нащо ви нагодували Гошу сумішшю кольорового вогню?

– Тц, ми тоді були першокурсниками, що з нас взяти, в голові вітер гуляв. Хотіли подивитися, як дракон буте вивергати полум’яну веселку.

– І що потім?

– Куратор нам такого прочухана задав, то ми цілий рік боялися до Гоші підходити. Він тоді швидко оклигав, проте нас став побоюватися.

– Бідненький дракон.

– Та де там, поглянути на нього зараз –  ого яку пузяку від’їв. Це, між іншим, ми першими придумали його задобрювати смачним.

Я напружила слух, притулившись до краю стіни. Голоси віддалялися в іншу сторону від мене. Обережно визирнула і не повірила своїм очам. Моя сусідка йшла поряд з Владом, що тримав на згині ліктя її пальто. Якби моя щелепа могла відпасти, то вже б проломила підлогу. Так ось хто вислизнув через парадні двері намагаючись залишитися непоміченим. Диви-диви Настю, я тебе ще в кімнаті спитаю за це.

– Моя крихітко-о ти де-е, – долинуло до моїх вух занепокоєне Даниїлове.

– Я тут! – Кинулася до нього в обійми збиваючи з ніг.

– Тихенько, я вже старий. – Прогуркотів Даня голосом короля.

– Будеш пародіювати дідуся – я тебе не поцілую, навіть у щоку! – Хитро промовила, дивлячись марівцю у вічі і відступаючи на декілька кроків від нього.

– Гей, повернись, я вже чесно шкодую, – розсміявся Даня, слідуючи за мною.

***

Комендантка от-от би нас прижучила, бо поверталася ми до гуртожитку, коли вже всі зорі на небо вийшли. Даниїл провів мене до самих дверей, залишивши на щоці один теплий поцілунок перед тим як піти до своєї кімнати. На моєму обличчі грала п’янка посмішка, коли я розпласталася на ліжку, сміючись в подушку.

– Будеш така щаслива постійно ходити, зможемо зекономити на електриці купу грошей. Ти не просто світишся Маріє, ти випромінюєш світло неначе Сонце.  – Прокоментувала мою поведінку Настя.

Сусідка повернулася раніше за мене, тому ще встигла прийняти перед сном душ і тепер сиділа на стільці в махровому халаті  і чалмі з рушника, пиляла нігті.

– Здається, я справді закохалася, – вкрадливо прошепотіла я.

– І після скількох палких поцілунків був зроблений такий остаточний висновок, га?

– Я не рахувала, – збентежено відповіла, закриваючи почервонівши щоки долонями.

Потрібно було негайно завершити цей однобокий допит від Анастасії.

– А, як там твоя прогулянка?

– М?З ким? – Незрозуміла Стейсі.

– Тим, чиє ім’я починається на «В» і завершується на «Д».

В очах сусідки на хвилю промайнуло здивування, потім вона насупилася.

– Ніякої прогулянки не було, ми просто трохи поговорили й пошвендяли навколо Гоші в його клітці. До озера сходили, гарне. На цьому все!

– І навіть не цілувалися?

Сусідка розсміялася.

– Ох, Маріє, ти за кого мене маєш? Хіба ж цілуються на першому поба-…, прогулянці.

– Правда, а чому тоді в тебе помада змазана?

– Де?! – Настя інстинктивно почала обмацувати пальцями підборіддя, а потім зрозуміла, що я її надурила. Пошпурила в мене пилочкою.

– Це вийшло випадково, зрозуміло? – Загарчала вона.

– Добре-добре, не розкидайся речами. То ви все ж поцілувалися.

– Ти повинна мовчати про це Маріє, це знищить мою репутацію вщент. Якщо ще мама дізнається з ким я зв’язалася, терміново відправить мене назад до Америки…а я більше не хочу в Штати. – Велесівка понуро опустила голову, прикривши очі, повіки тремтіли.

– Настусю, –  я встала з ліжка й підійшовши з-заду обійняла сусідку.

Подруга прийняла обійми, поклавши голову мені на руку.

– Я обіцяю мовчати Настю, але щодо Влада? Він нікому не розкаже?

– Думаю, він не з тих, хто ділиться такими подробицями життя направо й наліво. В нього справді мало друзів.

– Тобі б не завадило дослухатися до його життєвої позиції.

– Якої? – Незрозуміла Стейсі.

– Чхати на всіх, окрім тих, хто тобі важливий. Може, жити стане простіше, коли перестанеш ділити себе та інших на ієрархії.

– Може й так, не хочу про це думати, лягаймо спати.

***

Зимова вистава пройшла блискуче. Вчителі, студенти, загалом усі дуже старалися аби усе було якнайкраще. Виступ знімали на камеру, щоб потім передивлятися його з позиції глядачів, а не акторів. Саме цим я і займалася останню годину. Мені було цікаво подивитися фінальний танець. Видовище зачаровувало. Я знайшла в юрбі щасливих обличь і Настине. Моя сусідка танцювала приголомшливо майстерно, що рятувало їх спільну пару з Владом. Чуровець, між іншим, теж виглядав досить задоволеним в компанії Анастасії. Обоє стояли збентежені на спільній фотографії. Настя обмовилась, що вони підуть разом кататися на озеро, коли те добре підмерзне.

– Анастасіє-є, ти ще довго? – Під нашою кімнатою стояв Владислав.

– Йду! – Крикнула Стейсі, швидко перебираючи шалики у руках. Потім, звернулася до мене: Котрий, Маріє?

– Бери усі, ти ж мерзлячка. –  Я хитро покосувала на її схвильоване обличчя з-під підручника по травології.

– Твоя правда, який не пасуватиме мені –  намотаю на Влада. На озері вітряно, а він геройствує, в одній кожанці ходить.

– Насте, якщо ти не вийдеш, мені доведеться виламувати двері. – Чурівець гортанно розсміявся, покашлюючи.

– Я тут, котусику-Владисику. Не треба нічого ламати. – Велесівка прочинила двері й зникла за ними в обіймах великих рук.

– Насте, не зви мене так на людях. Якщо наші хлопці почують, мене уві сні подушкою придушать. –  Почулося чоловіче бурмотіння.

– Нехай спробують! – Жіночий голос переповнювала рішучість і злість.

– Добре, ходімо, бойова. Ти хоч тепло вдягнулася? Там холодно…