Частина 2. Розділ 1. Два шляхи, й обидва не туди

Фентезі з елементами пригод, драми, слешу, фемслешу (трошки). Старий-добрий порятунок світу – в комплекті:)

 

Примітка: Паралельно викладаю твір на AO3 та Аркуші.

_ _ _

– Джорджіє́тто, люба! Ти скоро? Скільки можна збиратись? Граф Ґайє́то вже в залі для бенкетів. Чекає на тебе! Не годиться завдавати своєму майбутньому чоловікові прикростей.

– Іду-іду, я скоро! Вже майже готова!..

Стискаючи в руці ніж, Джо́рджі з сумом подивилася на своє відображення. З дзеркала на неї глянула висока, худа й сутула дівиця з кучерявим темно-рудим волоссям до пояса і з синюватою (як у всіх вілле́нців) шкірою, вкритою коричневими веснянками. Очі в цієї юної особи – майже чорні, але при яскравому сонячному світлі можна розгледіти, що вони густо-темно-сині. Обличчя не те щоб гарне, але шрами явно не зроблять його симпатичнішим.

Якщо чесно, Джо навіть трохи подобалося приймати компліменти від замкових причеп-двірських. А також від численних заїжджих гостей барона Ка́ффи – батька Джо́рджіє. Дівчина хотіла вірити, що ці дифірамби щирі хоча б на чверть. У її чотирнадцять років їй вистачало розуму й знання життя, аби розуміти: навіть якби вона була страшною, як смертний гріх, її все одно обсипали б хвалами. Батьківський титул і велике придане автоматично роблять із потенційної нареченої писану красуню.

Джорджі зволікала, бажаючи відтягнути неприємний момент. Вона відкладала свою «диверсію» не один місяць, але далі не можна. Сьогодні Ґуері́но Ґайєто з графів О́рсіу (батько улесливо іменував його графом Ґайєто) оглядатиме м’ясо, яке вибрав собі за дружину. Питиме хмільну меле́тту з господарем будинку на брудершафт і, не ховаючись, лапатиме наречену за сідниці. Завтра – випускний бал у Школі Шляхетних Дівиць. Джорджіє вручать офіційний атестат годящої жони, й граф Ґайєто під заздрісні погляди ще не засватаних шкільних товаришок Джо поведе її на перший танець. А далі…

Далі буде весілля, звісно ж. Новоявлену дружину відвезуть у провінцію й поховають в одному з численних родових маєтків графа. Як і будь-яку з дружин будь-якого з графів Орсіу. Як ховають усіх дівчат, які виходять заміж за графів, баронів, герцогів або будь-яких інших виродків-аристократів. Люблячий чоловік у перервах між пиятиками та любовними пригодами на стороні буде відвідувати благовірну – щоб відлупцювати на знак кохання й заронити в неї сім’я чергового спадкоємця.

Джорджі тремтячою рукою занесла ніж. Найбільше її лякав не біль (проживши стільки років зі своїм татком під одним дахом, дівчина трохи звикла до болю). Найбільше її лякав власне гнів батька, його скажені очі, гучний голос, його прагнення за будь-яку ціну зламати, принизити, знищити будь-який натяк на внутрішній стрижень. Джорджієтту завжди охоплював панічний жах, коли барон на неї сердився й карав. А в покараннях він був мастак – не дарма ж верховний полковник внутрішніх справ у відставці. Джо, яка потайки пробиралася до бібліотеки й читала заборонені для жінок книжки, впізнавала в описі деяких армійських катувань ті покарання, які випадали іноді й на її долю.

– Ну давай же, давай… – пошепки вмовляла себе майбутня наречена.

Зараз їй як ніколи була потрібна молитва, девіз, який Джо шукала для себе багато років і не знаходила. Дівчина відчайдушно потребувала досвіду таких же, як і вона, – жінок, яких суспільство стирало, сплощувало та спрощувало до рівня ходячої утроби й покірної «супутниці життя», але які наважились кинути виклик. Джорджієтта не знала, але пристрасно хотіла знати, що говорили собі всі ті жінки, чим підбадьорювали себе, коли наважувалися встромити клинок у горло ненависного чоловіка-тирана, коли кидалися зі скелі, не бажаючи підкорятися батьковому рішенню, яке загрожувало принести лише нескінченні страждання. Але, на жаль, не було кому дізнатися й записати думки сміливих божевільних, щоб передати їх Джорджі. Ніхто не вважав за потрібне зберігати пам’ять ні про кого з них.

Величезний годинник невблаганно відраховував хвилини. Вже час було виходити. Ще трохи – й нетерплячий батько сам прийде по неї, щоб силою вибити недбайливу доньку з кімнати.

– Невже й цього разу не зможу?.. – в розпачі подумала Джорджі, опускаючи ніж.

 

– Юна метре́ссі Джорджіє в супроводі фрейлін! – Маестро Церемоній мало не лускав від гордості, оголошуючи появу молодої господині в Залі Бенкетів.

Крізь напівпрозорий капюшон плаща нареченої Джорджі побачила радісного (й уже добряче напідпитку) батька. Поруч із ним – Ґайєто, який поки що зберігає залишки манірності, але вже явно освоївся і майже оскотинився. Трохи віддалік – вдоволену матір, яка не приховувала виразу боязкої владності на обличчі, сестер, двірських, якихось дуже нетверезих аристократів зі свити графа… «Як вони швидко набралися всі…»

– А ось і наша квіточка! – Барон Каффа радісно встав назустріч доньці. – Сюди, моя солоденька, чого застигла? Ми на тебе зачекалися вже. Що ж, графе, підійдіть, щоб помилуватися нашою чудовою трояндою, яка тільки-но розпускається. Дарую вам право першого погляду на цей ніжний пуп’янок!

Барон безбожно перебрехав і зжамкав слова Акту Попередньої Передачі, але всім було начхати. Наречений хижо вищірився й вальяжно підвівся. Зараз він має підійти до майбутньої нареченої, сказати слова, покладені для його ролі, відкинути капюшон з її обличчя, провести до столу й посадити біля себе. З цього моменту заручини вважаються офіційно звершеними.

– Я, граф Ґайєто, беру тебе, о чарівна квітко… – Джорджі тріпнуло від обриди. Навіть через матерію плаща вона відчувала сморід поту, несвіжих чобіт і дорогого алкоголю. – І дарую натомість своє заступництво і…

Новоявлений наречений не став надто церемонитися, як і батько, й одразу перейшов до справи. Певно, дуже поспішав заволодіти солідним посагом.

Але під капюшоном нареченої на нього чекав неприємний сюрприз.

– Немислимо!

– Який жах!

– Це скандал!

Зал Бенкетів наповнився дзвоном посуду й криками обурення. Ґайєто на хвилину сторопів, потім його обличчя почало наливатися кров’ю. Наречений уже заніс руку для удару, але його випередив барон Каффа, який у два стрибки опинився поруч із донькою.

– Що це таке?!! Що це означає?!!

Перший же удар звалив Джорджієтту на підлогу. У неї перехопило подих, сльози потекли по щоках, затримуючись на свіжих порізах. Джорджі зіщулилася на дорогому паркеті з шинайського дуба, закриваючи руками голову від ударів, якими в шаленстві обсипав її батько.

Ніжний пуп’янок був спотворений безповоротно: на місці пишної гриви волосся красувалися жалюгідні клаптики, подекуди перемежовуючись залисинами, а обличчя, шию, груди й руки було порізано ножем.

Граф поїхав тієї ж ночі, зі страшним скандалом. Зрозуміло, що ні про який шлюб уже й мови не було. Весь клан Орсіу страшенно ображений. Барона Каффу ославлять на всю Вілле́ну. І було зрозуміло, що простим лупцюванням Джорджі не відбудеться.

– Ну і що мені з тобою робити?

Тон батька був оманливо ласкавим та привітним. Пляшка мелетти, що стояла перед ним на низенькому різьбленому столику, була майже порожня. Це тільки початок.

Джорджієтта тремтіла, як осиковий лист, сидячи на стільці перед ним. Не тільки від страху, а й від болю та напруження в спині. Це була улюблена розвага для графа, і найненависніша для Джо: жертву саджали на самий край стільця – на кут, щоб був тиск на куприк, ноги витягнути, руки на коліна. Спочатку людина, що сидить, не відчуває сильних незручностей, але вже за хвилину основа хребта починає гидко нити, а за хвилин п’ять здається, що в спину встромили розпечений штир. А тим часом барон говорить, говорить, говорить…

Мадзі́ніє Каффа був схильний до самозахоплення й багатослівності, а також до повчальних промов довжиною в ніч. Перебивати не можна. Рухатися та змінювати положення не можна. Плакати не можна. Падати зі стільця не можна. Втрачати свідомість не можна. Інакше заробиш порцію стусанів, що їх тобі пропишуть кованим чоботом. Ну а потім усе спочатку: стілець, куприк, балачки. Барон був людиною ґрунтовною, він завжди з великою ретельністю й завзятістю підходив до мордування людей.

– Ну, чого мовчимо?! – прикрикнув Каффа на доньку. – Що мені з тобою робити?

– Продайте некромантам на органи. Все одно більше з мене толку ніякого.

Удар. Жертва падає зі стільця, захлинаючись у риданнях. Нарешті хоч якесь полегшення, швидкоплинна свобода від болю, викликаного сидінням на куточку стільця.

Джорджієтту хапають за комір і знову садять на колишнє місце.

– Що мені з тобою робити?

– Пробачити й відпустити.

Знову удар. Жертва падає зі стільця. Джорджі хапають за комір і знову піднімають.

– Що мені з тобою робити?!

Барон Каффа не чекає відповіді. Він просто розважається.

Головне дожити до четвертої ранку. Після трьох пляшок мелетти барон почне часто відходити в туалет. Після шести він обважніє, йому буде ліньки постійно піднімати жертву з підлоги, і він дозволить нормально сісти на стілець і в позі «напів-вільно» слухати його нескінченні просторікування. Ближче до світанку зазвичай приходить мати й кличе коханого чоловіка спати, адже завтра йому рано вставати, на нього чекають справи державної ваги. Потрібно виспатися, щоб почуватися добре.

Годинник б’є п’яту ранку. Геть п’яний барон бурмоче щось про обов’язок перед сім’єю та вітчизною. Ніхто не приходить кликати його в ліжко.

Шоста ранку. Нестерпно болить спина. Стерпно, але сильно болять порізи, особливо на обличчі, яке всю ніч зрошувалося сльозами. Сльози нескінченні. Звідки в тілі може взятися стільки рідини?

Сьома ранку. Справи державної ваги не чекають. Барону час би подрімати. Жертва нарешті може отримати тимчасовий спокій.

– Іди в кімнату. Пізніше я вирішу, що з тобою робити!

Ледве звалившись на ліжко, Джорджієтта провалюється у важкий сон.

 

– Дурненька, про що ти тільки думала! Ти зганьбила сім’ю. – фрейліна по черзі промакувала то свої зволожені слізьми очі, то порізи на тілі Джорджі. – Граф – прекрасна партія! Як можна було упустити такий шанс?.. – служниця помовчала. Мабуть, фантазувала, як сама виходить заміж за цього славного кавалера. – Тебе відправлять у Траверійський монастир! Ах, жахливо, жахливо! Але ж ти могла б стати щасливою!

«Тільки не в цьому проклятому світі», – подумки відповіла їй Джо. Її мучила температура, й вона насилу міркувала. Монастир здавався їй не таким уже й поганим місцем порівняно з рідною домівкою (і вже тим паче порівняно з родинним гніздечком графа Ґайєто). Роби вигляд, що молишся богам, спи на підлозі, вставай рано, плазуй перед настоятелькою та намагайся імітувати повагу до її авторитету, прибирай сортири й копайся в монастирському городі. От і вся справа.

 

* * *

В останній день її перебування вдома Джорджієтті навіть дозволили бути присутньою на сімейній вечері. Мати зберігала на обличчі вираз ображеної доброти. Батько був, як зазвичай, п’яний, але добродушний. «Чого це він такий? Монастир платить за нових послушниць?..» Сестри вдавали, що нічого не відбувається.

Сестри… Вони завжди були предметом підвищеного інтересу Джо. Будучи старшою, вона, менше з тим, раніше часто намагалася наслідувати молодших і за можливості копіювати їхню поведінку. Утім, безуспішно. Було щось таке в першій доньці Каффи, що не давало їй змоги повністю вписатись у своє оточення. Джорджі щиро бажала перестати бути дивною, але нічого не виходило. З віком вона дедалі більше відрізнялася від сестер, та й від інших дівчаток зі свого оточення.

Не те щоб вона хотіла бути хлопчиком і почувалася не у своєму тілі й не у своїй ролі. Джоржі цікавили й дівчачі ігри, наприклад, вона із задоволенням грала в ляльки. Щоправда, розглядаючи цю гру як привід для реалізації великомасштабного проекту – замку в пні столітнього, спаленого блискавкою дерева. Джо з задоволенням вишивала, пряла. Але з тим самим інтересом, як і виготовлення пряжі, вона бралася вивчати будову самої прядки, і одного разу намагалася навіть удосконалити частину конструкції, яка, на її думку, працювала не надто ефективно.

Джорджіє цікавилася математикою, хімією, конструюванням і складанням меблів, плавленням металів і виготовленням зброї, різьбленням по дереву, гравіруванням, гончарством, роботою зі шкірою, взуттєвою справою, скульптурою, розписом стін, живописом та виготовленням фарб, читанням і написанням літератури (у свій час навіть вела Малий Літопис Будинку Каффи, наслідуючи черницю Єзекірію, перу якої належав Великий Літопис Жіночого Монастиря міста Масса́нає – вілленської столиці), виготовленням пір’я й чорнил, їздою верхи й доглядом за їздовими ящурами, лагодженням збруї… Тобто, всім, що траплялося їй на очі.

Відвідуючи по неділях храм Церкви Тихої Радості в сусідньому селищі, стоячи навколішки на маленькій подушці та шепочучи молитви, Джо ставила собі питання: «А навіщо богам наші жалюгідні вихваляння, якщо боги всемогутні? І навіщо їм є діло до наших мізерних життів, якщо їм доступні таємниці всесвіту?»

Маленька дурна Джорджі не бачила абсолютно ніякої практичної користі в заняттях релігією. Приміром, одного разу вона двадцять сім разів на день протягом двадцяти семи днів молилася про те, щоб їхня стара верхова ящірка Акідзе, яка осліпла на одне око, вилікувалася. Але толку від цього не було. Око як було затягнуте більмом, так і залишилося. А на третій день після того, як дівчинка завершила свій молитовний цикл, ящірка взагалі покинула цей тлінний світ, сповнений дивацтв і божевілля. Джорджі була невтішна.

Граючи в доньки-матері, Джо ставила собі запитання: «Навіщо жінці обов’язково мати дітей і жити з чоловіком, якщо від цього в жінок тільки зайвий клопіт?» Ставши підлітком, старша донька Каффи почала замислюватися над тим, як узагалі так виходить, що жінці можуть подобатися чоловіки: адже вони грубі, смердять, постійно п’ють і голосно розмовляють, мають тебе за ніщо (навіть у тому випадку, коли в’ються перед тобою й нахвалюють твоє миловидне личко).

Попри всі свої дивацтва Джорджіє не була відлюдною. Вона була товариською, цікавою, любила поговорити з людьми. І дуже мріяла завести подругу – найкращу, з якою можна ділити будь-які секрети. У всіх дівчаток в її оточенні були такі. Але з Джо чомусь ніхто не хотів сходитися так близько. Її не цькували й не обзивали, але м’яко видавлювали геть із кола.

До чотирнадцятирічного віку, коли її ледь не видали заміж за графа, Джорджі вже перестала шукати відповіді на запитання: «Що ж зі мною не так?», змирилася зі своєю дивакуватістю та мріяла про тихе життя самітниці на березі синього-синього моря в оточенні книжок та мольбертів. Але дорослих, які визначали її долю, мало цікавили бажання Джорджієтти.

 

* * *

– Ти готова? Карета чекає.

– Так, мамо.

Джорджі, вбрана в сукню з мішковини й загорнута в плащ із тієї ж матерії (як і личить смиренній претендентці на посаду черниці), смиренно вклонилася і стала перед обдертою каретою, що чекала на неї біля ґанку. З монастиря приїхали дві молоді послушниці з блідо-синіми невиразними обличчями. Вони повинні будуть супроводжувати Джорджіє до її нової обителі – Траверійського монастиря, далеко на південному заході провінції Араве́о.

Батько навіть не вийшов попрощатись (у глибині душі Джо зітхнула з полегшенням), мати й сестри палко обіймали «нашу пропащу квіточку», лили сльози й висловлювали сподівання, що в монастирі з їхньої «коханої дівчинки» виженуть усіх демонів, які не дають їй жити спокійно й стати гідною жінкою.

Майже всю дорогу до Грьобаного Монастиря (як охрестила про себе свій майбутній дім Джорджі), кандидатка в послушниці примудрилася проспати, хоча карету й трусило, як у лихоманці. Черниці молилися й не обмінялися ні з Джо, ні одна з одною жодним словом, навіть по ділу. На нічліг вони розташовувалися в спеціально обраних, найбільш моторошних і сирих місцях, де подвійна вовняна ковдра вже до середини ночі промокала наскрізь навіть за відсутності дощу. У Джорджі склалося враження, що жирний похмурий візник, який керував каретою, ненавидить жінок від усієї душі та намагається завдати черницям та їй якнайбільше незручностей. Вона була майже впевнена, що стоянки вибираються саме за цими критеріями: щоб життя цим клятим дівкам малиною не здавалося.

А ще в Джо була підозра, що візник стежить за нею, коли вона усамітнюється в лісі, аби відбути свої природні потреби. Але дівчині так жодного разу й не вдалося зловити мудака на гарячому. Черницям вона, ясна річ, не скаржилася та своїми підозрами не ділилася.

Піднімалися в гори, все вище і вище. Погода з кожним набраним кілометром висоти ставала дощовішою й холоднішою. Джо страшенно мерзла у своєму безглуздому вбранні з мішковини, яке було, до того ж, страшенно колючим і неприємним до тіла. Вона сама не розуміла, яким дивом примудрилася не застудитися. «Благословення богів, не інакше!» – з насмішкою подумала майбутня черниця.

Рубці від порізів, загоюючись, жахливо свербіли, а при контакті з колючою мішковиною взагалі доводили до нестями. Усі три тижні дороги мандрівники харчувалися тільки хлібом і водою, тож до кінця поїздки Джорджієтта була готова зжерти цілим жирного візника – за умови, що його гарненько відмиють, знімуть вкриту фурункулами шкіру та гарнесенько просмажать.

– Під’їжджаємо, – раптом хрипло сказала одна з черниць, повернувшись до Джорджі. – Ось візьми, проковтни й запий. І скажи: «На славу Богів».

Джорджі недовірливо взяла невеликий згорток паперу. Розкрила. Там був коричнево-зелений порошок.

– Що це і навіщо?

– Причастя, – байдуже відгукнулася черниця й відвернулася, щоб витріщатися на одноманітний гірський пейзаж. – Не можна ступати на святу землю, не отримавши хоча б базового благословення.

– Чому ви не ковтаєте порошок?

– Ми послужниці, – пирхнула друга супутниця Джорджі. – Благодать вищих сил перебуває з нами постійно.

Джо не надто розумілася на божественному, але одне вона точно порахувала за благословення: від трав’яного порошку її потягнуло до сну, що дало їй змогу помирати від нудьги на кілька годин менше. Джорджі солодко проспала весь час, що залишився до кінця дороги.

 

Грьобаний, тобто, Траверійський монастир, виявився місцем настільки похмурим, що навіть трава росла на його території з великим небажанням. Три ряди височенних стін із бійницями захищали священну обитель від порочного зовнішнього світу. На воротах стояли похмурі войовниці в панцирах. Побачивши, хто приїхав, вони відчинили ворота, пропускаючи карету.

Монастирський комплекс містив у собі безліч різнокаліберних будівель, побудованих в абсолютно різних стилях. Здавалося, архітекторами керувала думка, що відсутність естетики є найперший спосіб заслужити божественне благословення.

Черниці завели Джорджієтту в особливо похмуру й високу вежу, на п’ятий поверх, де були лише одні величезні оббиті металом двері, – й безшумно пішли геть, так само не промовивши ні слова. Дівчина покірно чекала, переминаючись з ноги на ногу на холодній підлозі (взуття кандидаткам у послушниці не годилося). Джо вирішила не стукати й взагалі поводитися з максимальним смиренням, розсудивши, що новоприбулій не варто проявляти наполегливість. Та й не надто їй хотілося розмовляти з ким-небудь, особливо з монастирськими чинами. Якби не холод і не голод, Джо воліла б доживати свій вік на самоті на майданчику п’ятого поверху.

Коли сонце почало хилитися до заходу (це було десь за годину після прибуття карети), металеві двері відчинилися, і з них вийшов чернець із бридливим виразом обличчя й прямою поставою. Жестом він наказав Джорджі увійти. Слідуючи за напруженою спиною послушника, Джорджі зазначила, що в «приймальні» (як вона охрестила про себе ці покої) дуже багато ченців, зайнятих канцелярською роботою, і жодної черниці. «Я думала, це буде жіночий монастир… Може, вони повезуть мене далі?..»

Провідник завів Джо в кабінет, оббитий червоним сукном. Стіни були обвішані різнокаліберними іконами з зображенням богів і божків. Більшість із них Джо, яка не надто захоплювалась релігією, навіть і не знала. За столом сидів жирний монах із ще більш гидливим виразом обличчя. Мазнувши по дівчині зарозумілим поглядом, він промовив:

– Таким, як ти, не місце в обителі богів. Притулок злого духа! Ти принесла скверну в наш монастир.

Новоприбула навіть зраділа. «Зараз вони відправлять мене назад своїм ходом. А дорогою я “загублюся”».

– Щоб претендувати на місце під нашим дахом, ти мусиш спершу очиститись від зла, що оселилося в твоїй душі, – продовжив жирний господар кабінету. І, кивнувши ченцеві, що супроводжував Джо, сказав. – Вигнання.

Джорджієтта остаточно зраділа. Її, звісно, лякала невідомість і шлях на рівнину на самоті. Але на радощах, що вирвалася з батьківського дому, вона чомусь не боялася навіть розбійників і диких звірів. Але радість її тривала недовго.

Чернець вивів дівчину назад за металеві двері. Вони почали спускатися довгими сходами, які в похмурій темряві монастирської громадини здавалися нескінченними. Свічки монах не запалив: він прекрасно орієнтувався в темряві, а Джорджі ледве встигала за ним, раз у раз спотикаючись і нишпорячи руками по запліснявілій кам’яній стіні. Повітря з просто сирого стало сирим і спертим. Джо зрозуміла, що вони спустилися в підземелля. Спочатку вона подумала, що це потайний вихід для «опоганених», але потім зрозуміла, що не все так просто. Чернець відчинив двері (вони скрипнули в темряві).

– Заходь. Ось твоє тимчасове помешкання. Тут ти готуватимешся до обряду вигнання скверни.

Провідник заштовхнув оторопілу Джо в задушливу кімнатку й зачинив двері. Джорджі завмерла, боячись поворухнутися. Її уява малювала жахи один страшніший за інший про те, що причаїлося під покровом мороку. Але, на її подив, очі почали звикати до темряви. Дівчина потроху почала розрізняти контури своєї маленької темниці. Здавалося, у келії є джерело розсіяного світла, тільки дуже тьмяне. Через якийсь час Джорджі розрізнила навіть постілку на підлозі. «Солома», – зробила висновок дівчина, обережно помацавши безформну купу.

У келії було відносно тепло, набагато тепліше, ніж в інших приміщеннях монастиря. Джо розтягнулася на своєму новому ліжку і задумалася. «Ну треба ж, яка дурепа! Але ж могла втекти по дорозі!» – прийшла запізніла думка. Вбита з дитинства звичка до покори й непротивлення зіграла з нею злий жарт: Джорджієтта навіть не спробувала здобути свободу, поки для цього були відповідні можливості. Черниці та цей жирний виродок напевно б її не наздогнали, якби вона вночі зібралася сховатись у лісі. Джо кинуло в жар від досади. «Треба спробувати втекти за першої ж нагоди. Але з монастиря втекти буде куди складніше. От дурепа!»

Незважаючи на голод і запізнілий жаль, дівчина швидко заснула.

 

На території Грьобаного Монастиря було дев’ять храмів. Джо відправили до Храму Бога Віслюка (вона про себе одразу ж перейменувала його на Храм Бога Віслюків). Палац цього божества розташовувався в центральній частині обителі та являв собою, на думку дівчини, одну з найпохмуріших і найбезформніших будівель, які їй узагалі на очі траплялися.

Головою храму був верховний настоятель на ім’я Раміє. Йому підпорядковувалася вже безпосередньо мати-настоятелька, а від неї древо храмової ієрархії розходилося й розгалужувалося найхимернішим чином, Джорджі не зрозуміла й не запам’ятала і десятої частини всіх чинів та імен. Найтоншими і найвіддаленішими від стовбура гілочками були такі самі, як Джо, претендентки з гріхами різного ступеня тяжкості. Наразі кандидаток у було чотири, усі на різних стадіях процедури очищення.

Цю інформацію повідала Джорджієтті безіменна послушниця, яка прийшла вранці розбудити її. Балакуча (за мірками монастиря) дівчина просвіщала Джо дорогою до Храму Бога Віслюків.

– Коли мені дадуть поїсти?

– Це залежить від тебе.

– А що треба робити, щоб прискорити досягнення результату? – засумувала Джо, яка переживала голод і холод зовсім не так стійко, як очікувала від себе.

– Потрібно розкрити свою свідомість назустріч Богам.

– Як довго може тривати процедура очищення?

– У середньому, це займає рік. Іноді більше.

– Ого! – мимоволі вирвалося в Джорджі.

Дівчата увійшли в будівлю храму. У середині просторої зали з високою стелею височіла статуя Бога Віслюка – чомусь у вигляді голого чоловіка з довгими вухами, некрасивим обличчям (для віслюків порівняння з ним було справжньою образою!) та величезним фалосом.

Черниця тричі вклонилася статуї й пошепки вимовила якісь слова. Джо вирішила поки що почекати з поклонами, вирішивши, що раз вона ще не в курсі службових ритуалів, то і вшановувати віслюкобога їй поки що не обов’язково. Провідниця повела Джорджіє кудись дуже глибоко під землю. Було темно й доводилося знову йти навпомацки. Черниця, здавалося, бачила в підземеллі якимось потойбічним зором.

Нарешті, вони увійшли до кімнати – Джо зрозуміла це зі скрипу дверей. Змінилася температура: стало ще холодніше й вогкіше. Вухо Джорджі вловило ледве чутне дзюрчання: напевно, джерело…

Раптово Джорджієтта отримала сильний удар в обличчя. Земля пішла з-під ніг. Дівчина впала на підлогу, в страху згорнулася калачиком і затихла. Здавалося, минуло три доби, перш ніж владний чоловічий голос наказав:

– Встати.

Джорджі лежала, боячись дихати. Це ще гірше, ніж удома. Цікаво, а що заважало їй втекти, коли вона ще жила в замку батьків? Її не тримали під вартою, вона могла практично без перешкод виходити на вулицю (хоча за межами замку жінки та дівчата повинні були мати супровід). Навіщо було напоказ різати себе, коли можна було просто втекти? Про що вона думала раніше?! Чому ця ідея прийшла їй у голову тільки зараз?..

Роздуми Джо перервалися. Хтось схопив її за капюшон плаща й ривком поставив на ноги. Джорджієтта зсутулилася й закрила голову руками, чекаючи наступного удару. Але його не було.

– Ти принесла зло в наш дім. У тобі скверна. У тобі злий дух. Ми виженемо його й допоможемо тобі знайти мир і щастя. На тебе чекає обряд очищення. Пройшовши його, ти можеш претендувати на місце послушниці в нашому храмі.

Джо не ворухнулася. Голос більше нічого не говорив, і знову повисла жахлива тиша. Джорджі почала тихо плакати. «Чому не втекла? Чому? Чому?!»

Раптом плити підлоги під нею різко розсунулися, і вона з криком провалилася в крижану воду. Підлога повернулася на місце: тепер не виринути, не вдихнути. У паніці Джо заметушилася під кам’яними плитами, втрачаючи залишки повітря. І раптом невідома сила витягла її з води й кинула на кам’яну поверхню. Ридаючи й кашляючи, Джорджі знову згорнулася калачиком.

– Встань і йди. Той, хто лежить і чекає, ніколи не знайде шляху до світла. – Джо почула той самий владний голос. Здавалося, він виходить не з зовнішнього джерела, а зсередини її власної голови.

Дівчина встала й навмання боязко попленталася вперед, витягнувши руку.

– Той, хто обрав невірний шлях, має за це поплатитися. Усі помилки потрібно спокутувати.

Підлога знову розійшлася, і Джо повторно опинилася у воді. Пастка. І знову невідома сила, яка витягує її в останній момент.

Джорджі трусило від холоду і жаху. У грудях боліло, горло саднило. Вона хотіла закричати, але могла тільки тихо плакати.

– Встань і йди.

Нескінченна карусель із блукань у темряві та занурень у воду. Куди б Джорджі не рухалася, вона все одно опинялася під кам’яними плитами, без повітря. Іноді вона цілими годинами (як їй здавалося) блукала колами, перш ніж підлога знову роз’їжджалася. А іноді їй не вдавалося пройти й п’яти кроків. Що б вона не робила, вона опинялася під водою.

– Встань і йди.

– Будь ти проклятий! – прохрипіла Джо, лежачи на підлозі й не збираючись більше вставати. Нехай її топлять, б’ють, вбивають – вона не зрушить із місця. Навіщо щось робити, якщо результат завжди один?

Джорджі читала про це в одній із книг батька. Щоб зломити людину й змусити її відмовитися від активних спроб опору, потрібно прищепити їй відчуття безпорадності. Дати відчути себе трісочкою у вирі долі. Ув’язненого поміщали в камеру, у стінах якої були непомітні отвори. Через різні проміжки часу через ці отвори в ув’язненого непомітно стріляли тонкими голками, змоченими в отруті куру, що спричиняє сильний біль і судоми, але при цьому не веде до смерті. Ув’язнений не міг здогадатись, коли й звідки буде удар. Не міг ніяк захиститися. Спочатку люди пробували передбачити, відбити удари або ухилитися. Але потім у них всередині щось ламалося, вони лягали на підлогу й більше не робили жодних спроб захиститися. Відсутність контролю над подіями або можливості якось впливати на їхній перебіг за лічені дні робили з активної людини – пасивну й вигаслу.

Джо не знала, скільки днів (чи годин?) минуло з її першого занурення, але вона вже знала, що з неї вистачить. Вона лежатиме, потім падатиме у воду, потім її витягуватимуть, і вона знову лежатиме. І так до нескінченності.

Джорджієтту підняли на ноги. Вона очікувала ударів або окриків «встати та йти», але отримала щось новеньке. Попереду замайоріло сліпуче світло (це була всього лише свічка), і вже інший чоловічий голос вимовив:

– Слідуй за світлом, дитя моє.

Джорджі ледь трималася на ногах. А свідомість її настільки отупіла, що невидимому співрозмовникові довелося повторити тричі, перш ніж дівчина несміливо пішла за свічкою, щомиті побоюючись провалитися під воду або отримати удар в лице.

Джорджієтту привели в теплу келію.

– Ось сухий одяг, переодягнися. Ось постіль і тепла ковдра, ляж поспи.

Невидимий провідник пішов, забираючи з собою свічку. Спочатку Джорджі не наважувалась поворухнутися. Її жахала темрява, в якій ці тварюки бачать, як удень. Минуло чимало часу, перш ніж вона наважилася намацати на підлозі келії безформне вбрання з ненависної їй мішковини. Але воно хоча б не було мокрим…

Стукаючи зубами від холоду, дівчина тремтячими руками абияк стягнула з себе холодну сукню, що липнула до тіла, і вдяглася в сухе. Заповзла на солом’яну постілку і з головою вкрилася вовняним покривалом. Минуло чимало часу, перш ніж її перестало трясти, і вона досить зігрілася, щоб почати провалюватися в сон.

І тут її знову підняли. Удар у живіт. Джорджі звалилася на жорстку кам’яну підлогу.

– Встати.

Джо на автоматі схопилася. На неї одразу ж накинули мішок, моментально зв’язали і кудись поволокли. Вона намагалася вириватись і навіть кричала, але скоріше від страху, ніж з надії, що хтось почує і допоможе.

З Джо зняли мішок, вдарили під дих і кинули на стілець. Яскраве світло в обличчя. Джорджі сяк-так віддихалася й спробувала озирнутись на всі боки. Але її огортала все та ж непроглядна темрява, і тільки спрямоване світло било по очах. Джорджі насупилася, відвернулася, заплющила очі, схрестила руки на грудях і чекала, що буде далі.

– Що заважає тобі прозріти? Що заважає твоїй душі відкинути темряву? – здається, цей голос вона вже десь чула.

Мовчання. Отупіла від переживань, Джорджі сиділа на стільці, хитаючись від кожного удару серця.

– Що заважає тобі розкрити душу назустріч Богам?

Від монотонного голосу Джорджі почало хилити в сон. Очі (навіть заплющені) палило вогнем. Здавалося, всюдисуще світло, спрямоване на неї, горить просто в її очницях, заповнюючи весь череп. Ніяк не сховаєшся, як не відвертайся.

– Ти – гріховна за своєю природою. Ти народилася такою. У тобі дефект. Сама по собі ти не можеш по-справжньому пізнати божественне. Душа твоя приречена вічно блукати в темряві. Є лише один спосіб…

Джорджі почала засинати, як раптом її облили крижаною водою. Вона схопилася, але її збили з ніг і знову посадили на стілець.

– Ти – руйнівниця. Ти була народжена, щоб принести темряву. І тільки священним актом творення можеш проторувати собі дорогу до світла…

Щоразу, коли Джорджі починала відключатись, її або били, або обливали водою.

– Ми милостиво надаємо тобі шанс здійснити акт творення, і ти повинна з вдячністю прийняти наш дар…

Свідомість дівчини то відокремлювалась від тіла, то поверталася в нього, у ритмі ударів серця. Світло сліпило й викликало яскраві галюцинації. Джорджієтті здавалося, що її органи чуття помінялися місцями – що вона не вухами сприймає монотонний заколисуючий голос, а відчуває його шкірою. А світло вона не бачить, а чує: яскраві промені розбивалися в її голові на сотні, тисячі мелодій.

– Прийняти від нас священний дар – чоловіче сі́м’я…

Джорджі опинилася всередині хороводу з гігантських фігур. Навколо неї танцювали по колу черниці з ослячими членами в руках. Всі голоси, які Джо чула за сьогодні («Сьогодні?.. Що таке «сьогодні»?..»), мали вигляд безформних кольорових плям. Гігантські утроби різних форм і мастей розверзалися, готові поглинути її, а потім вивергнути, здійснивши священний акт творення. І вона народжувалася сотні й тисячі разів, і сама народжувала тисячі й тисячі істот, раз по раз проходячи цілющий цикл очищення…

Джорджі не могла сказати, як довго тривав карнавал галюцинацій, і чим він закінчився. Але найголовніше – чи був він узагалі, і чи була та темна кімната зі стільцем та світлом, і чи існував у реальності підвал, у якому кам’яні плити провалювалися під нею, відправляючи її в крижану безодню…

 

* * *

Коли Джо прокинулася, за вікном стояв ясний сонячний день, і навіть було чути щебетання птахів. Дівчина з подивом виявила, що перебуває у світлій просторій кімнаті, яка розташована не під землею, і що в кімнаті є вікно, а на ньому навіть напівпрозора жовта фіранка з тонкого сукна. Сама «носійка темряви» лежить на ліжку, на постілі, яка пошита не з мішковини, а з нормальної м’якої тканини. Одягнена Джо в сорочку з тонкого батисту. Біля ліжка стоїть маленький столик, а на ньому букет дрібних червоних квітів. Кімната обшита деревом, приємно пахне травами.

Джорджі в розгубленості озирнулася.

– Ах, дитинко, ось ти й прокинулася! Ми вже почали хвилюватись! – двері відчинилися, і в кімнату увірвалася доброзичлива старенька в білій охайній сукні та з чорною хусткою на голові. – Як ти почуваєшся?

– Я?.. Н-не знаю… Нормально… – Джорджієтта зі здивуванням констатувала, що почувається дуже добре, що вона чудово виспалася, настрій у неї майже хороший, а шрами не болять і не сверблять. Нічний кошмар усе ще не відпускав і здавався реальним. Після такої ночі (чи кількох ночей?) вона мала б почуватися хворою й розбитою. – Принесіть мені дзеркало!

Старенька розсміялася:

– Скоро в черниці постригатися, а вона все туди ж – дзеркало! Ех, молодь!

Старенька зникла за дверима й незабаром повернулася зі шматком відбивального скла. Воно було каламутним, але розгледіти себе Джорджієтті все ж вдалося. Жодних синців, жодних саден, жодних слідів мук і знущань, які вона пережила… уві сні чи наяву?..

Збита з пантелику, Джо повернула дзеркало.

– Де я? Що зі мною було?

– Ах, дитинко! Ти в Храмі Бога Віслюка. Я – матір Катаріна, шоста заступниця настоятельки Міріме. Ти добряче вимоталася дорогою й захворіла. Я вже не раз покартала сестер Аланіє та Беллу, які тебе супроводжували. Вони до всього притерпілися за роки служіння. А ти – ніжне дитя, не звикла, мабуть, переносити такий холод і голод! Ах, зовсім забула!..

Катаріна вилетіла з кімнати, але миттю повернулася назад, несучи маленький глечик, обгорнутий ганчірками.

– На тобі теплого козячого молока, дитино! Тобі потрібно відновлювати сили.

Бадьора старенька вручила напої Джорджієтті, і та в один присід випила все молоко. Воно було дивовижно смачним і пахло грушами.

– Дякую, матір Катаріно. А… скажіть… цей підвал. Скільки я там пробула?

– Який підвал?

– Цей, де світло… і кімната з кам’яними плитами, які розходяться, а під ними вода…

Старенька розсміялася.

– Та Боги з тобою, дитино! Який підвал? У нас там бочки з зерном, та овочі з травами. А під підлогою тільки миші. – Катаріна залилася безтурботним сміхом. – Чого тільки в маренні не привидиться!

– А скільки я проспала?

– Тиждень або навіть більше, я вже з рахунку збилася.

 

* * *

Внутрішні двори монастиря мали такий самий вигляд, як і в видіннях (спогадах?) Джорджі. Їй видали теплий одяг, зручне взуття і дозвіл гуляти скрізь, де заманеться.

– Тільки ти дивись, якщо меса якась або молитовний ритуал, ти тихенько стій, як мишка, не заважай сестрам і матерям нашим. Хочеш у бібліотеку – вона в Храмі Бога Знань, он там. Захочеш попоїсти – ступай на кухню до будь-якого храму, тобі поки що не обов’язково дотримуватися постів, тож тебе нагодують скрізь. Зазвичай кухні розташовуються на першому поверсі в правому крилі. – проінструктувала Джорджі матір Вініка.

– А в чоловічу вежу теж можна? У ту, де купа ченців-канцеляристів…

Вініка пирснула:

– Яку чоловічу вежу? Це жіночий монастир, дурненька.

Вийшовши у двір, Джорджі насамперед навідалася в приймальню на п’ятому поверсі. Важкі оббиті металом двері були на місці. Після деяких зусиль Джо вдалося їх відчинити й прослизнути всередину. Там вона побачила столи, за якими сиділи вчені черниці й переписували щось зі старих книжок в інші новіші фоліанти. У кабінеті жирного мудака нагромаджувалися стелажі з записами.

На запитання Джорджі про ченців сестри дружно розсміялися.

Джо навідалася і в підвали. Але нічого, крім комор, не виявила. Вона відчиняла всі підозрілі двері, нишпорила рукою за шафами й під скринями в пошуках таємного входу. Даремно. «Може, дійсно сон?» Але видіння були настільки яскравими, що Джо не могла просто так відкинути віру в їхню правдивість.

Через два дні повернулася матір-настоятелька Міріме. Джорджі спробувала поговорити з нею про ритуал очищення.

– А навіщо тобі проходити ритуал очищення? – Щиро здивувалася настоятелька. – Злих демонів із тебе виганяти не потрібно.

– А мама й сестри сказали, що потрібно. Що це злий демон мене підбив зірвати своє весілля та розполосувати собі обличчя.

– Ах, люба Джорджієтто! Ти – дитя боже. Я не бачу зла в тобі. На все воля Богів. У кожного з нас свої шляхи до світла, і ти, не бажаючи віддатися мирському життю, по-своєму висловила бажання віддати себе служінню. Не послухатися батька, повелителя твого – гріх. Але ще більший гріх – звернути зі свого шляху, якщо твій шлях веде до Богів. Ступай собі, дитинко. І ні про що не хвилюйся. Для початку тобі потрібно оговтатися після хвороби, ти ще бліда трошки. Подихай повітрям. Південний вітер сьогодні як ніколи чудовий! Ніби подих Бога Вмиротворення.

Джорджі одужувала: їла за п’ятьох, бездіяльно вешталася монастирем, навідуючись на меси, ритуали й молебні, потроху переймаючись монастирською рутиною. Балакала з доїльницями кіз і навіть із дослідницького інтересу спробувала виконувати їхню роботу. Допомагала корзинниці плести кошики. Разом із робітницями городу смикала бур’яни.

Усередині монастиря життя текло сонно й безтурботно, і ніщо не давало Джорджі зачіпки. Спочатку вона не хотіла засинати, бо боялася прокинутися в задушливій темній келії або, того гірше, від занурення в крижану воду без можливості вдихнути. Але дні минали, ніщо не порушувало безтурботне життя нової майбутньої послушниці. І пам’ять Джорджі почала потроху стирати жахливі спогади, як забувається навіть найболючіший кошмар.

Забувається, якщо він привидівся лише раз і більше не повторився…

 

– Встати!

Джорджієтта відчула, що її смикнули за комір і підняли із солом’яного ложа. І знову непроглядна темрява. Удар в обличчя.

– Іди за мною.

Ще не оговтавшись від несподіванки й болю, Джорджі поспішила за голосом, який належав чи то чоловікові, чи то жінці. Джо, затамувавши подих, прислухалася до ледь чутних кроків, боячись у непроглядній темряві втратити напрямок. На ній знову було безформне вбрання з мішковини.

Раптовий удар по ногах. Джо падає, їй на голову накидають мішок, туго зв’язують руки за спиною і знову кудись ведуть.

– Сьогодні ти будеш говорити. А Боги розсудять, чи достатньо твоєї мудрості, щоб допустити тебе до обряду очищення.

Джорджі відчула, що її ставлять ногами на щось гладеньке й прохолодне, як відполіроване дерево (табурет?), а на шию накидають зашморг.

– Ти носиш у собі зло. Що це означає?

На Джо напав ступор. Її паралізував жах від зашморгу, вона задихалася в мішку, який так і не зняли з її голови.

– Отже, що це означає?

Джорджі відчула, як їде вниз табуретка, на якій вона стоїть, і як починає повільно затягуватися петля.

– Я… я брудна! Негідна! Мене потрібно почистити… очистити! – у розпачі заволала Джо, захлинаючись сльозами.

Табуретка зупинилася.

– Навіщо тебе очищати? Навіщо нам возитися з тобою?

Джо мовчала. Табуретка знову поїхала вниз.

– Я не знаю! Правда-правда! Скажіть мені! Я всього лише дурна дівчина! Мені не дано зрозуміти таких піднесених речей! – Джорджі щосили намагалася вгадати, що ж хоче почути її мучитель. Мотузка здавлювала шию, заважаючи говорити.

– Невже ти така ледача, що не можеш провести роботу над собою?

– Не можу! Ви ж мені раніше так і казали, що сама я не здатна знайти шлях до світла! З народження приречена блукати в темряві! І… тому подібне…

Табуретка знову зупинилася. Джорджі панікувала. Ще кілька невірних відповідей – і зашморг на її шиї остаточно затягнеться.

– Що або хто може допомогти тобі знайти Богів?

– Акт творення? – невпевнено запитала дівчина.

Табуретка поїхала вниз.

– І сім’я! Священне чоловіче сім’я!

Табуретка зупинилася. Джо відчула, що починає задихатися.

– Як ти можеш знайти Богів?

– Вас не влаштовує моя попередня відповідь? Я… не знаю! Скажіть мені! Я вивчу і наступного разу не затинатимуся, відповідаючи на це запитання. Чесно-чесно! – Джорджі трясло так сильно, що, здавалося, вона без сторонньої допомоги задушиться, банально не втримавши рівновагу й звалившись із табуретки.

Очікувано, опора знову поїхала вниз. Джо відчула, що втрачає свідомість.

– Досить. Я відчуваю, що вона готова. – ще один чоловічий голос, незнайомий. – Несіть сюди.

Краєм сплутаної свідомості Джо вловила, як її виймають із зашморгу, кудись несуть і кладуть на щось холодне й тверде, фіксуючи руки й ноги. Мішок, як і раніше, на голові. А ось сукню в неї на грудях розрізають, відкриваючи ребра з боку серця.

Дівчина оглушливо волає, коли в неї впиваються раз по раз товстезні голки, наче хобітки велетенських хижих комах, спраглих її крові. По шкірі огидно проходиться щось тепле й мокре, обпікаючи… диханням? Її що, хтось облизує?! Це був чийсь язик?! Джо мало не вивернуло від огиди.

– Так, це вона. Тепер я точно впевнений. Відчуваю це за смаком її крові. Владика буде задоволений.

Дівчину звільняють від залишків сукні й починають пензликом (за відчуттями Джорджі це саме так) малювати на тілі якісь хитромудрі візерунки. Дедалі більше й більше пахне солодкуватою гниллю, ніби по кімнаті розсипають раз по раз все нові мішки зіпсованих яблук.

Навколо метушаться люди, але Джо не може їх побачити, оскільки її голову, як і раніше, обплутує мішковина. Ледь чутне бурмотіння чоловічих голосів обгортає дівчину, ніби липке павутиння. Джо відчуває, як у неї проникають безтілесні щупальці, які щось у ній… змінюють?! Джорджі пронизала здогадка – жахлива й безглузда, але іншого пояснення в неї не було.

Магія.

Але хіба це можливо? У монастирі?! Це прямо суперечить заповітам Церкви! Чари – найнебезпечніше демонічне мистецтво, яке поступово вбиває самого практикуючого й накладає прокляття на весь його рід до дев’ятого коліна. У Вілле́ні магією користуватися заборонено. Якщо тебе запідозрять у чаклунстві або хоча б у потенційній схильності до нього – рано чи пізно чекай на Псів Господніх. І готуйся до того, що ніколи більше не побачиш своїх рідних, бо жоден підозрюваний не повернувся додому після того, як побував у їхніх руках.

«Що ці люди зі мною роблять?! І чому їм потрібна саме я?»

Джорджі не побачила, чим закінчилася магічна вакханалія. Раптово вона відчула, як безтілесні щупальця опинилися всередині її голови. Біль від їхньої присутності був такий, що, здавалося, зараз витечуть очі, а сама голова розлетиться на шмаття. Джо забилася у своїх путах і закричала. Потім знепритомніла.

 

* * *

– Ах, дитино, що ж за напасть?!

Джорджі озирнулася навколо. Та сама кімната з жовтою фіранкою, та сама матір Катаріна.

– Що зі мною було?

– Знову напад! І гадки не маю, в чому причина цього разу. Ми послали в місто за лікарем. Треба, щоб тебе оглянув фахівець.

– А що я робила? Чи говорила що-небудь? Може, кричала?

– Ні, дитино, ти впала й лежала, наче мертва.

– І скільки я провалялася без свідомості?

– Знову близько тижня.

Старенька потягнулася до чола Джорджі. Та інстинктивно відсахнулася.

– Вибачте, матір Катаріно, щось я нервую сьогодні. Будьте ласкаві, принесіть мені дзеркало.

– Та ось воно, я й не відносила… – шоста заступниця настоятельки скрушно, але по-доброму похитала головою.

Джо, як і очікувала, не побачила ні синців, ні сліду від зашморгу на шиї. Трохи помявшись, вона все-таки наважилася задерти сорочку й оглянути ребра. Нічого.

«Але це не сон! Я готова посперечатися на що завгодно: це був не сон і не галюцинація!»

З того дня Джорджієтті стало по-справжньому лячно.

 

_ _ _

ГЛОСАРІЙ ТА ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕКСТУ:

Дія другої частини відбувається у Вілле́ні – країні, що розташована на північному заході Серединного Континенту. У столиці Віллени (місті Масса́нає) розташована головна резиденція Церкви Тихої Радості.

При тому, що соціальний інститут аристократії зберігся практично повністю, у Віллені немає монарха. Всю королівську династію під корінь винищила Церква, яка встановила свою абсолютну диктатуру. Тож негласним королем Віллени (а заразом і всіх країн Проклятого Кола) є глава Тихих – Єза́ріє.

Віллена: столиця, замок барона Каффи й Траверійський монастир на карті: