Частина 1

ПЕРЕКЛАД З АНГЛІЙСЬКОЇ! Робота не моя, посилання на оригінал залишу тут

https://archiveofourown.org/works/44684671

Під час однієї з наших справ на мене напав і поранив співучасник групи злодіїв, яку ми переслідували.

Я багато разів повторював Голмсу, що це була несерйозна рана, але ні мені, ні приятелю, який відвідав мене, не вдалося його заспокоїти.

До цього моменту я ніколи не бачив його таким стурбованим і емоційно збудженим. Я, навіть, відчував більше болі від того, що бачив його в стані жахливого страждання, ніж від самої рани.

Коли ми їхали додому, я помітив, що він був дуже схвильований, і перервав мовчання, яке довгий час панувало між нами, і сказав йому ще раз:

“Голмсе, вам нема про що хвилюватися. Як підтвердив мій колега, це лише невелике…”

“Справа не в цьому, Вaтcонe!”, – cкaзaв Голмс, – “Вони поранили вас і могли… вбити, і… і я не можу з цим змиритися. Я не можу пробачити собі, що наразив вас на таку велику небезпеку. Якби я вас втратив, я…”. Він завмер, бо сльози підступили до його очей. Він одразу ж відвернувся до вікна, намагаючись приховати заплакане лице.

Я поклав руку йому на коліно і тихо сказав: “Я тут, Голмce”.

Він подивився на мою руку, потім знову зазирнув мені у вічі, і легка, але щира посмішка осяяла його обличчя.

Згодом він знову кинув погляд на мою руку, і я вирішив повернути долоню до нього; я зіткнувся з неймовірним бажанням заспокоїти його, дати йому відчути мою присутність. Він прийняв моє умовне “запрошення” і поклав свою руку на мою. Я провів великим пальцем по його зап’ястю.

Голмс залився сльозьми, відсмикнув руку і одразу ж заплющив очі, намагаючись приховати власний сором.

“Ватсоне, пробачте, але я… я не повинен…” – сказав Голмс надломленим, сиплим голосом. Я одразу ж сів поруч і, обійнявши, я поклав його голову собі на груди.

“Мій любий Голмсе, я тут, з тобою. Присягаюся, що ніщо і ніколи нас не розлучить, ніщо”.

Як тільки він заспокоївся, він поклав голову мені на плече і заснув. Натомість я намагався всю дорогу не піддаватися спокусі поцілувати його в чоло.

Дорога тривала близько півгодини, поки ми не під’їхали до нашої квартири. Неохоче, але мені довелося його розбудити. Він одразу ж вибачився і миттєво пересів на інший бік.

“Ватсоне, я не… Вибачте, я не мав…”

“Нe хвилюйтecя, Холмce. Усе гаразд”, – сказав я йому, посміхаючись, – “Я розбудив вас тільки тому, що ми вже, майже, вдома”. Вiн не мiг дивитися мені у вічі. Я знав, що Голмс відчував провину за те, що сталося, хоча йому не було за що винити себе.

Адже те, що сталося, було по-справжньому прекрасним.