Частина 1

— Подейкують, що Шиканоїном Хейзо було розплутано понад сотню справ за його працю детективом у Комісії Тенрьо. Він здатен вирішити нерозв’язне та пролити світло на найтемніші таємниці. Але єдина справа, яку він так і не зміг розкрити, єдина невдача у його бездоганному досьє, – голос Томи понизився до шепоту, – це упіймання Каедехари Казухи.

Казуха лишень кліпнув очима:

— Мене..?

Або, коли Казуха нарешті повертається до Інадзуми після вигнання, він зустрічає хлопця з двома родимками під зеленими очима. І, так, він влип.

 

Частина 1

солодка ностальгія, вітри

довгоочікуване повернення

і запах батьківщини

 

 

Указ Сакоку, виданий Всемогутнім Сьоґуном як відгалуження Указу про полювання на очі богів, що передбачав закриття кордонів Інадзуми та її ізоляцію від зовнішнього світу, нарешті скасовано. Шторми зникли, конфлікти припинилися, а кров, яка колись заливала все навкруги, зникла в у ґрунтах поля битви, служачи добривом для того, щоб надії та мрії людей нарешті збулися.

Те, що колись було жахливою буденністю нації вічності, перетворилося на гарячковий сон або особливо жахливий кошмар. Рана країни загоїлася, як і всі минулі. Люди знову почали посміхатися і жити, тому звично брутальні плітки і чутки про беззаконня Сьоґунату та скандали між комісіями звелися до двох імен, які наразі на язиці кожного перехожого, та й діти навіть почали використовувати їх у своїх забавках.

Таємнича мандрівниця-чужоземка, яка двічі стикалася зі Всемогутньою Сьоґуном і вижила.

Та

Каедехара Казуха, людина, що змогла відбити Мусо но Хітотачі.

— Казуха, до тебе лист.

Хлопець відкинувся на дерев’яному ящику перед Алькором, чудовим бойовим кораблем, що був удвічі більші за ті, що числилися у військовому флоті Ліюе. І, на скромну думку Бейдов, удвічі величнішим. Як завжди, решта екіпажу судна займалися своїми обов’язками, тягала ящики з товарами та візки з різноманітними ресурсами із невпинною завзятістю, коли як цей молодик, заплющивши очі, лежав на спині із безхмарним виразом обличчя, який він завжди мав, поки його думки були десь аж поза Тейватом.

Вона вже відчувала квітучий флер слів, що здіймаються з його вуст, ще до того, як він їх промовив.

— Ще не минуло місяця від того, як було скасовано Указ Сакоку та мій розшук, а мене вже хтось клика? Можливо, зміна вітру та надії на світле майбутнє відновили деякі із моїх старих дружніх стосунків у цій країні? — вголос міркував він. Бейдов стоїчно втрималась щоб не пирхнути і не зробити безлад на його голові.

Архонти, вона любила цього малого. Багато років тому Бейдов і не подумала б, що підбере на борт розшукуваного злочинця, а тим більше розвине до нього що не найщирішу материнську прихильність. Але, гей, життя бентежне. Вона любила гарне мінливе море так само, як і сюрпризи з гостринкою, тому взяти до себе Каедехару Казуху було одним із найкращих рішень у її житті.

Ну і що, що це підставило під загрозу її та всю команду бути страченими самою Електро Архонткою? Пф-ф-ф, дрібниці.

Він був таким же членом екіпажу, їх сім’ї, як і будь-яка інша людина на цьому борту, хоча й навряд чи поводився так само як вони. І вона знає, що б миттєво прийняла це рішення знову.

— Не знаю як щодо друзів, оскільки цей лист виглядає дуже формальним, — відповіла жінка, — Він навіть не схожий на ті безглузді листи від шанувальників, які ти нещодавно отримував, — Бейдов підморгнула на це, і Казуха опустив очі таким чином, що це можна було списати лише на зніяковіння.

Цього разу вона таки пирхнула.

І чого ніяковіти? Хлопець заблокував атаку досить відомого меча, якого одночасно боялися та прославляли як символ сили та найвищої майстерності Сьоґуна Райден. Він мав повне право пишатися собою. Архонти знають що і вона ним пишається, навіть якщо Бейдов відчула як пів її душі покинуло тіло після цієї новини.

Материнський інстинкт, авжеж?

— Кажеш, формальний? — натомість сказав він, і жінка кивнула.

Вона простягла йому листа.

Той був гострим по краях та щільно запечатаним лаконічним символом квітки оточеної п’ятикутником із чорнила кольору чистого золота. Особисто їй це нічого не нагадувало, проте на лиці хлопця промайнула іскра впізнання.

— Так, це мені передав чоловік із досить поважним виглядом. Увесь у золотих китицях, із длинющими розвіяними рукавами та синім волоссям. Знову ж таки, хлопець ще й попивав якийсь дивний напій, тож… — вона знизала плечима.

— Голова комісії Яшіро, — Казуха блимнув очима, — Цікаво, чого він від мене хоче. Я ніколи не був знайомим з ним особисто.

— Що…? — жінка поперхнулася перед тим, як вдарити себе по обличчю, — О боже, гаразд… Тож я просто пихнула ліктем комісара та запросила його на пивко на цих вихідних. Чудненько вийшло. Хлопець просто здавався таким простеньким… Що я мала робити?

Казуха засміявся:

— Я не здивований, що ти з ним порозумілася. Я чув від Горо та Її Високоповажності, що він відіграв значну роль будучи лише за лаштунками, допомагаючи з фінансуванням багатьох планів революції. Саме завдяки старшому Камісато вони змогли розробити стратегію та сформувати багато своїх бойових планів.

— Ну тоді я рада, що йому можна довіряти. Я помітила як комісії наразі вошкаються… Буквально днями ти казав як отой Кама-як-його-там-звуть із комісії Тенрьо пропонував «відновити ім’я Каедехара» і надати підтримку Сьогунату, чи щось таке. Схоже на те, що вони підзабули, ну, знаєш, як намагалися запроторити тебе за грати чи прикінчити менше року тому.

— Куджьо Камаджі, — весело виправив він, — І не варто бути аж такою суворою до нього, капітане. Часто люди просто виконують накази або справді вірять, що обрали правильний шлях. Наважусь припустити, що сама Всемогутня Сьогун більше ніж довела, що не слід судити про книгу за її обкладинкою. Незалежно від того, настільки злою та непробачною ця книга була видана.

— Як скажеш, дитино, — вона пробурмотіла, — Особисто я думаю, що буду тримати цю образу трошки довше… Знаєш, поки не вирішу, що вони справді перегорнули сторінку. Я так просто не пробачу їх за те, що вони намагалися скривдити мого синочка…

— Капітане, годі, — благав він, і хоча його погляд був світлим, вуха, напроти, побуряковіли. Тому жінка широко посміхнулася.

Піднявши ящик обабіч його ніг, вона сказала:

— Що ж, напевно я краще допоможу хлопцям з цими коробками. Ми не всі вишукані як ви, ваше високосте, що явно не відчуває потреби зробити внесок у наші запаси.

Він негайно підвівся:

— Перепрошую, давай я допоможу…

Вона важко опустила руку на його плече й силоміць всадила назад:

— Та я дражнюся. Не хвилюйся, ми все розуміємо. Прочитай свого листа, Казуха. Впевнена, що це важливо. Крім того, ти повинен максимально використати свій час у Інадзумі. Указ Сакоку нарешті скасовано! Ти вільний. Вийди, зустрінься із знайомими, оглянь якісь цікаві місцини чи щось інше замість того, щоб байдикувати тут разом зі своїм паперовим другом.

Молодик розплився у широкій усмішці і знов підвівся, струсив пил з одягу, повернувся і удавано відсалютував:

— Так, мамо!

Жінка хрюкнула від сміху і ледве не впустила ящика.

Користуючись порадою Бейдов, Казуха відійшов від причалів Ріто, де наразі спочивав Алькор. Натомість він неквапливо прогулявся галасливим ринком, пройшов повз Міжнародну торгову асоціацію та попрямував до розлогої піщаної смуги, що веде до острова Нарукамі.

Під час своєї маленької подорожі він врешті розгорнув листа. Той справді був створений комісією Яшіро, а написаний ні ким інакше як Камісато Аято.

 

Каедехара Казуха,

Сподіваюсь, що подальший вміст цього листа буде максимально неформальним. Зрештою, хоч ми і ніколи не зустрічалися особисто, наші сім’ї були настільки близькими, що ми можемо вважати один одного братами.

Маю надію, що з тобою все гаразд, і що життя нарешті налагодилося після скасування Указу про полювання на очі богів, а також ордера на арешт. Я найбільше шкодую про те, що ми так і не змогли офіційно представитися один одному до того, як усе в нашій країні вийшло з-під контролю. Багато чого я б хотів обговорити, будь то важливі міжкланові стосунки чи прості теревені про погоду та твої подорожі. Коротше кажучи, я б хотів дізнатися про тебе більше і сподіваюся, що з часом ми зможемо навіть вважати один одного друзями.

Тому я й надіслав цього листа як офіційне запрошення завітати до нас на трапезу зі мною та моєю сестрою сьогодні ввечері у маєток Камісато. Авжеж ти не мусиш приходити якщо в тебе вже є плани, проте знай, що я і Аяка дуже хочемо зустрітися з тобою. Дуже сподіваюся, що ти зможеш приєднатися до нас якщо не сьогодні, то іншим разом.

З повагою,

神里綾人

Камісато Аято

 

P . S .: Тома готує, і він робить чудову в’ялену рибку на вугіллі.

 

Що ж, якби Казуха і не планував прийняти пропозицію, постскриптум точно б усе змінив. Хто він такий, щоб відмовлятися від риби, та ще й в’яленої?

(Він дещо здивувався тому, як комісарові вдалося відгадати його улюблену страву, проте думки швидко перекинулися на одного вухатого генерала і все стало на свої місця.)

Вечеря з родиною Камісато. Він не очікував такого коли повертався до Інадзуми.

Правду кажучи, Казуха ніколи не вважав Аяку чи Аято якимись доступними поки подорожував роніном до того, як був змушений тікати з країни. Тож він ніколи і не задумувався про те, щоб якось до них підступитися чи спробувати зав’язати дружбу. Не стільки через зневагу, а оскільки вважав це непотрібним, такими зайнятими та шановними вони здавалися.

Але Казуха знав, що вони хороші люди. Він чув від свого батька про те, як багато разів комісія Яшіро допомагала їхньому клану у скрутні часи, а також про їх участь у революції. Хлопець злукавив би, якби сказав, що не хоче поглянути на цих Камісато.

Бейдов казала йому, що потрібно по максимуму використати свій час у Інадзумі. Тож що може бути кращим за вечерю з потенціально новими друзями? Та і не те щоб він мав якесь ліпше заняття. Його возз’єднання з батьківщиною було досить гірким, хоч молодик і був надзвичайно щасливим від повернення до країни кленового листя, пелюсток сакури та темпераментного вітерця. Спогади про минуле все ще супроводжували кожен його крок і підстерігали за кожним кутком.

Він припускав, що мандри більше не будуть такими, як раніше. Не після—

Що ж, буває. Вітер був прохолодним, а небо ясним. Сьогоднішній день радує солодкою погодою, це добра прикмета.

Крім того… Солона в’ялена рибка.

Легенько усміхаючись, він натягнув на голову свою касу* і пустився у безтурботну подорож до володінь Камісато.

 

 

Тома зустрів роніна ще до того, як його нога опустилася на територію штаб-квартири. Молодий чоловік стояв біля вхідних воріт з мітлою в одній руці та аркушем паперу в іншій. Він, здавалося, повністю заглибився думками у щось, що було схоже на список справ, ставлячи галочку біля одного варіанту із свого списку.

Наближаючись, Казуха здивовано помітив, що хлопець одягнений у фартух.

Монштадтець підвів очі.

— Каедехара Казуха, — з посмішкою на вустах відзначив Тома, і на мить самурай згадав те, що Люмін говорила про цього чоловіка під час однієї сумісної подорожі. А саме те, як він міг змусити почуватися як удома та полегшити будь-яку ситуацію просто будучи поруч. Тома просто випромінював надійність, яка посилювалася його невимушеною поведінкою, хоча раніше вони ніколи не зустрічалися особисто.

Казуха відразу ж відтаяв.

Він схилив голову у відповідь:

— Для мене це справжня честь отримати особисте запрошення від самого комісара Яшіро. Думаю, подяка буде доречною.

Блондин тихо засміявся:

— Ой, у цьому немає потреби! Мій лорд і міледі давно хотіли зустрітися з вами. У всякому разі, це ми повинні бути вдячними за те, що ви знайшли час аби прийти і зустрітися з ними.

— Час не обмежує мене, роніна. Я теж з нетерпінням чекав цієї зустрічі. Тож, зайдемо?

Тома кивнув. Він забрав касу Казухи, щоб повісити в належному місці:

— Сюди, прошу.

Штаб-квартира комісії Яшіро була настільки грандіозною, якою її Казуха і уявляв. Хоча він ніколи і не любив велич і розкіш, він справді вважав це місце гідним клану Камісато. Хлопець також відчув як його груди пронизала ностальгія, бо ронін раптово згадав свій старий дім, маєток Каедехара, до того як був змушений з ним розлучитися.

Однак він не відчував жалю. Чи заздрості, або бажання повернутися до попереднього життя. Природа завжди була його покликанням. Його налагодження на серцебиття землі та шепіт вітру було більш ніж достатньо, щоб замінити комфорт даху над головою. Для нього то була просто будівля. Бо дерева, під якими він спав, і струмки, з яких він пив, були ще більш затишними, ніж будь-який штучний витвір архітектурного мистецтва.

Йому завжди не подобалося відчуття обмеженості. Він майже відчуває, як вібрує анемо близ його корсету.

Але все ж. Це була дійсно гарна місцина.

Під розлогим дахом був розташований вже накритий стіл, за яким пліч-о-пліч сиділи чоловік і молода дівчина вбрані в одяг прикрашений золотим гербом клану Камісато.

Чоловік ліворуч підвівся, щоб привітати Казуху, поки Тома вів його до столу. У нього було блакитне волосся, перекинуте через ліве плече, а його хвилясті темно-сині рукави майоріли на вітерці, коли він рухався. Сестра обабіч нього також підвелася.

Ширасагі Хімігімі була такою ж елегантною та прекрасною, якою її висвітлювали чутки. Попелясте шовкове волосся кольору місячного світла, віяло у тендітній дівочій руці, також із зображенням фамільного герба. Її сукня-обладунки у спокійних темно-блакитних кольорах сколихнулася, коли вона вклонилася роніну.

«Дійсно гідна усіх балачок та дифірамбів,» — з усмішкою подумав Казуза, ввічливо відповідаючи на привітання.

— Для мене справжня честь познайомитися з тобою, Каедехаро Казуха, — сказав Аято самураю глибоким оксамитовим тембром. Він жестом запросив усіх до столу. Казуха послухався й опустився, склавши ноги під собою.

Навпроти нього брат і сестра Камісато, що славилися як і мечем, так і своєю красою, дійсно виглядали вражаюче, здавалися майже неземними, тому юнак раптово відчув себе збентеженим.

Однак вони цього не помітили, і, на диво, саме Аяка вимовила перше слово:

— Якщо ви не заперечуєте, я запитаю: як просувається ваша подорож? — її голос був наче дзвіночок, солодкий та приємний для слуху. Вона трохи, хоч і сором’язливо, посміхнулася хлопцеві, — Люмін завжди шанобиво розповідає про вас. Як там у Ліюе?

Він натомість повернув посмішку:

— Моя подорож проходить чудово, і за ці роки я зустрів багато людей, що засіли в моєму серці. Ось, наприклад, капітанка та її команда, яким я зобов’язаний життям. Із рятівників вони перетворилися на дорогих друзів, зв’язок з якими такий же тісний, як і з родиною, — він зробив паузу, а потім додав, — І хоча ми рідко відвідуємо гавань Ліюе через наші морські рейси, Воля Небес леді Нінгван частенько заглядає на борт Алькору до капітанки. Їй я теж довіряю та глибоко нею захоплююся, — тоді його усмішка стала хитрою, — Особливо коли вона єдина, хто може вразити его капітанки.

Тома, подаючи на стіл рибу, щиро засміявся та підсунув тацю ближче до Казухи. Самурай відкусив шматочок і заплющив очі, щоб насолодитися ідеальним поєднанням солі та спецій, що миттєво танули на його язиці.

Архонти, Аято не жартував. Казуха просто мусить шукати більше приводів для того, щоб приходити сюди частіше й куштувати цю ангельську рибу від управляючого обійстям.

— Він це серйозно, — промовив блондин коли закінчив усіх обслуговувати та почервонів від похвали Казухи, сказаної уголос, — Я якраз поспілкувався з деякими членами екіпажу сьогодні, поки ви, хлопці й дівчатка, завантажувалися, і вони розповіли про те, що капітанка настільки впевнена та надійна у всіх аспектах, що вони беззастережно їй довіряють. Команда також казала, що ніхто не міг перемогти пані Бейдов в жодному змаганні на борту корабля: чи то армреслінг, чи алкогольна гра, чи навіть шахи. Тобто, ніхто, окрім леді Нінгван.

Казуха примружив очі у широкій посмішці:

— І справді, найцікавіше починається тоді, коли капітанка та Нінгван грають у шахи. Дуже весело спостерігати як хтось її повертає з неба на землю.

Тоді вони засміялися вже вчотирьох перш ніж почати з цікавістю досліджувати страви на посудинах. Невдовзі запала мовчанка, але вона була органічною та сповненою невисловленого товариства.

У якийсь момент Тома вже збиравсь піти, проте Аято затримав його і наполіг, щоб той приєднався до вечері. Блондин несхвально похитав головою і наполіг на тому, що не має такого права. Це змусило Казуху запідозрити, що подібне було буденністю між ними. Однак наполегливі вмовляння обох Камісато та Казухи змусили його поступитися.

— Як довго ти пробудеш у Інадзумі? — раптом запитав Аято, і Казуха припинив свою маленьку розмову з Аякою про нові поетичні твори, опубліковані на початку цього року, щоб відповісти.

— Що ж, Алькор відбуває сьогодні, але я планую залишитися тут щонайменше на два тижні, максимум на місяць. Я сумував за батьківщиною. Думаю, після такої тривалої відсутності було б чудово надолужити пропущене та згадати старі часи і друзів…

— Підозрюю, що тут є якесь «але», — з веселинкою в очах промовив Тома, коли ж Аяка допитливо нахилила голову вбік.

— Значить, ви не залишаєтеся?

Казуха похитав головою:

— На жаль, ні. Будь ласка, не зрозумійте неправильно, я люблю і дбаю про свою батьківщину так щиро, ніби вона є продовженням мого тіла. Коли вона була в агонії та розбраті, я безпорадно спостерігав за її стражданнями і страждав разом з нею. Але, незважаючи на це, під час подорожі з капітанкою я побачив так багато всього, що тільки існує за межами вічних штормів, що так довго нас оберігали… Розумієте, я збагнув, що на світі є ще безліч речей, які я б волів побачити. Не думаю, що коли-небудь взагалі зможу повністю повернутися. Мандрівництво завжди було моїм покликанням.

Дівчина кивнула.

— Так, це має сенс. Отже, ваша вдача – залишатися вільним для пізнавання та дослідження світу. Ми не можемо осуджувати вас за це, — її голос став трошки грайливим, — Врешті-решт, ви маєте анемо око бога, що ж тут дивного?

Самурай поблажливо засміявся:

— Насправді, я планую відвідати Мондштадт одразу після Інадзуми. Країна свободи та пісень, вин та квітів, анемо та поезії завжди була для мене улюбленим місцем, хоча я ні разу не мав нагоди там побувати, — помітивши раптовий спалах, який зринув у очах Аяки від його слів, він додав, — Можливо, я навіть наважуся попросити вас супроводжувати мене, якщо ви теж хочете відвідати цю чудову країну.

Її щоки розквітли вродливим рум’янцем, а вдячне і зніяковіле заїкання дівчини було перервано глибоким голосом Аято:

— Це неймовірно люб’язно з твого боку, Казухо. Моя сестричка завжди мріяла подорожувати світом й бачити інші краї. Особливо Мондштадт. Я впевнений, що вона була б у захваті.

— Брате! — сором’язливо вигукнула дівчина перш ніж прочистити горло та опанувати себе, — Це дуже люб’язно з вашого боку, Казухо, проте я мушу відмовитися. Маю певні обов’язки як Ширасагі—

— О, облиш, Аяко. Ти молода, подорожуй! Не треба аж так відчувати себе зобов’язаною комісії. Я подбаю про всі справи. Ти заслуговуєш на відпочинок, сестричко.

— Тоді ти також заслуговуєш на нього, братику, — вистрілила юначка у відповідь, і Казуха раптом відчув, що це не нова для них розмова.

Тома відкашлявся, повертаючи обох у сьогодення.

— Отже, е-е, Казуха. Я чув, що ти зараз дуже популярний, еге ж? — Тома щиро хіхікнув, і хоча Казуха і був вдячним за зміну теми, волів би, щоб вона була інакшою.

— Ах, так. Це досить свіжа тема — скасування Указу Сакоку та звільнення від тиранії, яка так довго мучила Інадзуму. Гадаю, що нарешті настала ера миру та процвітання, і це не може не робити мене щасливим. Це також втілилося не тільки зусиллями моїми та Мандрівниці, а й усіх інших солдатів, які хоробро опиралися і допомогли створити це нове майбутнє…

— Так, звичайно! Але я мав на увазі, — Казуха вже знав, що буде далі, але дочекався поки хлопець набереться сміливості, — Чи правда що ти, знаєш, — різко понизив голос Тома, ніби розкриваючи якусь страшенну таємницю, — спинив Мусо но Хітотачі?

Глибоко всередині себе Казуха зітхнув.

— Можна й так сказати. Правду кажучи, я не пам’ятаю напевне що сталося. Все, що згадую, це тільки те як Люмін виходила із Теншукаку, і лезо Сьогуна здійнялося над її головою так само, як це було з моїм дорогим другом багато років тому… І наступне, що я збагнув, це те, як мене відкинуло назад, а лезо вже було відбито.

Тома присвиснув.

— Значить, це правда. Звісно, я не вважав, що ти на це не здатний! — він швидко додав, — Але ви знаєте, якими чутки можуть бути. Отже, ти серйозно… Просто заблокував це? І як воно?

Казуха відчув, як десь поміж бровами почав розквітати головний біль, але усвідомлював, що цікавість Томи була природною. Він сам ледве вірив у те, що скоїв.

— Наче побував у обіймах смерті і отримав поцілунок життя одночасно. Наче опиняєшся під дією електро та гідро водночас, але вся твоя кров перетворилася у чисте, некероване піро. Це було неймовірно боляче, але також і неймовірно захоплююче.

— Я чула, що в ту мить очі бога на статуї всюдисущої богині засвітилися, а також нібито «ожив» артефакт вашого друга, — захоплено видихнула Аяка.

— Це правда. В ту коротку мить я чув надії та мрії всіх носіїв очей бога, чиї амбіції були стерті, і всі вони звучали у моїй голові. Це було настільки ж сумно, як і викликало благоговіння, — ронін зупинився для того, щоб з’їсти шматочок риби і обміркувати наступні слова, — І це правда, що око бога мого друга, очевидно, також засвітилося.

Тома та Аяка вражено видихнули, дівчина ж ледве не забула елегантно прикрити це віялом.

— Цілком нормально так дивуватися, — сказав їй Казуха, — Я теж був зовсім ошелешеним після того, як почув це від інших. Ніколи і подумати не міг, що після стількох років пошуків на морі і на суші когось — будь-кого — хто зміг би відродити порожню оболонку із амбіцій, які колись йому належали, врешті такою людиною стану саме я.

— Подумати й не міг, що можливо мати два ока бога водночас, — зауважив Тома.

— Я теж. Але я і не маю. То була лише коротка мить, яка тут же й сплила.

— Я завжди вважав, що ці артефакти дарують самі ж архонти, — нарешті заговорив Аято, і його сестра й управляючий кивнули на знак згоди.

— Як і я, — зітхнув Казуха, — Але щось підсказує мені, що архонти не настільки вже й контролюють розподіл очей бога, як можна було б припустити. Люмін згадувала щось про це, а точніше те, що «амбіції» мають більший вплив. І я точно можу це підтвердити. Амбіція — це сильне бажання чогось досягти, і в той момент, коли я побачив меч, що здіймається над головою Люмін, я просто зрозумів, що не можу цього допустити. Я б ніколи не пробачив собі, якби дозволив ще одному другові померти від того проклятого клинка.

Мовчанка знову настала, але те, що колись було приязною атмосферою, перетворилося на жахливу тишу. Всі розмірковували над наслідками й значенням сказаного.

На щастя, невдовзі її перервав тихий голос Аято:

— Досить про це. Що зроблено, те зроблено. Я не можу передати словами, як мені прикро через те, що ти пережив, Казуха. Колись клан Каедехара був гілкою нашого клану Камісато. Але мої попередники не змогли врятувати вас від занепаду, і я завжди буду про це шкодувати.

— Комісаре, будь ласка… — почав Казуха.

— Називай мене Аято, якщо буде твоя ласка. Не соромся звертатися до мене неформально. Як я зазначав у листі, вважаю тебе братом, хоч і не певний, наскільки це взаємно. Якщо тобі раптом некомфортно…

— Зовсім ні, — самурай лагідно всміхнувся, — Не потрібно брати на себе провину за наше минуле. Те, що сталося, було прикрим, так, але в цьому немає чиєїсь вини. Просто один із поворотів у житті, хоч і неприємний, але, тим не менш, життя з часом проросте, наче спалений ясен, — після короткої паузи він уточнив, — Я дуже переживаю за свою сім’ю та клан. Навіть зараз мені хотілося б якось допомогти батькові, будь-яким способом. Але я не відчуваю докорів сумління через те, які двері для мене відкрила ця ситуація. Я звільнився він обов’язків сина престижної сім’ї, як би егоїстично це не звучало, і натомість отримав свободу вибору життя, якого б хотів. Життя мандрівника.

— Зовсім не егоїстично бажати трошки свободи від зобов’язань, — тихо прошепотів Аято, і Аяка нахилилася, щоб покласти свою долоню на його.

— Тому, комісаре… Вибачте, Аято, ви не повинні відчувати жодної провини за мою ситуацію. Я щасливий там, де є зараз, і жаль не змінить минулого. Крім того, я завдячую вам життям за той день дуелі. Якби не ваша підтримка, я впевнений, що зараз скнів би у в’язниця сьогунату. Чи, можливо, щось і жахливіше трапилося б.

Аяка кліпнула очима й перевела погляд з Казухи на брата:

— Підтримка? Брате, про що йде мова?

Аято завагався перш чим зітхнути через ніс і відповісти:

— Думаю, нічого страшного якщо я розповім тобі, особливо коли це все вже скінчилося. У той день, коли Каедехару записали у злочинці, саме комісія Яшіро зв’язалася з Південним Хрестом й допомогла втекти йому з лап комісії Тенрьо.

Обличчя дівчини побіліло.

— Який необачний крок з твого боку, брате! Але… — з дещо гіркою посмішкою вона повернулася до роніна, — Я не можу засуджувати тебе. Ти вчинив правильно. Я рада, що нашого втручання ніхто не помітив. Мені страшно й подумати, що сталося б з нашим кланом, якби зраду викрили.

Незважаючи на протести Камісато, Казуха низько їм вклонився.

— Я ваш боржник назавжди. У найгірший момент мого життя, коли я був впевнений, що зовсім нікого не маю на цьому світі, ви підтримали мене, навіть ризикуючи собою. Словами неможливо передати мою вдячність.

Він дійсно був їм дуже вдячний.

Зрештою Аято відповів:

— Я не шкодую про ризик, на який зважився того дня, і неодмінно прийняв би таке ж рішення знову, Казуха. Ти заввжди матимеш нашу підтримку, сподіваюсь, ти це знаєш.

І, о, при цих словах самурай відчув, як його серце радісно застукотіло, а горло стиснулося, тож він зміг вимовити лише коротке:

— Дякую, Аято.

Комісар пробурмотів:

— Хоч я і впевнений у собі та розсудливості Сюмацюбану, мушу визнати, наступними днями опісля твого від’їзду я як ніколи турбувався щодо стабільності становища нашого клану.

Казуха схилив голову, а Тома з Аякою переглянулися.

— Тому що, знаєш, — уточнив він, — Нещодавно я почув від своїх людей із комісії Тенрьо, що твоєю справою доручили займатися нікому іншому, як детективу Шіканоїну Хейзо.

Аяка й Тома вигукнули в унісон, а їх обличчя зробилися блідими, наче в привидів.

Казуха ж нічого не зрозумів.

— Шіканоїн Хейзо?

Усі троє обернулися, витріщившись на нього.

— Ти ніколи не чув про Шіканоїна Хейзо? — почав Тома, — Циклон? Ім’я, якого боїться кожен злочинець і шахрай у Інадзумі? Він відомий тим, що ніколи не провалює справи. Ну, майже. Подейкують, його розум гостріший за ікло змії, і що він у змозі розплутати будь-що, користуючись лише інтуїцією.

— Не чув…?

— Ось деякі з його найвідоміших справ: бандит Нарукамі, серійні вбивства жриць із храму, зникнення Кавакамі Чінатсу… Це про щось тобі говорить? — зачудовано витріщився на нього блондин.

— О? Цій людині нарешті вдалося розгадати ці таємниці? — Казуха був вражений. Авжеж він чув про всі ці випадки, адже вони були містичними справами без жодного натяку на розв’язку.

— Ого. Я думав, всі знають хто такий Шіканоїн. Але, припускаю, оскільки ти мандрівник, то не встигаєш за подібними чутками. Не кажучи вже про твою, гм, відсутність, — зітхнув Тома, — Але, хай там як, цей детектив — легенда. Мілорде, я зовсім забув, що саме йому доручили справу Каедехари. О мої архонти, а якби він все це рознюхав…

— Якби він рознюхав..? — заінтригувався ронін.

— Ось що я мав на увазі, коли казав про те, що він «майже» ніколи не провалює діло. Кажуть, що за час роботи в комісії Тенрьо Шиканоїну Хейзо було доручено понад сто справ, від просто зниклих домашніх тварин до серійних убивць. Він здатен вирішити нерозв’язне та пролити світло на найтемніші таємниці. Але єдина справа, яку він так і не зміг розкрити, єдина невдача у його бездоганному досьє — це упіймання Каедехари Казухи.

— …

— …

— Мене..?

— Так, тебе! — Тома вигукнув, — Ого, я і справді не можу в це повірити. Мабуть, боги були до нас прихильними, якщо дозволили уникнути його розправи. Одна лишень думка про те, що б сталося з тобою, комісією, зі мною, якби він розкрив усю правду, викликає в мене мороз по шкірі!

Кадзузі було важко таке збагнути: «Мене…?»

— Знаю, що це звучить неймовірно, але повір мені. Це те, що мучить розум кожного тут, в Інадзумі: «Хто цей чоловік, якому вдалося видратися з лап Циклону? Як він це провернув?», — присвистів Тома, — Тобі пощастило, Казуха. Справді пощастило. Він невпинний, а особливо коли робить свою роботу. Я чув, що навіть через декілька місяців опісля твого зникнення він все ще шукав усюди, відвідував кожну корчму, де ти зупинявся, шукав у твоєму старому маєтку та навіть допитував Її Високоповажність! І все для того, щоб спробувати дізнатися про тебе хоч трошки більше. Згодом він став настільки одержимим спробами вирішити це питання, що Куджьо Сарі навіть довелося відсторонити його від служби та повністю закрити справу.

— Я… — Казуха не міг ніяк знайти слів. Аяка, широко розплющивши очі, мовчала, приголомшлено прикриваючись віялом і розглядаючи все навкруги. Її ж брат, напроти, мав нечитаємий вираз.

— Комісар? Щось не так?

Чоловік помітно завагався:

— Не те що б…

— Ви, здаєтся, маєте якусь думку щодо слів Томи, — зауважив ронін.

— Не те що б, але, — чоловік приречено зітхнув, — Мені просто важко в це повірити.

— Нам теж, мілорд, так що не переживайте. Це й справді неймовірно, — підхопив Тома.

— Ні, я дійсно цьому не вірю, — відповів Аято, — Не кажу, що не був обережним допомагаючи втекти Казухі… Просто ця людина сумнозвісна тим, як розкриває справи на основі мінімуму зачепок, або, якщо підказок зовсім нема, лише якимось шостим чуттям. Якщо задуматись, то він мав безліч приводів, щоб зачепитися й за нас. Ось, наприклад, той факт, що комісія Яшіро єдина, хто контактував і підтримував ділові відносини з Південним Хрестом. Та і сім’я Каедехара колись була гілкою нашого клану. У нас точно є мотив. Та і що вже казати про те, що я маю достатню владу, щоб допомогти комусь непомітно втекти. І алібі в мене не було… — Аято зітхнув, потираючи скроні, — Я просто не йму віру, що при всіх вищезгаданих обставинах він не знайшов нічого очевидно підозрілого. Детектив навіть не намагався нас допитати.

— Чекайте, що ви маєте на увазі? — запитав Тома.

— Кажу, що, можливо, ця ситуація має подвійне дно, щось тут не так. Чи справді він так і не виявив, де перебуває Казуха? Чи тут щось інше?

— Ви думаєте, що він навмисно відпустив мене, — промовив Казуха без тіні запитання.

Аято знизав плечима:

— Я думаю, що ми ніколи не дізнаємося істинних намірів цього чоловіка, якщо не запитаємо його напряму. Проте цей варіант мені здається більш імовірним за те, що він нібито й справді просто не зміг тебе спіймати.

«Нічого не скажеш, у цього чоловіка гарна репутація,» — м’яко подумав Казуха. «Хотів би я з ним познайомитися.»

— Не дивлячись на те, що пан Шиканоїн є членом комісії Тенрьо, він здається дуже…принциповим, — підхопила Аяка, — Навіть більш принциповим, ніж пані Кудзьо. Принаймні, таке я чула про нього. Питання в тому, чи ставить він свої переконання вище обов’язків. Мабуть, це знає лише сам Шиканоїн.

— Гарно сказано, міледі. Хоча він і справді не проста людина, — пробуркотів управитель.

— Ти зустрічався з ним? — зацікавився ронін.

— Одного разу, так. Колись я був на Ріто, щоб, е-е-е, купити бабл ті для мілорда, — Аято раптово кашлянув, а його вуха стали рожевими, натомість посмішка Томи стала ширшою, — Він там також був. Розслідував якусь справу, чи що..? Він справді…робить усе по-своєму, скажімо так. Я чув, що він доводить міс Кудзьо до сказу.

Вони дружньо засміялися, а згадка про Кудзьо Сару спрямувала їхню розмову у бік політики Сьогунату, і розмова про обдарованого детектива трошки підзабулась.

Коли тарілки з наїдками нарешті стали чистими, Тома залишивсь прибирати, коли як Камісато й Кадзуха піднялися й попрямували усередину будівлі, продовжуючи свою легку й приємну розмову.

Сонце опускалося повільно, але врешті-решт осіло за горизонтом, а повітря війнуло холодним подихом. Ще у будинку Казуха відчув сироти по шкірі: насувається гроза. Він сприйняв це як знак залишати садибу Камісато.

Коли він нарешті піднявся, аби попрощатися, брат і сестра почали активно вмовляти його залишитись на ніч у їх гостьовій кімнаті, щоб той ненароком не натрапив на неприємності. На що юнак відмахнувся із м’якою вдячністю:

— Зі мною все буде нормально, не хвилюйтеся. Я віддаю перевагу тому, щоб йти куди несе вітер, і спати там, де природа накаже. Ви вже довели, що дуже люб’язні господарі. Я назавжди запам’ятаю цей прекрасний вечір у вашому товаристві й буду берегти ці спогади до кінця.

— Будь ласка, завітайте до нас іще, — щиро попрохала Аяка.

— Авжеж, я точно до вас ще загляну, — запевнив він дівчину. Він узяв свою касу з місця, на яке турботливо поклав її Тома, — Дякую, що прийняли мене, комісаре.

— Аято, — дражливим тоном поправив той, — І ти не маєш мені дякувати. Тобі тут завжди раді, Казуха. Сподіваюся, будеш приходити частіше.

Казуха пообіцяв, що обов’язково ще навідається, і після останнього ввічливого поклону надягнув свою касу та впевнено попростував у ніч.

 

Повільні кроки відлунювали на гористих пагорбах у тиші нічного лісу. Легені поглинають свіже повітря та солодкий аромат вологої кори та кленового листя. Думками ж він повертався до вечірніх посиденьок та історій, які було почуто. Ронін знову подумав про таємничого генія-детектива, і що єдиною вадою в його блискучій кар’єрі був саме самурай.

Так, він певен, що не все так просто, як здається на перший погляд.

 

Каса* – традиційний японський капелюх.

я коли вперше побачив(ла) офіційний арт хейзо: фу він виглядає як суміш казухи, беннета й ділюка, чому хойоверси не можуть придумати щось нове
хтось: о в нього родимки під очима
я: пофіг він чудовий я люблю його

Від перекладачки:
Вітаю! Дуже рада що нарешті спромоглася додати першу частину цієї неперевершеної роботи! До речі, перейдіть і поставте “кудос” автору оригінала ^^
Обговорю декілька нюансів: переклад суто на добровільній основі, тому не варто дуже серйозно мене ображати за ймовірні помилки 🙂 Фемінітиви – питома риса українськоїї мови, тому прошу на них також не “тюкати”. Назва фіку трохи не збігається із оригіналом (у сьомій частині дізнаєтеся, чому).Хейказу закохані голубчики
тві: @rayladaraylada