частина №1

– Бабусю… А що знаходиться у тому лісі?.. – пошепки запитав маленький хлопчик.

– Що? Там проживають ізгої, або по-іншому відьми. У тебе немає й не буде потреби туди підходити, тому просто забуть про нього й ніколи не наближайся.

– А розповіси мені більше про цих відьм? – викрикнув він, на що натовп повернувся у його сторону й бабусі.

– Ти про що таке говориш?! Я нічого про них не знаю й знати не хочу! Вони лише ізгої і твоєї уваги не заслуговують. Кажу ж тобі, Тетчо Суєхіро, забудь про них!

***

З цього часу пройшов рівно рік. Хлопчині уже 4, проте думка про відьм й ліс його досі не покидала. Все ж таки дитяча допитливість йшла проти заборонів бабусі. Вибігши з дому, Тетчо попрямував до невеличкого паркану, де зазвичай зустрічалася, так звана «банда» дітей.

– Гей! Привіт! Я хочу вам дещо сказати, – викрикнув Суєхіро, знову ловлячи на собі погляди так і дорослих, так і його приятелів.

До нього постійно ставилися привітливо, намагаючись сподобатись, а все через те, що його батько працював військовим напряму слугуючи королю. Звичайна дитяча надія, в якій кожен думає, що якщо здружиться з Тетчо він зможе допомогти їх збіднілим сім’ям. Але ніхто не розумів того, що тому начхати. Хлопчина міркував, що з ним так поводяться тільки через самого нього, а не через статус його батька.

– Цієї ночі я планую піти в ліс.

Це були останні слова до того, як всі діти втікли геть від Тетчо. Залишивши Суєхіро наодинці.

«Що? Чому вони втікли? Ніхто ніколи від мене не втікав!… чому? Чому?…»

Розгубившись, він не розумів, що робити, тому побіг додому шукаючи там прихисток. Проте вчинив фатальну помилку, тому що сплітні дійшли уже й до бабусі. Вбігши додомуя на порозі його зустріла жінка, котра одразу перейшла на крик:

– Куди це ти плануєш цієї ночі йти? В ліс? Щоб тебе вбили?! – почала бабуся, намагаюсь виплеснути весь свій гнів, – хоча, знаєш що? Можеш йти, помреш, так помреш. Твоєму батьку на тебе начхати, не думаю, що твоя смерть буде для нього чимось важливим. А я, нарешті позбудусь тебе — мого найбільшого тягаря!

Промовивши це, жінка вдарила Тетчо по щоці, на якій пізніше з’явився червоний слід. А сльози, котрі хлопець намагався не випускати, не змогли втриматись й потекти струмком. Останнє, що вимовив він, до того як вибігти з дому було «Я тебе ненавиджу, Катерино!».

Суєхіро нікуди не міг піти на ночівлю, навіть на лавці, його б засудили, чи мабуть навіть побили. Усі в один момент, почали його сторонитись. Хіба лише через його план? Ніби ніхто більше не хотів відвідати той ліс. Ніби нікому не було цікаво!

І тому, в те місце в котре побіг Тетчо став той самий ліс ізгоїв. Хлопчина вбіг в нього не думаючи ні про що інше, окрім того як він ненавидить те селище, в якому він прожив все своє життя.

Чому кожен ставився до нього так по доброзичливому? Чому кожен цікавився його життям і справами? Чому кожен хтів з ним стати найкращими друзями? Хіба не через нього самого? Хіба не через його особистість?…

В таких роздумах, Тетчо біг зо пів години, а після цього він почав виснажуватись й приховавшись за товстим дубом, той почав розглядати місцевість де знаходився. Звичайнісінький ліс, було багато дерев, що стелились ніби рядами, все було вкрито туманом, тому помітити комусь хлопчика було складно. А позаду «прихистку» Суєхіро знаходилось невеличке озеро. Проте повернувшись й почавши детальніше розглядати його, Тетчо помітив образ людини. Бліда шкіра, білесеньке волосся з рижими кінчиками, беземоційний вираз обличчя й біла простинь, котра була накинута на тіло, щоб воно не було оголеним. Хлопчику спочатку це нагадало статую, проте іноді поморгаючі очі говорили про зворотнє. Ця людина просто стояла застигнувши на місці й не рухалася, ніби дійсно була статуєю. Але через декілька лічених секунд ця особа почала проходити по воді до суші, тоді Тетчо і допустив найбільшу помилку, він занадто голосно видихнув й під ним тріснула гілка. Це далеко не відійшло від вух “статуї„, й вона насторожившись попрямувала до дерева, за яким ховався Суєхіро. Хлопчик чув, чув кожен крок, що наближається, але сил не було тікати, тому залишалося тільки надіятися на те, що та людина просто піде назад. Проте звичайної надії не вистачило. Статуя визирнула з-за дерева, промовивши тихе й моторошне:

Далі буде…