Частина І: Розділ 2. Гаснуче Сяйво

Погляд блакитних очей майже пропалював собою лежачий на землі сніг, а на обличчі розтягнулася незрозуміла посмішка – все йде за планом, але чи правильно він вчиняє? Точніше, чи це те саме, чого він бажає?

Впевнений крок похитнувся, а в думках – спогади про останні події.

Місцеві рослини вже набридли, а смакові рецептори бажали відчути смак свіжого м’яса, разом із трохи ослабленим організмом, якому був потрібен білок. Погляд впав на малу тваринку – білу лисицю, що мешкала у цій холодній місцевості.

Одна мить, і шию бідного звіра вже стискають холодні людські пальці. Жорстокий погляд не полишав наїжаченого білого хутра безпорадного створіння, а м’язи рук ще сильніше напружилися.

Навіть сама жертва вже прийняла свою смерть, але бігаючи зіниці зраджували фальшивого вбивцю. Пальці стискалися сильно, але не настільки, щоб задушити бідну лисицю. Руки припинили слухатися, а разом з ними й думки прийняли дивний напрям.

Від люті рука піднялася до гори. Один рух і “здобич” полетіла вниз. Їй пощастило, що під нею замість криги знаходився пухкий сніг.

Звір лише перелякано подивився на “вбивцю” та швидко втік.

“Якого біса! Я не можу вбити навіть звичайну лисицю!” – Чи сердився, чи звинувачував себе у боягузтві він.

Думки були жахливі, але дії… Тіло було проти його намірів. Чи навпаки, це думки не дозволяли йому вбити?

Голову знов почали наповнювати сумніви та страх. Чи зможе він вбити двох осіб, якщо не зміг навіть задушити тварину? Вперше за довгий час він знов хотів опустити руки, але згадка про план не дала йому цього зробити. Він заслуговує на щастя. Заслуговує більше, ніж будь хто інший. І він здобуде його навіть якщо це коштуватиме життя іншої людини. Його кроки знов набули впевненості та він рушив далі, щоб закінчити черговий етап плану.

Йшовши, він доторкнувся долонею іншої руки. Там виднілася свіжа рана. Він зробив її сам, але не з метою покращити своє самопочуття фізичним болем. Він був впевнений, що, побачивши кров, дівчина точно піде фальшивими слідами.

Ще декілька кроків і ось, він вже стоїть на краю ями біля статуї Архонтів. У руках щось схоже на динаміт.

Обережно вдершись на скелю поряд, він прикріпив все, що було потрібно. Необхідну річ він зробив сам, заздалегідь викравши у таборі декілька речовин : нітратна та сульфатна кислоти і гліцерин – знайти їх не важко, але при правильному змішуванні вони створюють небезпечну зброю.

Забагато рідини йому не потрібно, план був не у зруйнуванні скелі. Достатньо лише потужної вібрації, щоб сніг почав валити звідусіль.

Він встановив невелику склянку з речовиною. Зверху був прикріплений нескладний механізм: дерев’яна коробка з висувним дном і камінь у ній. До дна була прив’язана мотузка. Коли дно висмикується, камінь падає на склянку та запускає реакцію, у результаті якої відбувається вибух, достатній для спричинення лавини.

Після встановлення він спустився на землю і почав очікувати жертву.

Спроби вдавати байдужість до ситуації досі були марними. Руки трохи тремтіли від хвилювання, тому мотузку довелося прив’язати до дерева.

***

Пробігаючи червоними від крові слідами, Люмін мучилася від спливаючих у голові жахливих образів скривавленого Альбедо. Навіть хрускіт снігу нагадував звук зламаних кісток, а замість гострих бурульок в голові спливали образи зброї. Дівчина намагалася прожинати думки з надією, що все буде добре, але чим далі вона бігла, тим більше її руки тремтіли, а дихання збивалося.

Декілька разів Люмін втрачала сліди через сніг, який кожну хвилину сипався, замітаючи усе, що було на землі, але, на щастя, сильного вітру не було, тому, трохи придивившись, все ж таки можна було розгледіти ледь помітні плями крові.

—Хоч би встигнути, хоч би встигнути…— бурмотіла дівчина, у паніці хапаючи ротом повітря.

Сліди привели її до невеликої прірви. Кров також була на краю ущелини, але через сніг було не видно чи є там хтось. Можливо, Альбедо без свідомості лежав у самому куті цього місця…

Взагалі не обдумавши дій, вона спустилася вниз, вишукуючи алхіміка. Дійшовши до найвіддаленішого кута, Люмін почула гучний вибух. Вона вибігла до середини прірви, намагаючись знайти джерело звуку, але це виявилося поганою ідеєю. Підійнявши голову до гори, останнім, що вона побачила, була купа снігу і каміння, що падали прямісінько на неї.